Про мовне питання в Україні

Для гармонійного поступального розвитку України необхідно остаточно вирішити питання нашої культурної ідентифікації. Без цього всі інші державні дії будуть неефективними, оскільки всередині суспільства зберігатиметься, а ззовні підживлюватиметься постійна напруга. Ця ідентифікація, як не крути, передусім спирається на питання історії та мови.

Проаналізуймо мовне питання. Багато списів зламано навколо цієї проблеми, багато спекуляцій нагромаджено. Когорту опонентів можна умовно розділити на три великі групи. Перша група обстоює повернення до деколоніального стану, тобто до того часу, коли українська мова вільно функціонувала на всій території України і їй не загрожувала ніяка інша мова. Друга — пропонує відштовхуватися від нинішнього статусу-кво, тобто затвердити де-юре українсько-російську двомовність, а також у дусі європейських цінностей мультикультуралізму захищати права усіх національних меншин. Третя група здогадується, що другою державною російську мову робити, мабуть, не годиться, усвідомлює важливість підтримки української мови, але сама продовжує розмовляти російською (бо так зручно) і пропонує взагалі не перейматися цим питанням: мовляв, якось воно та буде…

Не претендуючи на істину в останній інстанції, хотів би запропонувати декілька не політичних, а суто лінгвістичних, соціо-культурних, історичних і юридичних критеріїв та аргументів, які допоможуть нам розв’язати цей вузол. При цьому активно спиратимемося на міжнародний досвід.

Критерії/аргументи

По-перше, запитаймо себе: чи існує нині кодифікована офіційна літературна українська мова? Відповідь очевидна: існує. Адже у нас функціонує Інститут української мови та Інститут мовознавства імені О. О. Потебні НАНУ, який якраз нещодавно в складі національної комісії запропонував оновлений правопис, ми маємо різноманітні енциклопедичні, етимологічні, технічні, медичні, перекладні та інші словники. Тобто мова як цілісно сформований предмет для вивчення існує.

По-друге, а чи багато людей в Україні розуміють українську мову, вміють нею розмовляти або активно нею послуговуються? Тут відповіді, звісно, різняться: майже всі розуміють, переважна більшість вміє розмовляти, приблизно половина послуговується в щоденному побуті. З літературною мовою на практиці є доволі серйозні проблеми, особливо це помітно на радіо й телебаченні, а також у висловлюваннях чиновників. Але загалом проблема не є непереборною. Українська мова в Україні далебі не така занедбана, як, наприклад, білоруська в Білорусі, ірландська (гельська) в Ірландії або іврит до існування Держави Ізраїль.

По-третє, чи є потреба в Україні запозичити ззовні якусь іншу, не українську, мову для міжнаціонального спілкування? Приміром, у Південній Африці такою лінгва франка виступає африкаанс (на базі нідерландської) або англійська, оскільки це ареал півтора десятка тільки крупних племен, кожне з яких зі своєю відмінною мовою. Подібна ситуація в інших частинах Африки, Азії, Південної й Центральної Америки, де прижилися французька, іспанська, португальська чи інша колонізаторська мова. Тобто обрання зовнішньої мови почасти було вимушеним, інакше в часи параду суверенітетів довелося б дробити місцеві землі на окремі міста, а то й села-держави (хоча у разі колонізації Америки чи Центральної Африки, безперечно, відбувався і процес геноциду місцевих племен). Спільною мовою виступала і російська в Російській імперії та СРСР, що, зрозуміло, з огляду на дуже багату етнічну палітру підкорених земель (тут говоримо не про моральний, історичний та інші аспекти колонізації; ідеться про необхідність мати якусь одну спільну мову). Натомість потреби запозичувати зовнішню лінгву франка в сучасній Україні навіть із суто лінгвістичного погляду немає, тому що, як було зауважено вище, практично всі жителі на нашій території або розуміють українську, або вміють нею розмовляти, або активно нею послуговуються.

По-четверте, як з’явилася масово в Україні російська мова? Чи був це природний процес, коли українці цілком добровільно відмовлялися від української мови й охоче переходили на російську? Чи, може, староукраїнська мова, керуючись своїми внутрішніми лінгвістичними законами, неминуче еволюціонувала в російську, а сама перестала існувати? Аж ніяк! Пригадаймо, що російська літературна мова була кабінетно створена в другій половині ХVІІІ століття на основі української граматики Мелетія Смотрицького, розмовного слов’яно-фінського койне, книжної церковно-слов’янської (староболгарської) мови із солідним вкрапленням угро-фінських і тюркських лексем (60—70% всієї лексики). До ХVІІІ століття мова московитів ніде в Європі не вважалася слов’янською, а зараховувалася до угро-фінської групи. Тому, власне, до поморянина Ломоносова написаної московською (тобто російською) мовою літератури не існує, а написана руською (тобто українською) мовою існує. Особлива заслуга в кодифікації російської мови належить дансько-німецькому вченому, автору «Толкового словаря великорусского наречия русского языка» Володимиру Далю. Крім того, ми добре пам’ятаємо антиукраїнську політику всіх російських імператорів, Валуєвський циркуляр і Емський указ, репресії, голодомори, «розстріляне відродження», вищу освіту винятково російською, «гармонізацію» словників… Російська мова була українцям нав’язана насильно, і цьому є безліч доказів. При цьому особливо з 1930-х років українська мова була навмисне штучно наближена до російської (причому не лише за лексикою, а й фонетикою, граматикою, морфологією, синтаксисом), що призвело до її істотного спотворення, неприродного звучання і, як наслідок, певної канцелярської кострубатості й калічності, що дало підстави московським творцям цього покручу затаврувати українську мову меншовартісною. До того ж назовні українські топоніми й інші власні назви ще й досі транскрибуються через російську — всім відома титанічна битва за зміну «Kiev» на «Kyiv», «Dnepr» на «Dnipro», давньоруський князь «Vladimir» на «Volodymyr» тощо. Нарешті в радянській Україні рівень вивчення інших, крім російської, іноземних мов був незадовільним, що обмежувало світогляд громадян російськомовним інформаційним простором, за межі якого вони часто й донині не можуть вийти.

Історична іронія полягає якраз у тому, що українська (русинська, давноруська) мова завжди мала свого автохтонного етнічного носія, а сучасна російська мова ніколи його не мала, оскільки угро-фінським або тюркським етносам вона була так само насильно і неприродно нав’язана. Тому недалеким від істини є твердження, що слово «русский» є відприкметниковим іменником, який позначає не етнічну належність, а носія «русского языка»; і таким носієм може бути представник будь-якої зі 193 етнічних груп на території РФ. Наприклад, словосполучення «русский калмык» вказує на представника калмицького етносу, який розмовляє російською мовою; зокрема таким був по батьківській лінії Володимир Ленін. А є калмики, які розмовляють рідною калмицькою. Інакше кажучи, поняття «русский» і «русскоязычный» у цьому контексті є тотожними, тому що «русский» — це ніщо інше і ніщо більше, ніж просто «русскоязычный». Поняття «русский народ» — це сукупність десятків цілком відмінних етносів, представники яких добровільно або під тиском Москви відкинули свої оригінальні етнічні мови і перейшли на спілкування винятково російською мовою, тобто це, власне, «русскоязычный народ». Поняття «русская культура» — це сукупність етнічних культур вищезгаданих різноманітних етносів, виражена російською мовою та несправедливо привласнена і назовні представлена Російською імперією як питомо «русская». Звідсіля отримуємо «русские» (насправді винятково українські) колядки, «русский» (узбецький) плов, «русские» (татарські) дворянські родини, «русские» (удмуртські) пельмені, «русскую» (японську) матрьошку тощо. Через це немає нічого дивного в тому, що сучасний пересічний громадянин РФ не розуміє інших слов’янських мов і не може їх до пуття вивчити.

Відтак дуже важливо, що новий український правопис підняв пласт давно забутого й забороненого. Це не архаїка, вигадана в австрійському генштабі, а якраз наше справжнє. Іще сто років тому питомою українською мовою розмовляла не тільки Галичина, а й Слобожанщина, Запоріжжя, Кубань, Крим, Буковина, Бессарабія, Закарпаття. Щоправда, повноцінного повернення до унікальної харківської скрипниківки 1926 року наразі не сталося, бо сучасні її опоненти вважають, що під радянською окупацією українська мова теж квітла й еволюціонувала…

Міжнародний досвід

Розгляньмо декілька міжнародних прикладів, на які часто посилаються опоненти з обох таборів. Офіційна мова Австрії як різновид німецької завжди була рідною і притаманною для австрійців. Її ніхто нізвідкіля не привносив і не нав’язував. Австрійці жили на своїй території, розмовляли своїм німецьким діалектом, і його ж зробили офіційною мовою. Уявіть собі, що, приміром, Волинь колись давно вирішила мати окрему державу і зробила своєю офіційною мовою волинський діалект української. Це те ж саме.

Тримовність і чотиримовність Бельгії і Швейцарії сформована з досить чітким розподілом на регіони (кантони), при цьому ці мови майже не перетинаються. Лише державні чиновники, лікарі і їм подібні зобов’язані знати всі офіційні мови. Тобто в головах жителів цих країн немає плутанини. В Україні ж якраз ідеться про білінгвізм, який веде до мовної шизофренії (як поняття соціо-лінгвістичного, а не психіатричного), тобто постійного змішування двох мов, що неминуче призводить до поступового витіснення однієї з них другою.

У Канаді ситуація асиметрична, тобто французькою мовою за межами франкофонного регіону майже не володіють, тоді як у його межах, хоча й неохоче, але можуть розмовляти англійською. Провінція Квебек — це приблизно як Україна у складі Російської імперії або СРСР.

У Сербії на загальнонаціональному рівні існує тільки одна офіційна мова — сербська. Однак в окремих регіонах, передусім в автономному краї Воєводина функціонують загалом 15 мов. Це пов’язано з історією: до Першої світової війни північ Сербії ніколи їй не належала, а була в складі багатонаціональної Австро-Угорської імперії. Разом із тим попри розвиток цих інших мов сербська мова є обов’язковою для всіх жителів, і саме вона однозначно домінує на всій території країни. Найпоширеніша після неї угорська має тільки 3,5% носіїв.

Приклад країн Балтії, пе-редусім Латвії найближчий до українського, але з однією істотною відмінністю: латвійська і російська мови відрізняються більше, ніж українська і слов’янізована російська. В окупованій Балтії теж була політика русифікації, але не було політики підміни однієї мови іншою. Тому в головах балтійців немає такої мовної каші, як у головах українців. Є латвійці, які не розуміють російської, і є латвійці, які розуміють тільки російську. При цьому звернімо увагу на державну політику країн ЄС Литви, Латвії й Естонії в гуманітарній сфері, коли російська мова не забороняється, але активно застосовуються непрямі способи заохочення вивчення балтійських мов, аж до набуття або позбавлення статусу громадянина залежно від опанування мови.

У цьому переліку свідомо не наводимо політичного аргументу використання Росією російської мови як зброї у війні проти України. Достатньо зауважити, що контраргументи російськомовних патріотів України про те, що вони не потребують захисту, не мають жодного значення для оновленої конституції РФ та її воєнних планів.

Варіанти рішень

З огляду на вищеперелічені критерії, аргументи й міжнародний досвід неважко дійти висновку, що найприроднішим вирішенням мовного питання в Україні мала б стати переважна одномовність із невеликим прошарком мов національних меншин і корінних народів. При цьому, окрім просування державної мови, логічним було б пріоритетно забезпечувати права корінних народів, які не мають власної державності і мови яких на межі зникнення. Натомість представники тих національних чи мовних меншин, які мають свої матірні держави, можуть вільно розвиватися в Україні в межах фольклористики або ж за бажання повернутися в лоно матірної держави. Звісно, активні пропагандисти різномастого сепаратизму або ті, хто злісно заперечує українську державність чи глумиться над українською мовою, повинні нести кримінальну відповідальність.

Отже, говоримо про лінгвістичну компоненту як чи не найголовнішу детермінанту формування нації і держави, бо без неї неможливе спілкування в заданому соціумі. Цим мова докорінно відрізняється від раси чи належності до релігійної конфесії. Християнин і мусульманин, білий і темношкірий можуть порозумітися, якщо в них спільна мова. А двоє азіатів або двоє православних із різними мовами спілкуватися не можуть, а отже, не здатні сформувати одну політичну й державну спільноту.

Відтак у світі не знаходимо ситуації, подібної до української: всюди або ясно домінує якась одна мова, або різні мови в межах однієї країни чітко демарковані. Тому з огляду на нинішню ситуацію і на історію в Україні може з часом вкорінитися, тобто заполонити собою всю територію і всіх жителів або українська, або російська мова. Російська мова може переважити внаслідок швидкої воєнної або повзучої інформаційної окупації, манкуртизму чи конформізму українців. За такого сценарію неминучими стануть нові репресії, тому що завжди буде доволі великий прошарок українського населення, який чинитиме активний спротив русифікації (при цьому під роздачу, як завжди, потраплять і російськомовні). У результаті новосформована повністю російськомовна Україна навряд чи буде цікавою світу, і навряд чи її взагалі можна буде назвати Україною. Бо Україна — не Австрія, для українців російська мова є первинно не рідною, а привнесеною, насильно насадженою. За декілька століть українці припинять своє існування як окремий етнос, розчинившись у морі московитів-«великоросів», які остаточно привласнять всю нашу історію. Недоречним є аргумент про те, що, мовляв, українці не повинні віддавати російську мову на відкуп росіянам, що, мовляв, і ми можемо творити цією мовою, що нібито це ж прекрасно, коли існуватиме російськомовна демократична Україна на противагу російськомовній авторитарній Росії, що російськомовні українці конче необхідні, щоб колись пояснити несвідомим росіянам, що таке справжня демократія, та інші подібні нісенітниці. Вкотре самі собі нагадуймо: російська мова для українців є чужою, протиприродною, ми її з власної волі не обирали, наших предків за українську мову століттями систематично знищували. Який ще сильніший аргумент потрібен для людини, яка мислить? Наше завдання полягає в тому, щоб відродити й захищати своє, а не допомагати іншим народам шукати сенс їхнього буття. Не буде російської мови в Україні — не буде рецепторів, за які чіплятиметься вірус «руского міра». Якщо ж єдиною мовою в Україні визначити українську — причому не лише формально в Конституції, а й в активній щоденній гуманітарній та економічній політиці, тоді виникає слушне запитання: як домогтися переходу російськомовних на українську мову?

Міжнародне право

Перш ніж перейти до таких розмірковувань, доречно спершу звернутися до міжнародного права, зокрема розглянути положення Декларації ООН про права осіб, які належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин від 18.12.1992 р., Рамкової конвенції про захист національних меншин від 1.02.1995 р., Ословських рекомендацій щодо мовних прав національних меншин від лютого 1998 р., Європейської хартії регіональних мов або мов меншин від 5.11.1992 р. та Закону України про ратифікацію хартії від 15.05.2003 р.

Зокрема важливо пам’ятати, що в міжнародному праві не існує єдиного всіма визнаного юридичного поняття «національна або етнічна меншина». Разом із тим науковці одностайні в думці, що невід’ємною і обов’язковою рисою будь-якої меншини повинне бути її «недомінантне становище» («non-dominant position»), тобто коли над нею домінує або її пригноблює інакшомовна більшість. Аналогічно регіональні мови або мови меншин мусять мати більший або менший ступінь загрози («precariousness»). У разі відсутності таких маркерних кваліфікаторів не можна говорити ані про наявність меншини, ані про необхідність захисту мови. Вищезгадана хартія взагалі не опікується ні індивідуальними, ані колективними правами мовних меншин («linguistic minorities»), а винятково збереженням і розвитком мов. Іншими словами, наприклад, так звані «російськомовні» в Україні не можуть апелювати до жодного з міжнародних інструментів, оскільки, по-перше, вони не перебувають у «недомінантному становищі» (радше, навпаки), по-друге, російська мова сама собою не є під загрозою, оскільки має матірну країну РФ, де вона якраз має домінуюче становище.

До речі, РФ взагалі не ратифікувала Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, а в останньому моніторинговому висновку Ради Європи про стан виконання Росією Рамкової конвенції про захист національних меншин від лютого 2018 р. міститься спостереження про надмірне домінування російської мови на шкоду всім іншим мовам. Ще одним цікавим нюансом є посилання в мовній хартії саме на історичні мови на противагу мовам сучасних мігрантів. За цією ознакою можна згадати часи агресивної русифікації на території України в Російській імперії та СРСР, а можна й легітимізувати ще ті часи, коли українська мова була масово поширена не тільки на всій території сучасної України, а й на прилеглих територіях сусідніх держав…

Також важливо пам’ятати, що Україна ратифікувала мовну хартію із застереженнями, одне з яких свідчить про незастосування її окремих положень до так званих нетериторіальних мов («non-territorial languages»), тобто до мов, які неможливо чітко локалізувати на певній частині території країни, оскільки вони більшою чи меншою мірою використовуються на всій її території. За цією ознакою до подібних мов можна зарахувати не лише ромську чи ідиш, а й російську. Нарешті важливим положенням усіх вищезгаданих міжнародних інструментів, щодо якого існує цілковитий консенсус країн-сторін та наукової спільноти, є безумовна вимога для представників національних чи мовних меншин володіти державною (офіційною) мовою країни їхнього проживання, а також право держави як просувати офіційну мову, так і вводити обмеження на розвиток меншин або використання їхніх мов, якщо їхні претензії загрожуватимуть суверенітету чи безпеці країни та її громадян.

В офіційних міжнародних документах автор наразі не знайшов конкретних рекомендацій про те, як ставитися до насильницької зміни мовного середовища внаслідок окупації однією країною іншої, тобто як саме розглядати нові мовні реалії внаслідок тривалої окупації. Але міжнародне право, безумовно, засуджує окупацію чи анексію чужих територій, насильницьку депортацію населення, як і пов’язані з такими злочинними актами різноманітні наслідки для населення, зокрема зміну етнічного складу та мовного середовища. Майже всі колишні радянські республіки пройшли через етап відмови від колонізаторської російської мови й утвердження офіційними своїх власних оригінальних мов. Існує також прецедент відродження ірландської (гельської) мови в Ірландії та її часткове запровадження в Північній Ірландії і відсутність будь-якої критики міжнародних організацій щодо нібито утисків англійської мови.

Як масово відновити українську мову в Україні

Отже, повертаючись до ключового питання про повноцінне утвердження української мови в Україні, зазначимо, що тут необхідний тонкий, нюансований підхід. Доведеться умовно поділити так званих «російськомовних осіб» (як категорію лінгвістичну, а не юридичну) на декілька підгруп. Є громадяни РФ, які на законних підставах проживають на території України, наприклад, на основі родинних зв’язків або працевлаштування. Для них можливо встановити правило, що, з одного боку, як іноземці вони не зобов’язані володіти українською мовою, але з іншого — вони не мають права вимагати, щоб будь-де на території України їх обслуговували російською мовою. Якщо такі правила їм не до вподоби, вони можуть виїхати за межі України. У разі порушення законів України, зокрема в гуманітарній сфері їх можуть притягнути до адміністративної чи кримінальної відповідальності або депортувати із забороною повторного в’їзду, залежно від правопорушення. У цьому громадяни РФ нічим не відрізнятимуться від інших іноземних громадян.

Є «русские» у розумінні носіїв російської мови (не «русского» етносу, бо такого не існує), які свого часу були спеціально переселені в Україну з території РФ для зміни етнічного складу населення або народжені вже в Україні від таких осіб, а нині мають український паспорт. Згідно з історією титульної української нації, ці люди є окупантами або нащадками окупантів. Це не як обвинувачення, а як об’єктивний доконаний факт. Відповідно ж до Декларації ООН про права осіб, які належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин, ця категорія осіб належить не до національної чи релігійної, а до мовної меншини. Як нинішні громадяни України, вони зобов’язані вивчити українську мову і послуговуватися нею в усіх громадських місцях. Вони можуть створювати свої культурні російські товариства, мати доступ до російського культурного продукту, займатися фольклором, тобто поводитися як типові представники мовної меншини з певними гарантованими правами. Водночас російська чи будь-яка інша іноземна мова не повинна бути мовою політичного дискурсу в Україні. Мови меншин на території України можуть вільно застосовуватися для вираження культурної самобутності, фольклору, мистецтв, зокрема і в публічному просторі, якщо це не дискримінує інших громадян держави, не загрожує державній мові і державному суверенітету. Разом із тим меншини не можуть користуватися колективними правами та апелювати до держави або міжнародних організацій із цього приводу. Крім того, мови меншин не повинні використовуватися для публічного просування політичних (партійних) рухів і поглядів. Такі тлумачення не суперечать положенням Рамкової конвенції про захист національних меншин.

Є російськомовні патріоти України, які належать до українського етносу, тобто це зрусифіковані українці. Багато з них захищають українську землю від російського окупанта. Вони стали російськомовними з різних життєвих причин. Зазвичай вони народжені чи проживають у великих містах. Цю категорію людей переконати неважко (власне, їхнє неофітство вже активно відбувається з початку війни). По-перше, варто навести їм вищеперелічені соціо-лінгвістичні й історичні аргументи. По-друге, постійно їм нагадувати, що, коли ворог розмовляє твоєю мовою, точніше, коли ви розмовляєте мовою ворога, у нього набагато важче стріляти. Цей психологічний бар’єр особливо сильно спрацював на початку війни. По-третє, пояснювати, що в гібридній війні в Україні воюють не україномовна візія України проти російськомовної візії України, а український націоналізм проти російського націоналізму (теза озвучена Володимиром В’ятровичем). При цьому пам’ятаймо, що український націоналізм є мовно-етнічним, а російський — мовно-імперським, бо, на погляд історії, «русского» етносу не існує. У цьому сенсі всіх російськомовних українців скопом зараховують до сонму «русских», а російськомовна Україна стає невід’ємною складовою російського мовно-імперського націоналізму, навіть якщо вона цього не бажає або не усвідомлює. Відтак, розмовляючи російською мовою, українські патріоти ненавмисне виступають на боці Кремля. По-четверте, необхідно апелювати до устремлінь у майбутнє: якщо ви самі ніяк не можете змінити свою мову, дайте таку можливість своїм дітям. Ідеальний варіант — це перехід на українську всією родиною. Побутує хибна думка, що можна в родині розмовляти російською, а на людях — українською. Це ніколи не спрацює. Це буде та сама шизофренія: наче вдома живеш в одній країні, а на вулицю виходиш в іншу або навпаки. Згідно з од-

нією з лінгвістичних теорій, швидкість асиміляції прямо пропорційна відсотку мовної спільноти, яка розмовляє іншою мовою вдома. Тобто навіть якщо держава запровадить масовий вжиток української мови в публічному просторі, але більшість українців вдома і надалі розмовлятиме російською, то процес асиміляції української мови російською все одно буде неминучим. Білінгвізм рано чи пізно завжди переходить в одномовність, якщо не в межах одного покоління, то максимум через два—три. Іншим маркером колоритності мови є ужиток питомих ідіом, як-от прислів’їв, приказок, стилістичних фігур тощо. Російськомовного українця легко впізнати за тим, як він, бідолашний, подумки дослівно перекладає з російської такі ідіоми, виставляючи на посміховисько свою калічну українську, хоча насправді українська мова має власні яскраві фразеологічні відповідники, які передаються зовсім іншими словами.

Специфічними представниками російськомовних українців є частина підприємців, естрадних артистів і спортсменів. Перші мотивують свій лінгвістичний вибір необхідністю вести бізнес на теренах СНД, другі — бажанням охопити якомога ширшу глядацьку аудиторію, треті — спортивним побратимством у колишніх радянських республіках. Згортання торгівлі з пострадянським простором, переважання в міжнародних економічних відносинах мови англійської, а також необхідність заповнювати вітчизняні фінансові документи українською мовою допомагає переорієнтуватися бізнесменам. Аргумент про охоплення аудиторії не витримує критики, бо за цією логікою російськомовні естрадні артисти мали б перейти на англійську чи китайську мову, адже ці аудиторії ще більші. Поступове доведення квоти культурного продукту українською мовою до 90% могло б розв’язати цю проблему. У спорті важливо визначити, що будь-які заклади, команди чи змагання, які фінансуються з державного чи муніципального бюджету, можуть послуговуватися лише українською мовою. Важливо також нагадувати українським спортсменам про масове поширення в РФ спонсорованого державою допінгу. Якщо копнути ще глибше й вивести всіх на чисту воду, то ще невідомо, скільки рекордів, перемог і медалей реально залишилося б за СРСР чи сучасною Росією. Невже наші майстри бажають бути причетними до такої сумнівної компанії? Для тих, хто вирішив змінити громадянство й виступати за російську збірну, доцільно було б виключити майбутню можливість поновитися в громадянстві України. Крім того, для митців і спортсменів надзвичайно важливе значення має моральна підтримка «фанів» і глядачів. Якщо б ті засуджували своїх улюбленців за пристосовництво і мовну нерозбірливість, мабуть, цей фактор теж подіяв би.

Олександр АЛЕКСАНДРОВИЧ

спеціально для «Цензор.НЕТ»

(Закінчення в наступному номері)