Микола Рудьковський: «У російській в'язниці були самогубства, люди різали вени. Але я не шкодую про участь у демонстрації проти агресії Росії і вчинив би так само»

Микола Рудьковський — відомий український бізнесмен і політик — був затриманий під час відвідування Російської Федерації у вересні 2018 року і засуджений на 2 роки й 3 місяці тюрми за участь у демонстрації в Києві 14 червня 2014-го під російським посольством, у ході якої він кинув на територію посольства камінь. Рудьковський відбув термін в одній із найвідоміших російських в'язниць — «Матроській тиші», а також в інших відомих установах — інституті імені Сербського, слідчому ізоляторі «Медведково». За умовами утримання їх можна прирівняти до тортур. Кілька місяців тому Микола Рудьковський вийшов на свободу і своє перше інтерв'ю дав «Цензор.НЕТ».

— Ви повернулися в Україну після двох років у російській в'язниці. Якою була ваша перша думка, коли опинилися на рідній землі? 

— До того, як потрапити в Росію, я два роки майже безвилазно працював на півдні Іраку, в Багдаді, відкрив там офіс своєї компанії. Ірак — прекрасна країна з великим майбутнім. Але я був у різних місцях — наприклад, у місті, де живуть понад мільйон людей, але в деяких районах немає каналізації. Не пояснюватиму, як там пахне літом, коли 55 градусів у тіні, однак прісної води там дуже не вистачає. І так живуть люди... А потім ти сам потрапляєш на півтора року в камеру на 35 осіб, де бачиш світло тільки вгорі в кутку у маленькому вікні в решітках, з одним туалетом. Тебе виводять на прогулянку о 7-й ранку. Узимку там холодно, а влітку — задуха. У Росії на людину всім начхати, і люди там живуть із цим розумінням… У мене був час подумати, як у Діогена в бочці. Україна — це рай, просто ми цього не цінуємо. Не цінуємо місця, де можемо себе захистити. Не цінуємо свободи творити і змінювати нашу країну. Ми хочемо потрапити в рай, де ще краще, а рай насправді — це тут і зараз. Нині мені вистачає однієї цієї думки, щоб прокидатися щасливим.

— Коли саме ви повернулися в Україну?

— Я повернувся в квітні цього року.

— Ніхто не розуміє: навіщо ви поїхали в Росію?

— Можу сказати одне — я повірив людині, яку знав давно, ще до війни. То була моя дуже велика помилка. Відносини України з Росією змінилися назавжди, кожного українця там сприймають як ворога. Тому хочу порадити: із чим би ви не зіткнулися в житті, хто б і про що вас не просив, не потрібно їхати в Росію. Там ви ніхто.

— Ви нічого не пояснили.

— Я не можу сказати, щоб не нашкодити іншим людям, вибачте.

— Вас засудили за камінь, кинутий у російське посольство в Києві шість років тому на демонстрації протесту проти збитого російськими диверсантами транспортного літака Іл-76 з українськими десантниками в аеропорту Луганська. За яким законом вас судив російський суд? Адже вам не мали права пред'являти якісь претензії.

— У Росії вражає те, що всім начхати на закон, там зона свавілля. Мене засудили за статтею 360 кримінального кодексу РФ (напад на службові приміщення посольств). Хоча я громадянин України, вони засудили мене за дії на території України, які за нашим законом правопорушенням не були. Тобто я був неосудний, мене просто захопили в заручники. Я говорив про це на суді.

Учасників демонстрації під російським посольством детально зафіксували російські спецслужби, і в РФ відкрили кримінальне провадження, відтак будь-хто, хто проходить за цією справою, буде там затриманий. Тоді я про це не здогадувався, адже діяв відповідно до законів України на її території, а не під російською юрисдикцією.

— Якби ви знали про наслідки, кинули б камінь у посольство?

— Знаєте, у російській в'яз-ниці були самогубства, люди різали вени. Але я не шкодую про участь у демонстрації проти агресії Росії і вчинив би так само. Того дня був збитий літак Іл-76 над Луганськом, у результаті чого загинули 49 наших військових... Мені нема чого соромитися, мене судили в Росії за те, що я висловлював свою позицію як громадянин України. Після в'язниці я чітко зрозумів, як багато нам треба зробити, щоб захиститися і стати повністю незалежними. Шкодую тільки про те, що в нас є багато наївних людей, які не розуміють, що російська держава — це найбільша загроза для України. Росія не визнає ніяких прав українців, а російська агентура веде тут активну роботу.

— Звідки в росіян інформація? Про яку російську агентуру йдеться?

— На суді російські спецслужби як докази використовували відеозаписи своїх агентів, які того дня брали участь в антиросійській демонстрації. Російські агенти діють в Україні активно, вони були серед нас у натовпі, щоб зафіксувати всіх учасників. Записали не тільки мене, а й більшість людей. За моєю справою в РФ проходять десятки українців — наприклад, Назаренко, Романцов та багато інших, імена яких ідентифікували, і в разі, якщо росіяни до них дотягнуться в себе або в тих країнах, де працює екстрадиція з РФ, вони також будуть схоплені за тим же обвинуваченням, яке було висунуто проти мене. Усіх, хто бере участь у будь-якому українському мітингу, потенційно можуть засудити в РФ за російськими кримінальними статтями. Проти мене використовувалися дані камер на посольстві, а ще по самій території бігали кілька осіб із прихованими камерами і знімали безпосередньо обличчя людей, які брали участь у подіях. Мою справу виділили із загального провадження. У них багато інформації, 

зокрема стосовно мене, наприклад, вони зібрали дані про мою допомогу АТО.

— Про яку саме вашу допомогу АТО вони зібрали дані?

— Знайшли інформацію про мої стосунки з Олександром Гуменюком, командиром 11-го батальйону територіальної оборони «Київська Русь». Будучи ще депутатом, я підписав лист про надання квартири його багатодітній родині. У 2014-му він став комбатом, і я не раз приїжджав до його батальйону, коли той формувався, передавав багато чого — все, що було необхідно. Усе це в Росії відстежується, не можна було розраховувати, що вони забудуть або не помітять.

— У вас намагалися «віджати» бізнес за час перебування у в'язниці? Це пов'язано з вашим вироком в Росії?

— Щодо бізнесу скажу так: це не пов'язано з моїм вироком у Росії, просто деякі люди спробували використати ситуацію, що склалася. Я не хочу зараз відкривати «скриньку Пандори». Для мене є «до» і «після». Якщо хтось хоче відкрити цю «скриньку», то нехай зробить це своїми руками. Мене обурило, коли, скориставшись ситуацією, прийшли до моєї сім'ї і вимагали активи. Батьки подзвонили і розповіли, як у них вимагали: мовляв, нам треба зустрітися з вами, аби мати гарантії, що ми отримаємо його бізнес, інакше він звідти не повернеться. Слава Богу, батьки дожили до мого повернення. Я багато чого переосмислив. Як у молитві «Отче наш»: «І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим».

— Хто конкретно вимагав активи? Це пов'язано з вашими колишніми партнерами Олегом Семінським або Нестором Шуфричем?

— Я сказав усе, що вважав за потрібне стосовно цього питання, відтак не називатиму імен і прошу поставитися до цього з розумінням.

— Як вам вдалося вийти на свободу?

— Я вдячний Президенту України Володимиру Зеленському, адже моє звільнення стало можливим тільки завдяки його політичним ініціативам. На цьому тлі російські силовики вирішили не закручувати гайок і тим самим не збільшувати мого терміну, щоб не створювати скандалу. Відпустили мене без шуму. Також вдячний українським дипломатам, які постійно мене відвідували і підтримували, важко переоцінити значення їхньої роботи. На суд приїхав Микола Садовий із Кіровоградської області, Василь Цушко, священики з Чернігівської області, мої друзі. Вони знали про мою позицію, підтримали, не побоялися. Крім того, не менше вдячний моїм адвокатам. Усе, що я говорив на суді і в ході слідства, — завдяки їхнім порадам.

— Як вас зустріли, коли ви вперше зайшли до загальної камери?

— Мене зустріли словами: «Ласкаво просимо в нашу світлу хату!» Людині, яка вперше туди потрапляє, усі намагаються допомогти. Зібралися за столом, заварили чай, не знаючи навіть, хто я. Коли зайшов, відчув доброзичливу атмосферу. Я розповів суть 

своєї справи, про камінь, і що  єдиний мій злочин полягає в тому, що я приїхав у Росію. У в'язниці люди до новоприбулих у камері ставляться так, щоб у тих не було стресу, особливо часто так буває в молодих. Мені вже за п'ятдесят років, тому поводився спокійніше. У російській в'язниці не всі люди сидять за щось, дуже часто туди потрапляють ні за що. Перші два тижні — найскладніший адаптаційний період. Коли ти «заїжджаєш» в камеру і тебе приймають, цікавляться, що тобі потрібно, чим допомогти. У мене була проблема — алергія. Перші три дні їв там, може, раз на день, у мене був такий піст посилений. А коли опинився в камері, то хлопці поставилися з розумінням, ділилися їжею, щоб я міг краще почуватися. Перші три дні людини ніде не задіюють. Камера називається «хата». Коли потрапляєш до «хати», перші три дні тобі ні-

хто нічого не говорить, мовляв, обживайся, питай. І це правильно, тому що в людини шок.

— Дивно чути про в'язницю як осередок добра і співчуття.

— Життя в російській в'яз-ниці — це саме собою катування. У тюрмі було багато нещастя, адже люди розуміють, що вони там несправедливо, що їх зрадили і сподіватися нема на кого. Але в камері розміром 25 на 9 метрів, де мешкають 35 осіб, ти бачиш різних людей, які приходять, як кажуть, знахабнілі... А потім вони бачать, що люди навколо проти такої «борзості» і, по-обурюючись, усвідомлюють, що все одно доведеться там мешкати, згладжувати форму спілкування, по-братськи, покаятися, допомогти ближньому. У в'язниці доводиться вдесятеро більше брати участь у житті інших людей, ніж у звичайному житті. Адже там ви постійно поруч, усе швидко прояснюється, нічого не приховаєш, стосунки розвиваються набагато швидше. Немає можливості відвернутися, закритися, піти. Треба вміти жити і вчитися розуміти — нікуди не дінешся. І тому там принцип справедливості реально працює. Усі твої заслуги — наприклад, що ти «крутий» за ме-

жами в’язниці або фізично здоровий — просто відпадають. Якщо чиниш непорядно, то ким би ти не був, а відповідати доведеться. Тобто коли всі стали колом, розумієш, що проти всієї «хати» буром не попреш. І якщо ти неправий, тебе навіть інші до «хати» не пустять: зайдеш туди, де тебе люди ще не знають, і запитають, хто прийшов: «Ні-ні-ні, нам такий не потрібний». Бувало, заходили, як їжачок колючі, минають три місяці чи півроку, дивишся: щирий хлопець. Навіть у страшних умовах люди вміють поводитися гідно.

— Що найстрашніше в російській в'язниці?

— Найстрашніше — це тюремний блок в інституті психіатрії імені Сербського, куди доставляють ув’язнених на обстеження. Я був там три тижні, у тому місці страх не відпускає тебе ні на хвилину. Деяким ув'язненим там дають різні препарати, питво, роблять уколи, зокрема примусово. Коли бачиш, на що це перетворює людей, виникає справжній шок. Я там навіть воду боявся пити. Усі ці розповіді про каральну психіатрію — не вигадки, я це бачив своїми очима.

Коли потрапив назад у в'язницю, мені пощастило, якщо можна так сказати, з людьми в камері. Але на нашому поверсі в інших камерах були випадки, коли люди закінчували життя самогубством, не раз були спроби порізати вени.

Страшно, що наркотики в російській в'язниці на кожному кроці, багато наркоманів, людей, яким вже не судилося «зіскочити». Понад половина мешканців СІЗО — наркомани. Доставляють і продають наркотики самі люди у формі, тому «бариг» у Росії рідко саджають. Саджають здебільшого тих, хто споживає, — це потрібно для статистики, а потім самі ж їм і продають. Російська в'язниця — це ідеальний ринок збуту наркотиків. Але ж тих людей необхідно лікувати, натомість їм «шиють» по 3 роки, а то й по 5, для звітності. І зрозуміло, що вони точно повернуться після в’язниці наркоманами, готовими на все за «дозу».

Ми в мирному житті жартуємо, мовляв, головне — щоб камера була з південного боку. Так от та камера, в якій я провів перший рік, була з північного. І тепер я чітко розумію, що то значило. Тому що там, у Росії, через північний вітер температура всередині камери наближається до 0° С. Але, з огляду на те, що в порівняно невеликій камері мешкають 35 осіб, виникає потреба відкрити кватирку для того, щоб стало більше кисню. Та максимум через 5 хвилин її закривають, оскільки температура в приміщенні досягає критичної межі. То було справжнє випробування.

— Як годують людей?

— Раз на місяць для тих, хто перебуває в СІЗО, можна передати близько 30 кілограмів їжі. Іще там була можливість замовляти в магазині моркву, цибулю, каші, порошкове пюре, речі, ліжко. Збирали гроші на якісь загальні витрати: порошки, засоби для прибирання, сигарети. У когось є можливість у цьому взяти участь, у когось — немає, комусь можуть передати «дачку», а хтось із Владивостока. Тобі навіть шматок у горло не лізтиме, якщо ти їстимеш смачне, а решта сьорбатиме «баланду». У мене була можливість замовляти, і я, звичайно ж, замовляв для всіх. Так як вітамінів там не було ніяких, намагалися купувати цибулю, моркву, яблука, цитрусові.

— Вам вдавалося підтримувати зв'язок із зовнішнім світом?

— Так. Послуга, за якої можуть принести телефон з Інтернетом, коштує в тюрмі від 400 доларів, залежить ще від моделі — можуть і «айфон» принести. Але телефони регулярно відбирають. Це така постійна гра, так що зв'язок є не завжди.

— Як у російській в'язниці ставляться до України?

— Жодна людина за весь час, а я поміняв п'ять камер, мене не образила, навіть правоохоронці. Що думали — я не знаю. У всьому світі людей об'єднує наявність прав, а в Росії — їхня відсутність.

— Що було вашим основним заняттям у тюрмі?

— У в'язниці одне заняття — вижити. Все, що для цього підходить, треба використовувати. Передусім для виживання потрібна чистота. За цим суворо стежать. Усі ресурси спрямовували на миючі засоби, постійно драїли все приміщення. До речі, стіл і підлога в тюрмі чистіші, ніж у господаря будинку, тому що двічі на день усе прибирається. Раз на тиждень дістають усі речі з-під ліжок, а приміщення ретельно вимивають спеціальними засобами, аж до стін і грат.

Також я займався спортом, наскільки це можливо в камері і під час прогулянки в тюремному дворику (одна година на день). Загалом мені дуже допомогла мета. Я постійно думав про те, як вийду і допоможу зробити Україну абсолютно незалежною від російської нафти. Без жартів, ключ до рішення знаходиться на Близькому Сході, в арабському світі. Я багато часу там жив і працював, саме в тюрмі вирішив вивчити арабську мову. Кожен день працював із підручником, почав спілкуватися арабською без перекладача (спеціально дзвонив по телефону і кілька хвилин говорив). Переконаний, Україна повинна співпрацювати з арабським світом.

— Ви збираєтеся повернутися на Близький Схід, в Ірак?

— Так, для мене пріоритет — Ірак. Адже нині там гостра проблема нестачі електроенергії, води, необхідно з нуля будувати всі об'єкти. Загалом їм потрібне продовольство, а нам — нафта. Відтак я вважаю, що Україна повинна посилити свою присутність на Близькому Сході. Там величезний ринок збуту для наших товарів, технологій і найдешевші енергоресурси в світі. Отже, це взаємовигідна співпраця. Крім того, переробка іракської нафти в Україні дасть змогу конкурувати в Східній Європі на ринку пального. Українські заводи нині просто простоюють. Наприклад, Лисичанський нафтопереробний завод, який може виробляти бензин стандарту Євро-5. Загалом ця справа має великі перспективи.

— Що скажете про свій досвід у в'язниці і як вас це змінило? Яким бачите своє майбутнє?

— Я і до цього вірив у Бога. Але ще раз переконався, що нічого в цьому житті не відбувається з людиною без волі Божої. Я бачив багато несправедливості й зла. Бачив, як сотні людей, яких можна було зробити корисними і потрібними в житті, перетворюються на наркоманів, втрачають надію та себе.

— Чи підете в політику, плануєте брати участь у виборах?

— Я особисто вирішив, що політикою займатися не буду. Хочу будувати бізнес, змінювати країну, людей, хочу пишатися тим, що я  українець. Може, з'являться зараз і інші інтереси, але, якщо чесно, це поки все, про що думаю.

Юрій БУТУСОВ

«Цензор.НЕТ»