Валерій Воронов, позивний «Вольф»: «Якщо на Донбасі почнеться гаряча фаза — тисяч двісті повернуться: хто — в ЗСУ, хто — в «добробати». Ми недисципліновані, але реально войовничі»

Придністров’я, Абхазія, дві українські революції та війна на Донбасі. З 90-х років  Валерій Воронов у складі загонів Української Народної Самооборони (УНСО) воював проти росіян за межами України. Однак після Помаранчевої  революції почав готувати людей до партизанської війни вже на своїй території, бо, говорить, відчував, що Росія нападе. У 2014 році Валерій Воронов став першим начальником штабу ДУК «Правий сектор», а потім УДА.

Зараз він служить в одному з батальйонів морської піхоти, має авторитет серед побратимів, його поважають командири. Спеціально для «Цензор.НЕТ» Валерій Воронов («Вольф») розповів, як у часи Віктора Януковича доводилося маскуватися партизанам, чому Дмитро Ярош вийшов із «Правого сектора», а також чи стане Донбас другим Придністров’ям.

— Із чого розпочалася ваша війна?

— Вона розпочалася дуже давно. Це вже моя третя війна. Перша була у 1992 році в Придністров’ї. Тоді я познайомився з Гіркіним. Він був тоді ще пацаном віком 20 років, потрапив туди по лінії Чорноморського козацтва. Ніхто ж не думав, що виросте з нього таке. Проговорили з ним усю ніч на якісь історичні теми. Він і тоді був так званий «руській», але знань і вмінь мав набагато менше.

Я недовго там був, близько місяця. Частина наших людей виконувала завдання в районі Кошниці, частина — у північних районах Рибниці, ці райони більш українізовані, у деяких селах навіть розмовляли, як мінімум, суржиком (ідеться про загони Української Народної Самооборони (УНСО), які прибули до Придністров’я після провалу ідеї щодо інтеграції регіону до складу України та збільшення там російської присутності. —  Ред.). Ми через свою наївність вважали, що історично Придністров’я — це територія України, до того ж у парламенті Придністров’я була потужна політична сила, яка виступала за повернення регіону до складу України, плюс деякі  місцеві організації, зокрема «Повернення». І ми розглядали свою присутність там як фактор, що зможе переорієнтувати місцеве населення з Росії на Україну. Знову ж таки то було наївно, тому що ресурси й можливості були непорівнянні. Ми були серйозно налаштовані, аж до того, що готувався держпереворот за участю наших підрозділів.

— Ви проводите аналогію між Придністров’ям і окупованими районами Донбасу?

— Є схожість, є розбіжності. Усі ці події, які відбулися, починаючи з 90-х років, мало чим відрізняються. Це єдиний ланцюг. А з іншого боку —  навіщо Росії такий депресивний регіон, як Донбас? Що є такого в Україні, чого немає в Росії? Та нічого. Україна все життя була транзитною територією — «із варягів у греки», гілкою Шовкового шляху або газопроводу Уренгой-Помара-Ужгород. Росії потрібен контроль над територією, а не її розвиток.

— Ви сказали, що війна на Донбасі — це ваша третя війна. Яка була другою?

— У 1993-му я воював у Грузії в складі експедиційного батальйону УНСО «Арго». Тобто в тому ж складі проти того ж складу, що й у Придністров’ї  («Арго» — добровольчий корпус УНСО. Перші українські добровольці з’явилися у Грузії  в червні 1993 року. Їх було залучено зокрема до боротьби проти абхазьких сепаратистів у боях під Сухумі. — Ред.). Коли розпочалася війна в Абхазії, концепція була така: підтримати грузинську владу, грузинський народ і спробувати створити міцний фронт. Ми розуміли: чим надовше росіяни там зав’язнуть, тим менше уваги приділятимуть  Україні.

У нас було дуже багато поранених, загинули семеро наших людей. Перша ротація батальйону захопила населений пункт Шрома (19 липня 1993 року силами українського добровольчого підрозділу УНСО штурмом було взято селище Шрома. До 27-ї річниці УНА-УНСО опублікувала 

відеорозповідь із хронікою тих подій. — Ред.). Завдання було простим —  відтягнути на себе максимум військ із Сухумі. Три доби хлопці трималися, їх було всього кілька десятків, були поранені, вони не отримували підтримки, і на третій день відбувся прорив з оточення. Тоді одна людина загинула, майже всі були поранені. Валерій Бобрович був тоді командиром батальйону, він теж був тяжко поранений. Я також дістав уламкове поранення правої руки.

— Як це сталося?

— Ми вирвалися з оточення й відходили, виводили замміністра оборони Грузії (молодий такий чоловік, уже не пам’ятаю прізвища). Потрапили під артилерійський обстріл, і останній снаряд влучив у голову нашої колони. Загинули провідник-грузин і наш хлопець, кілька осіб зазнали поранення, зокрема і я. То було в жовтні 1993-го. На другий день я втік зі шпиталю, поранення було неважке, плюс у мене специфічне ставлення до лікарів, навіть військових. Але два уламки в мені досі сидять. В Абхазії я пробув десь два місяці.

— Яку винагороду ви тоді отримували?

— Таку саму, як і грузинські військовослужбовці. Нічого більше. Ми були в тактичному підпорядкуванні корпусу рятівників Мхедріоні  (воєнізоване формування «Мхедріоні» або «Корпус рятівників» було створено в 1989 році Джабою Іоселіані. Члени угруповання брали участь у багатьох збройних конфліктах на території Грузії, зокрема в громадянській війні в Грузії в 1991—1993 роках та грузинсько-абхазькій війні в 1992—1993 роках. До підрозділу неоднозначне ставлення з боку грузинського суспільства через кримінальні скандали. — Ред.) Але внутрішньополітична ситуація в Грузії була складною, суспільство було розрізнене, так само як і еліти. Усі конкурували між собою. Тому не вдалося добитися того, що планувалося, і того, задля чого ми там перебували.

У 2008-му під час російсько-грузинської війни ми вже сиділи на валізах. Наші представники ще до війни літали у Грузію, і ми готові були пару-трійку сотень людей перекинути туди, але все швидко закінчилося, і ми просто не встигли приїхати. У 2006 році після Помаранчевої революції стало зрозуміло, що варто готуватися до боротьби. Я регулярно відбирав людей і проводив із ними вишколи. Можу сказати, перший підрозділ «добробатів» у 2014-му складався на 70% із тих людей, яких я ганяв по лісах. І такого підрозділу в мене більше не буде. На Майдані все те ж саме — боролися з режимом. Я розумів, що буде війна, це було лише питання часу. І зараз розумію, чим усе це закінчиться.

— Чим?

— Бардаком і хаосом, отаманщиною, війною усіх проти  всіх.

— У 2006 році ви вже знали, що буде війна з Росією?

— Так, був абсолютно впевнений. Але, чесно кажучи, розглядав версію, що буде повномасштабна війна, і готував людей до партизанської чи напівпартизанської  війни за методом Леттов-Форбека (німецький генерал-майор Пауль Еміль фон Леттов-Форбек, який командував військами кайзера під час Африканської кампанії Першої світової війни. Вважається одним із найкращих партизанських командирів в історії. — Ред.).

У 2014-му я був першим начальником штабу «Правого сектора», а потім УДА. Кістяк корпусу становили мої люди, реально підготовлені, реально елітний підрозділ. Повторюю: такого вже не буде. Але десь 80% осіб із нього служать зараз у ЗСУ.

— Розкажіть про підготовку партизан.

— Ми ховалися в лісах, маскувалися під страйкбольну команду. Так вийшло, що в мене була найбільша в Україні страйкбольна команда. Ховалися від «есбеушників». Мої сапери були саперами екстракласу, чорні археологи, які ще до війни розібрали не одну тисячу ВОПів. Я попросив свого товариша — командира роти снайперів однієї з механізованих бригад —  підготувати мені снайпера. І от уявіть собі, людина півроку була на навчаннях, бувало, виконувала по двісті пострілів на день. Мій товариш підготував мені дуже класного снайпера, зараз цей чоловік служить у 79-й бригаді. І він сам потім підготував мені кількох хороших снайперів.

— Куди потрапив ваш підрозділ на початку війни?

— У район Донецького аеропорту. Мій підрозділ ніколи не перевищував за кількістю 40 людей — як правило, у ньому було 25—30. На період літа—осені 2014 року мені в підпорядкування надали 10 осіб  із 74-го ОРБ (74-й окремий розвідувальний батальйон ЗСУ. — Ред.), тобто нас було двадцять четверо разом зі мною. Ми за два місяці зачистили всі лісосмуги, починаючи від Пісків до шахти «Бутівка».

У самому ДАПі ми не були — тільки на «злітці». Нашим завданням було  зачистити й забезпечити фланг для безпечної комунікації між різними підрозділами, що й було зроблено. Ми пробули там десь до 2015 року, потім підрозділ передислокувався на південну ділянку фронту, спочатку в район Волновахи, а в другій половині 2015-го — в район Маріуполя. Тут уже почали співпрацювати з морпіхами.

— Чому Дмитро Ярош ви-йшов із «Правого сектора» і створив окрему силу?

— Тому що стався розкол по лінії, де перебуває ворог, тобто питання постало таким чином: який ворог першочерговий — внутрішній чи зовнішній? Я особисто виступав за те, щоб ми відкинули всі чвари, тому що є ворог зовні, відтак не можна допускати будь-якого розколу. Ситуація складалася таким чином, що можна було піти на третє коло в історії України: чорні ради, отаманщина  й тому подібне.

— Дмитро Ярош був такої ж думки,  я так розумію?

— Так, він вважав, що необхідно вести боротьбу із зовнішнім ворогом, йти на компроміси з владою, так, недосконалою, але це необхідно було робити.

— Як ваші добровольці увійшли до ЗСУ? Наскільки болісними були процес підпорядкування, виконання наказів, з якими не погоджувалися, більш затягнуті методи боротьби з противником?

— Почнемо з того, що українське суспільство здебільшого анархічне. З одного боку, його неможливо переламати через коліно, хіба що якимось супертерором, знищенням. З іншого боку, із таким суспільством щось побудувати теж надзвичайно тяжко. Козаччина і в Африці козаччина. Тому можу сказати, що людям, які потрапляють у систему ЗСУ, дуже тяжко. Для мене — ні. Тому що я сповідую монархічні переконання, українські, звичайно. Для мене досі легітимний гетьман Скоропадський і ніхто інший, окрім того, я прихильник прусської дисципліни в армії, як це не дивно. Також вважаю, що треба орієнтуватися не на пресловуті стандарти  НАТО, а на ізраїльську армію ЦАХАЛ. Там по три роки служать — і не вмирають, нічого страшного. Необхідно розширити кількість посад для сержантського складу. У призовній армії насамперед має проводитися підготовка мобілізаційного резерву. Її нічим не замінити. Для того, щоб воювати лоб у лоб із російською армією, нам потрібно 2—2,5 мільйона людей.

Наприклад, коли хорвати проводили свою операцію «Буря», 4-мільйонна країна мобілізувала понад 200 тисяч людей на цей короткий період (військова операція «Буря» тривала з 4-го по 7 серпня 1995 року, хорватська армія та поліція повернула свої законні території, де серби утворили невизнану державу Республіка Сербська Країна. За 84 години Хорватія відновила конституційний лад майже на всіх територіях, захоплених сепаратистами. — Ред.)

— Чи можливий хорватський сценарій на Донбасі?

— Його можна впровадити, але тоді ми втратили 6 років абсолютно даремно. Наше керівництво й еліта не здатні розробляти стратегічні плани не те що на багато років, а й на кілька місяців. Чисто теоретично можливо, але для цього потрібна підготовка тривалістю, як мінімум, півтора—два роки. Чи є в нас такий час? Не знаю. На жаль, мабуть, ні.

— Коли це питання поставили Гіркіну, він відповів, що так, можливий, і визнав, що українська армія більша і краща за 1-й і 2-й АК РФ десь у п’ять разів. Однак операція буде успішною тільки тоді, якщо Росія не встигне втрутитися повномасштабно.

— На цей момент РФ може виставити на театр російсько-українських бойових дій десь близько 90 батальйонів тактичних груп. Із переваг — у них армія призовна в основній масі. Навесні й восени можна зробити «фінт вухами», наприклад, затримати «гембель» на 2—4 місяці, закон це дозволяє. І водночас отримати солдатів з «учебок», ними доукомплектувати частини. Друга перевага — у них є механізми, які дають змогу гнати військовослужбовців уперед.

— Наприклад?

— У тоталітарній державі, якою є Росія, існує можливість створити ситуацію, яка дасть змогу маніпулювати чи шантажувати родичами: або ти воюєш, або в тебе будуть проблеми. Солдатик там нікуди не дінеться. Він знає, що позаду в  нього сім’я, яку можуть пресувати. Це досить стимулює.

— Я знаю, що раніше в 1-му та 2-му АК російські кадрові військові перебували на посадах командирів рот і вище. Яка ситуація зараз? На цих посадах уже навчені місцеві бойовики?

— Ні, усе так само. Росіяни — від командирів рот, деякі є командирами взводів. А так вони просто «ротуються». По суті, перший і другий корпуси так званої «Народної міліції» — це регулярні частини російських збройних сил, які структурно входять до Південного військового округу зі штабом у Ростові.

— Але на передових позиціях більше місцевих?

— Кількість так званих «російських добровольців» за останні кілька років збільшилася  порівняно з місцевими жителями.

— Зараз у «ДНР» активно просувається тема повернення до бандформувань добровольців перших хвиль. Імовірно, це більше пропаганда, ніж правда. Ватажок батальйону «Восток» Ходаковський пообіцяв, що в разі загострення може зібрати близько 8 тисяч бойовиків. Ця цифра реальна?

— Якщо тих, хто пройшов через «Восток», то ні. Але з усіх узагалі —  реальна. Якщо почнеться активна фаза, там є механізми, які дадуть змогу  зігнати їх. Є, звісно, частина ідейних, які повернуться самі. Та для 90% людей, які беруть участь у бойових діях, значним фактором є певні можливості — грабувати за відсутності покарання, задовольняти свої комплекси меншовартості.

— Хочу запитати вас як людину, яка пройшла не одну війну, про мотивацію. Війна дуже змінилася, зокрема за останні два роки, —  про це говорять самі бійці та офіцери. Позиційна війна деморалізує кожного...

— Безумовно. Будь-яка позиційна війна розкладає Збройні сили. А мотивація буде тільки одна: якщо почнеться гаряча фаза збройного протистояння, тисяч двісті осіб повернуться, хто — у ЗСУ, хто — в «добробати». Ми дуже недисципліновані, але реально войовничі.

— А щодо особистої мотивації?

— Це борг. Просто борг. Я не говорю: «Служу народу України», я кажу: «Служу Українській державі».

— Як Скоропадський.

— Саме так, як Скоропадський.

Ірина САМПАН

спеціально для «Цензор.НЕТ»