«Зараз або ніколи. Усі на Грушевського, на смерть»: чим жив і за що загинув на Майдані 19-річний Роман Гурик

У холодні грудневі дні сім років тому Київ був охоплений вогнем палаючих шин, гуркотом бруківки, що летіла, і криком людей, котрі падали під кийками «Беркута». Одні й досі вважають Євромайдан безглуздою самопожертвою, яка ні до чого не привела, а інші шанують героїчний подвиг тих, хто не пошкодував життя для свободи своєї країни. І хоча за ці майже сім  років Україна пережила набагато більше кривавих подій на Сході, вони не витіснили з пам’яті людей Небесну сотню. 19-річний Роман Гурик — найкраще тому підтвердження. Він посмертно нагороджений званням Героя України й орденом «Золота Зірка», у рідному Івано-Франківську його ім’ям назвали вулицю, у Прикарпатському університеті встановили пам’ятну стелу, а на будинку, в якому мешкав хлопець, і на стіні школи, де він навчався, тепер висять меморіальні дошки з його портретом. Крім того, минулого року молодим українським вченим почали вручати державну стипендію імені Романа Гурика.

 «Мамо, на Майдані хлопців побили. Як же я сидітиму вдома?»

З Іриною та Ігорем зустрічаємося в холі готелю «Україна» — зовсім близько від того місця, де в криваві дні лютого 2014 року було розстріляно їхнього сина. Згадуючи про Романа, батьки не упиваються трагізмом ситуації, не тиснуть на жалість і не випинають героїзму. Вони розповідають про сина з теплотою і любов’ю, іноді навіть із гумором. Саме від цього в мене клубок підступив до горла.

— Роман у нас завжди був лідером, ще з дитячого садка, — розповідає Ірина Гурик. — Займався усім і відразу. Ходив на гімнастику, плавання, хореографію, йому дуже легко давалося вивчення мов. Із чотирьох років вивчав англійську мову, якою потім вільно говорив, пізніше освоїв і польську. Ріс таким активним, що в мене голова йшла обертом. Фарбував волосся в усі кольори веселки. Одного разу розбудив мене о третій годині ночі: «Мамо, дивися, як я пофарбувався. Мені пасує? Я дуже зелений?» Розплющую очі — а він, як трава... Але йому подобалося. Іноді я намагалася протестувати, особливо коли син почав робити татуювання й «тунелі» у вухах. А три роки тому на день народження Романа і сама зважилася на татуювання — набила на руці слова сина: «На вершині всі шляхи сходяться».

— У нього був філософський склад розуму, — долучається до розмови Ігор Гурик. — Бувало, гуляємо з ним, Роман зупиниться, дістане блокнотик і записує свої думки. Пояснював тим, що, якщо цього не робити, всі цікаві ідеї забуваються. Після загибелі сина ми знайшли його університетський конспект, де він, серед іншого, писав, якою бачить Україну та українців. Захоплювався психологією, дуже багато читав. Навчатися пішов на філософський факультет Прикарпатського університету. У 2014 році Роман був на другому курсі. Після побиття студентів на лекції ходити не міг, «рвонув» на Майдан.

— Дозволу у нас не питав, — пояснює Ірина. — Я намагалася відмовити, але Роман сказав: «Мамо, там хлопців побили. Як же я сидітиму вдома? Скажу потім, що мене мама не пустила?» Катався то туди, то назад. Останній раз поїхав у суботу, 15 лютого, разом зі своїм хрещеним. Сказав, мовляв, побуду на віче і в понеділок чи вівторок повернуся, щоб встигнути на пари. Ми зідзвонювалися весь час, син мене заспокоював, казав, що все гаразд. Останній раз спілкувалися в середу ввечері, 19 лютого. А потім він зник. Пізніше я дізналася, що 20 лютого рано вранці він виставив «пост» у соцмережах: «Зараз або ніколи. Усі на Грушевського, на смерть». То було останнє, що він написав.

Вранці ми додзвонитися вже не могли, почали шукати через знайомих, підняли на вуха всіх, кого можна, просили знайти 19-річного хлопця, описували його татуювання: лапу тигра на плечі, карпатські вершини на грудях... Дізналися, що якийсь хлопець із татуюваннями загинув, але, напевно, не наш, бо набагато старший. А потім мій брат Андрій поїхав на впізнання, і стало ясно, що Романа більше немає.

— У вас було передчуття, що біда трапиться саме того дня?

— У мене — ні. А от у молодшої дочки Йорданки (їй було чотири рочки) — так. Від самого ранку в дитячому садку вона почала говорити, що братик помер. Хоча о дев’ятій ранку він був іще живий.

— Ні, Ірино, якраз після дев’яти все і сталося, — виправляє дружину Ігор. — З ранку нам зателефонувала вихователька дитсадка і попросила забрати Йорданку додому. Тому що вона безупинно плаче: просто лежить на ліжку, і по її щоках котяться сльози. Коли вихователька запитала дочку, що трапилося, вона відповіла, що її братик помер. Я забрав Йорданку з дитсадка десь о п’ятій годині вечора, ми тоді ще нічого не знали. Прийшли додому, а мій тесть каже: «Боже, там стільки хлопців повбивали на Майдані!» Мала це почула і каже: «І Ромчика теж убили». Не питала, а констатувала. Тесть на неї «шикнув»: мовляв, що ти таке кажеш.

«Досі пам’ятаю, як багатотисячна процесія йшла за труною і звучала пісня «Пливе кача...»

— Якраз у цей час я теж прийшла додому, — згадує Ірина. — А там наче кінець світу. Йорданка ридає в кімнаті, тато плаче на кухні, Ігор стоїть і не знає, що робити. Я підійшла до доньки, а вона твердить: «Мамочко, нашого Ромчика вже немає. Я точно знаю». А десь через годину передзвонив мій брат і сказав, що то правда. Що було далі, не пам’ятаю. Не маю уявлення, де були наші діти за кілька днів до похорону. Зараз вже знаю, що їх забрав хтось зі знайомих, поки ми їздили за тілом сина. Коли вже в неділю, 

23 лютого, сказала донькам, що Роман помер, шестирічна Христина просто завмерла. Здавалося, вона не розуміє, про що я говорю. Підійти попрощатися з братом вона теж не змогла. А Йорданка розридалася, але пішла. Глянула на нього і сказала: «Мамо, це взагалі не Роман, а якийсь дядько в кориті». Річ у тому, що в Романа голова була перев’язана, оскільки йому робили операцію, руки розбиті, нігті чорні від бруківки. Син поїхав на Майдан зовсім дитиною, а в труні ми побачили вже дорослого чоловіка, от донька його і не впізнала. Вони з братом були дуже близькі, справжні споріднені душі. Завжди засинали, тримаючись за руки. І коли з Романом трапилася біда, Йорданка безпомилково це відчула.

Ми відразу ж поїхали до Києва. Скрізь стояли блокпости — не пробитися. Знайомі довезли нас на автомобілі до Тернополя, а там вже сіли на поїзд до Києва. Начальнику поїзда пояснили, що наша дитина загинула на Майдані, і він узяв нас без квитків, посадив у купе. Я задрімала на секунду і побачила уві сні Романа, а він каже: «Мамо, я таке придумав! Потім тобі розповім, ти пишатимешся мною...» Я підскочила, задихаючись, вибігла з купе в коридор. Вила, кричала, не знаю, як доїхала до Києва. Нас запитували: навіщо ви їдете до Києва? Бо тіло Романа і так привезли б додому. Але якби я сиділа вдома, то збожеволіла б.

У суботу ми повернулися до Івано-Франківська. Усе вже було готово до похорону. Друзі, вчителі та однокурсники Романа розподілили між собою, хто чим займатиметься, усім світом «скинулися» на похорон. Досі пам’ятаю, як багатотисячна процесія йшла за труною і звучала пісня «Пливе кача...». Таких проводів наше місто ще не бачило.

— Чому Романа поховали не на кладовищі, а в сквері в центрі міста?

— Про це його однокурсники попросили очільника міста. У цьому меморіальному сквері поховано багато видатних людей, наприклад, композитор Денис Січинський, січові стрільці, воїни УПА... Рішення про присвоєння одній із вулиць Івано-Франківська ім’я нашого сина теж прийняла міська влада. Меморіальну дошку на школі, де він навчався, повісила дирекція школи. Пам’ятну стелу в Прикарпатському університеті встановили ректор і студенти. Нашої згоди не питали, попросили лише обрати ескіз. На мою думку, чудово, коли люди самі хочуть увічнити пам’ять героя, а не рідні оббивають пороги чиновників.

— Тепер є навіть стипендія імені Романа Гурика.

— От саме стипендію ініціював я, — пояснює Ігор. — Коли Петро Порошенко видав указ про вшанування пам’яті героїв Небесної сотні, я вирішив звернутися до Міністерства освіти з пропозицією заснувати стипендію для молодих вчених імені загиблих на Майдані хлопців. Тепер є п’ять номінацій на честь наймолодших героїв Небесної сотні: Дмитра Максимова, Назарія Войтовича, Устима Голоднюка, Юрія Поправки і Романа Гурика. Минулого року були нагороджені перші стипендіати.

«Через три тижні після похорону на могилу сина прийшов чорний кіт. Забрали його додому і назвали Майдан»

— А як з’явився фестиваль пам’яті героїв Майдану?

— У 2016 році ми зустрілися з моєю подругою-журналісткою за чашкою кави, — розповідає Ірина. — Я говорю: «Добре б що-небудь зробити, наприклад, фестиваль». Вона мене відразу підтримала: «Слухай, це здорово! Давай фестиваль Небесної 

сотні». І ми за місяць удвох все організували. До нас приїхали гурти «Мандри» та «СКАЙ», Руслана, причому гонорарів вони не брали. Студенти Прикарпатського університету показали спектакль про Романа — від моменту його народження і до загибелі на Майдані. Пробрало до самих кісток. Не тільки глядачі, а й самі студенти, заходячи за куліси, ридали.

— На Майдані Роман рятував багатьох. Один із них — Ілля Мірошниченко, учасник проекту «Танцюють усі!». Він розповідав, що Роман, рятуючи його, непритомного, задихався від газової гранати...

— А інша — Шура Рязанцева (стиліст студії «Квартал 95», активна учасниця Автомайдану. — Авт.). Вона витягувала пораненого, а він мав із собою «коктейль Молотова» і загорівся. Шура почала гасити і теж загорілася. Наш Роман це побачив і відтягнув їх, допоміг загасити вогонь.

— Роман загинув, теж намагаючись врятувати пораненого?

— Він побачив, як активіст Андрій Дігдалович, відтягуючи пораненого чоловіка, отримав кулю. Роман разом з іще одним хлопцем побігли прикрити Андрія. А потім почали підніматися до клумби, де стояв хрест. І «беркутівці», які ховалися за КАМАЗами, їх там усіх убили на місці. Пізніше я знайшов білу каску, на якій була кров. Експертиза показала, що то кров мого сина. За вхідним отвором можна стовідсотково встановити, з якого боку був постріл. Стріляли «беркутівці», а не снайпери з боку готелю «Україна». Романа витягли і забрали до лікарні, намагалися врятувати, але не змогли.

— Він іще дихав, але був без свідомості, — розповідала пізніше журналістам медик-волонтер, яка перебувала поруч із Романом в останні хвилини. — Я прикрила рану бинтом. Поки притримувала йому руку, щоб поставити крапельницю, він інстинктивно, не приходячи до тями, стиснув мої пальці в своїй долоні. Я ніколи не забуду цієї спроби вхопитися за життя...

— Минуло вже п’ять років, але здається, що Роман увесь час із нами, — тихо зізнається Ірина. — Немає такого дня, щоб ми не говорили, не згадували про нього. Він часто нам сниться. Пам’ятаю один свій сон: місто, оточене стіною, над ним блакитне небо, а навколо чорні хмари. Із міста летять ракети. Раптом я бачу Романа, який із кимось говорить по телефону. Підходжу до нього: «Синку!» А він: «Мамо, я зараз дуже зайнятий. Якщо буду з тобою розмовляти, багато наших хлопців загине». Я знаю, що, якби син вижив на Майдані, то він точно пішов би в АТО.

— Одного разу, коли я забирав Йорданку з дитсадка, вона заявила: «Знаєш, тату, дуже добре, що з Ромчиком загинуло так багато людей», — згадує Ігор. — Я став як укопаний: «Що ти маєш на увазі?» Донька відповідає: «Буде дуже велика війна, і всі хлопці, які загинули, нам із неба допоможуть». Я зрозумів, про що каже донька. І сам відчуваю: знаю, що син нас чує і допомагає. Ще пригадую один дивовижний момент: у Києві в метро вийшов на станції «Хрещатик», підійшов до тієї клумби, біля якої загинув син, одну цигарку закурив, а другу поклав на землю для Романа. Він теж любив покурити, але в нього не виходило скручувати цигарки власноруч. Завжди просив: тато, зроби мені таку тоненьку, як ти вмієш. Постояв я там, покурив і 

пішов униз. Проходячи повз готель «Україна», зупинився біля вікна, де Роман присів перепочити за кілька хвилин до загибелі. Раптом мене щось по голові «цок». Дивлюся: ворон. Схопив мене кігтями за шапку, відлетів на ліхтар і сидить дивиться. Уявляєте?! А ще в нас живе кіт на ім’я Майдан. Із ним теж пов’язана містична історія. Він дуже схожий на Ромчика за характером — такий же волелюбний і незалежний. Ми знайшли його через три тижні після похорону сина біля його могили. Кіт сидів там і грався зі стрічками вінків. Підійшов до Ірини і стрибнув до неї на руки. А вдома відразу побіг до столика, де стояла фотографія Романа і горіла свічка. Згорнувся там калачиком і заснув...

Через кілька місяців після загибелі Романа батьки знайшли слова, написані рукою сина: «Ніщо не пропадає безслідно. Коли ми вмираємо і наше тіло під землею починає розкладатися, воно починає виділяти багато тепла й енергії, що в свою чергу є ідеальним середовищем для створення нового організму і водночас нового всесвіту». 

Дарія ГОРСЬКА

«ФАКТЫ»

Фото із сімейного архіву