Про мовне питання в Україні

(Закінчення. Початок у № 35 від 26 серпня 2020 року)

Є певна кількість російськомовних громадян України, які займають інертну або байдужу позицію. Частина з них все ще може бути залюблена в «рускій мір», хоча не наважується в цьому публічно зізнаватися. Із такими найважче — вони є тим «свінговим» електоратом, через який сучасну Україну постійно лихоманить між Заходом і Москвою. Це ті, які «за всё хорошее и против всего плохого», для яких «лишь бы не было войны» та які прагнуть одночасно інтегруватися і в ЄС, і в ЄврАзЕС залежно від того, де можна більше заробити. Це ота третя група, представники якої твердять, що зовсім непринципово, якою мовою розмовляти, але при цьому чомусь міцно тримаються саме російської, бо інтелектуальні лінощі й відсутність історичного морального стрижня не дають їм змоги перевчитися. Вони часто апелюють до понять «ліберальні цінності» і «толерантність», засуджуючи «навіжених націоналістів». Тут доречно було б переглянути основні засади інституту громадянства в Україні, поміркувавши над поняттям осіб без громадянства або ж осіб, які матимуть усі права, крім політичних: не зможуть балотуватися, обирати на виборах усіх рівнів або працевлаштуватися на державну службу. Це питання є вельми делікатним, але не тому, що цього не варто робити, а тому, що непросто віднайти чіткі об’єктивні критерії, хто під цю категорію підпадатиме.

Досвід Франції і Балтійських держав став би тут у пригоді. Зокрема політика Парижа визначає, що кожен претендент на здобуття громадянства Франції повинен виконати низку обов’язкових умов, включаючи грунтовні знання французької мови та історії, а сама країна не визнає поняття ані національних меншин, ані їхніх окремих мов і не користується відповідними інструментами Ради Європи. У Балтійських країнах практикується позбавлення політичних прав частини громадян, які не бажають інтегруватися з мовним середовищем суспільства країни їхнього проживання. Такі громадяни не можуть вплинути на стратегічні вектори внутрішнього розвитку та зовнішньополітичної орієнтації цих держав, що сприяє їхній стабільності.

Сьогодні в Україні думки про тимчасове обмеження політичних прав громадян лунають у контексті майбутньої реінтеграції жителів окупованих територій (ось вам і особливий статус!) або представників окремих національних меншин на Закарпатті. Хоча цей принцип можна застосувати і ширше через оновлення закону про громадянство і проведення тестувань усіх повнолітніх громадян України хоча б на елементарні знання української мови, географії, історії, культурної спадщини України.

Слушним аргументом для навернення всіх російськомовних українців до української мови є досвід виїзду за кордон. Відомо, що росіяни створили собі не найліпший імідж непомірною пиятикою й дебошами; власники готелів напружуються, почувши російську мову. Натомість українські працівники в країнах Європи вже здобули славу працелюбних і здебільшого неконфліктних. Крім того, іноземці можуть здивуватися, чому українці розмовляють мовою свого ворога. Ці нюанси призводять до дещо кумедної, але цілком правильної поведінки, коли російськомовні українці за кордоном демонстративно переходять на українську в публічних місцях.

Ще один важливий аргумент на користь української мови пов’язаний із масовою присутністю громадян у соціальних мережах. Наприклад, якщо ви ведете свою сторінку у «Фейсбуці» чи акаунт в «Ютубі» російською мовою, можна з великою ймовірністю очікувати, що модератор вашого контенту буде росіянином, який у разі потреби залюбки вас «забанить». Із ширшого погляду: чим більше й частіше «забивати» у світовому Інтернет-пошуці українські слова, тим швидше зростатиме українськомовний Інтернет-контент і навпаки.

Підсумок

Отже, закони лінгвістики, закони війни, міжнародне право і міжнародний досвід говорять про те, що для успішного розвитку державного проекту «Україна» необхідна переважаюча одномовність, причому цією мовою має стати українська. Будь-який інший варіант призведе або до швидкої асиміляції українського етносу, або до тривалої «гойдалки» між Заходом і Сходом із подальшою неминучою асиміляцією українства. Якщо частина громадян України не бачать себе патріотами України, не готові її захищати від агресора, не бажають вивчати і поважати українську мову й історію, розглядають Україну як частину «руского міра» або винятково як територію для заробітку й витрачання грошей, якщо вони апріорі є ворогами українства або їм все однаково, якщо багаторічна систематична терпляча виховна робота з ними не дає жодних плодів — тоді для безпеки й виживання української нації доцільно таких громадян обмежити в політичних правах за безумовного збереження їхніх майнових прав та забезпечення іншомовних культурних потреб у межах необхідного мінімуму згідно з міжнародними стандартами. Це звучить сумно. Первинна вина лежить, звісно, не на цих людських образах перекотиполя, а на московському агресорі, який стер їхню пам’ять дощенту. Але іншого виходу немає, інакше Україна ніколи не стане життєздатною.

Досвід останніх 30 років, тобто часів новітньої незалежності доводить, що, на жаль, лагідна українізація винятково закликами до совісті не працює. Вона буде досягнута поступово, але наполегливо всім арсеналом юридичних, освітніх, педагогічних, культурних, інформаційних, бюджетних, податкових та інших необхідних інструментів, сприяючи згуртуванню громадян довкола зрозумілих національних цінностей. Питання суверенітету, мови, правдивої історії вкрай небезпечно піддавати сумніву. Культивування скептицизму щодо власних фундаментальних національних цінностей — це головна зброя агресора. У цьому суть його політики деморалізації (теза Юрія Безменова). Водночас утвердження здорового націоналізму не перетворить України на імперію чи тиранію. Ми не зазіхаємо на чужі землі, а всі внутрішні питання (окрім непорушних базових цінностей) вирішуємо демократичним шляхом у гарячих суперечках «домашніх» політиків.

І останнє: є українські політики, які вважають, що в умовах війни мовне питання не на часі, оскільки, мовляв, це створює непотрібну напругу в українському соціумі, може спровокувати Росію тощо. На це відповім так. По-перше, мовне питання є чи не найголовнішим у веденні Москвою гібридної війни проти України. Відсутність нашої аргументованої відповіді якраз і призводить до домінування чужого наративу, ставлячи нас у позу тих, хто має виправдовуватися. Москва і її «п’ята колона» в Україні завжди гнутимуть свою лінію і без будь-якого приводу, або ж вони його вигадають. Ми мали змогу неодноразово пересвідчуватися, що компроміси з агресором ведуть не до примирення, а до ще більшої агресії. І навпаки, рішуча відсіч, зокрема і на мовному фронті стримує його апетити. Прагнення робити кроки назустріч, чути різні точки зору і шукати компроміси звучить начебто правильно та політкоректно, якщо не брати до уваги, якою кров’ю нас привели до нинішнього статусу-кво.

По-друге, в Україні дійсно зовсім мало щирих інтелігентних прихильників російської культури, поціновувачів Олександра Пушкіна й Льва Толстого. Без провокацій, проплачених «тітушок» чи «зелених чоловічків» проросійськи налаштований електорат не вийде масово на демонстрації по всій країні. Свідченням цього став куций Антимайдан проти багатолюдного Майдану в 2013—2014 роках — він не вийшов як через свою малочисельність, так і через інертність та байдужість його потенційних учасників. А за бажання й рішучості влади провокаторів і засланих козачків досить легко виявити та своєчасно нейтралізувати. Тобто цю нашу перманентну біду, цей горезвісний байдужий проросійський російськомовний електорат ми можемо і мусимо повернути собі на користь, якраз скориставшись його байдужістю та бездіяльністю.

Нагадаймо й опитування КМІС за травень—червень цього року, коли 90,6% жителів України назвали себе українцями і лише 3% респондентів відповіли, що влада не повинна сприяти розвитку української мови. Тобто насправді запит на українство є доволі потужним, а протидія йому — маргінальною.

У той час, як русифікація справді здатна підштовхнути значну частину народу на революцію й відтак призведе до насильства, українізація широкого обурення й насильства не викличе. А статус-кво, тобто «гойдалка» між українською й російською мовами, між демократією й авторитаризмом, між Заходом і Москвою залишає Україну перманентно нестабільною та вразливою для операцій впливу.

Отже, підсумовуючи, із точки зору національної безпеки України можна з впевненістю стверджувати, що у виборі між українізацією, статус-кво і русифікацією українізація є найспокійнішою, найбезпечнішою, найстабільнішою та найперспективнішою опцією і для української влади, і для всього українського суспільства.

Сподіваюся, що саме цього висновку дійдуть учасники ініційованих Міністерством культури та інформаційної політики України національних круглих столів про нашу культурну ідентичність. Можете розглядати цей матеріал моїм внеском до майбутньої дискусії.

 Олександр АЛЕКСАНДРОВИЧ

 спеціально 

для «Цензор.НЕТ»