Чому третина українців досі ностальгує за СРСР?

Останнє опитування Київського міжнародного інституту соціології продемонструвало, що половина українців не шкодують про розпад СРСР, але при цьому кожен третій (33,5%) все ж шкодує. Це достатньо значний відсоток (третина), який відкрито демонструє, що в царині декомунізації перед владою та суспільством стоїть багато невиконаних завдань. У той час, як влада без особливого ентузіазму ставиться до відновлення історичної правди, проросійські сили діють із чіткими наративами, про що свідчить рівень симпатії до СРСР серед їхніх виборців. Цікаво, що серед молоді (віком до 30 років) 14% шкодують про розпад СРСР, хоча йдеться про людей, які народилися після «совка». Цифра невелика, проте вона також свідчить про необхідність роботи із суспільством.

Проблема в тому, що нашим постколоніальним суспільством мало хто займається. На державному рівні цього точно не було і немає. Як і мало дуже якісної журналістики, яка б доносила до людей не просто факти, а мала принципову позицію та знала власну історію. В наявних реаліях проводити відповідні опитування ризиковано, адже «хворий організм» навряд чи покаже правильну температуру. Більше того, самі соціологічні опитування в нас часто використовуються як технологія для спонукання до потрібної думки і настроїв. Для наукових спільнот, державних структур, звичайно, потрібно знати стан суспільства, проте для широкого загалу реальність може сприяти загостренню «хвороби». Суспільству потрібні ліки, а не постійна констатація діагнозу. Власне, ліками і займається газета «День» протягом багатьох років, реалізуючи низку проектів, окрім самої газети. Це і бібліотека газети «День» як потужний історичний проект, і літня школа журналістів як база й орієнтир для студентів, майбутніх журналістів. Проте це має стати гуманітарною політикою на державному рівні. Що ж думають із цього приводу самі соціологи?

Генеральний директор Київського міжнародного інституту соціології Володимир ПАНІОТТО зазначає: «В одному з наших запитань у цьому опитуванні ми намагаємося дізнатися, чого було більше від Радянського Союзу: шкоди чи користі? І за результатами видно, що відбуваються суттєві зміни. На жаль, велика частина змін відсотків підтримки СРСР у результатах опитувань не через те, що відбулися зрушення в суспільній свідомості, а через те, що в останніх опитуваннях у нас немає респондентів із Криму та значної частини населення Донбасу, де якраз спостерігалося найбільше ностальгії за Союзом. Проте ми порівняли нинішні дані з результатами минулих опитувань, де видалили дані про Крим та Донбас взагалі, і подивилися, чи відбуваються зміни на тих самих територіях. Відбулося приблизно дві третини позитивних зрушень. Тобто, якщо в загальному опитуванні позитивне зрушення відбулося на 20%, то на 14% — все ж зміни в головах людей, а не територіальна похибка. Тому це досить позитивна динаміка, хоч, на жаль, частково пов’язана просто з плином часу та зміною поколінь, адже людей, які ностальгують за Радянським Союзом, стає буквально менше.

Вірогідно, 30% людей, котрі ностальгують за Радянським Союзом, — це багато, але про минуле завжди згадується більше позитивного, ніж негативного: більшість людей, які ностальгують за цим періодом, думають про свої молоді роки. Пам’ятаю вислів Марка Твена: «Коли мені було чотирнадцять, мій батько був такий дурний, що я насилу витримував його; але коли мені виповнився двадцять один рік, я був здивований, наскільки цей старий чоловік порозумнішав за останні сім років». Тобто люди, коли говорять про минуле, бачать його зовсім не так, як сприймали, коли реально переживали цей період, тож подібне викривлення зустрічається часто. Тому, хоч 30% — досить багато, але не трагічно.

Коли ми говоримо про значний відсоток прихильності до СРСР серед молоді (14%), то розуміємо, що йдеться про певне відтворення культури. Якщо людина сама не бачила проявів радянського минулого, але живе в родині, оточенні, де батьки чи діди згадують про цей період у позитивному контексті, у неї формується таке ж ставлення. Інколи на це впливають ЗМІ, бо значна частина молоді продовжує сидіти у російських соціальних мережах, а на Півдні і Сході люди дивляться російські телеканали. Тож ми можемо говорити про два чинники, які формують подібне ставлення у молоді, — вплив родини та російських ЗМІ й соцмереж.

Я неодноразово писав про проблему впливу російської пропаганди на суспільні настрої в Україні та роботу влади з декомунізації, зокрема ми визначали індекс впливу російської пропаганди. На мою думку, ми програємо або ж щонайменше не виграємо інформаційної війни з Росією всередині нашої країни. Тому що деякі тези російської пропаганди мають слабку, але позитивну динаміку в Україні, а це доволі небезпечно.

Декомунізація ж почасти здійснюється досить формально, наприклад, багато чого зроблено для перейменування. У Києві вирішили перейменувати 160 вулиць, але ніхто не слідкує за кінцевим результатом. КМІС, наприклад, проводив два дослідження у Кропивницькому до перейменування і через два роки після перейменування. Результати показували, що більшість людей взагалі не хочуть перейменування, а коли їм запропонували різні варіанти назви міста, вони обрали не Кропивницький. Однак їхню позицію проігнорували, і влада дала місту назву, яка була шостою за рейтингом вподобань. У результаті навіть за два роки більшість населення була незадоволена перейменуванням, а 30% — відчували гнів із цього приводу, тож менше людей згодом проголосували за владу, яка провадила таку політику. Чи мало це позитивний вплив на декомунізацію? Лише викликало роздратування. Завжди мають бути конкретні показники, яких ми хочемо досягти в ході впровадження певної політики, і далі треба виконувати стратегію, що призведе до підвищення цих показників. Ми маємо переконати людей у тому, що вони живуть на вулиці чи в місті, названому на честь злочинця. І коли хоча б 60—70% будуть у цьому переконані, вони самі вимагатимуть перейменування, і тоді це матиме реальний вплив».

Соціолог, доктор філософських наук, професор, заступник директора Iнституту соціології НАН України Євген ГОЛОВАХА: «На мій погляд, третина населення, яка вважає, ніби СРСР приніс більше користі, ніж шкоди, абсолютно органічно вписується в загальносуспільний контекст України. Згадую, що 10 років тому майже половина людей так вважала, тож ми бачимо певну позитивну динаміку. Однак треба розуміти, що подібний результат (30%) зумовлений феноменом соціальної інерції, а його подолати не так просто — потрібні глибинні довготривалі реформи. Інакше відбувається те, що зараз: дуже багато людей забувають про погане, а згадують молодість, хоча поступово це все одно відійде. На жаль, в Україні можна було здолати таку динаміку значно швидше, за кілька десятків років, але ми виявилися не спроможними на це.

Не треба думати, що знання і правда про реальну ситуацію в суспільстві можуть зруйнувати щось у країні. Руйнують завжди невігластво і неправда. Чим більше ви знатимете про свідомість, аналізуватимете всі складні моменти масового сприйняття дійсності, не боятиметеся складних тем — тим якісніший буде результат. Адже жити у вигаданому світі — повторювати досвід того ж таки Радянського Союзу.

Аліса ПОЛІЩУК

 «День»