«Лікарі говорили, що після поранення я в кращому разі зможу пересуватися на ходунках, але через п’ять років я ходжу навіть без палички»

Із кожним днем «марафонські забіги» Євгена стають все довшими. Про забіги він, звичайно, жартує. Але те, що сьогодні він може, спираючись на паличку, пройти майже 70 метрів без зупинки, — справжня перемога. Ще три місяці тому дистанція була втричі коротшою. Починав буквально з кількох метрів — переміщався під наглядом лікаря від стінки до стінки у вузькому коридорі реабілітаційного центру.

— Перший крок зробив... випадково, — з посмішкою згадує 49-річний Євген Саленко. — Одного разу мій реабілітолог Юрій сказав: «Залиш паличку і йди». Я так і зробив: невпевнено пройшов метри два. Сам від себе такого не очікував. Юрій теж здивувався. Але у мене вийшло! Тепер тренуюся і ходжу все краще.

Минулого літа в Рівненському реабілітаційному центрі почали застосовувати ботулотоксин в експериментальному лікуванні пацієнтів із нейротравмами. Євгену пощастило стати одним з учасників цієї безкоштовної програми. Експеримент виявився вдалим. Щоправда, надалі потрібно буде шукати гроші для повторного курсу.

— У цьому центрі постійно працюють над вдосконаленням методик лікування, — зазначає дружина Євгена Світлана. — Ми були в ньому й раніше, але тоді там таких уколів не робили. А коли приїхали в черговий раз, Євгену запропонували ввести препарат, щоб зняти спастику м’язів, які знаходяться в постійному тонусі. Це дуже відповідально, тому укол робить невропатолог під контролем УЗД. Не дай Бог потрапити в нерв або судину!

— Коли розслабляються спазмовані м’язи, потрібно закачувати ті, які були виключені з роботи, — продовжує Євген Саленко. — Препарат діє протягом трьох—шести місяців. За цей час відновлюються м’язові скорочення — і ось результат: я ходжу! Так, звичайно, зовсім не так, як до поранення, але тримаюся на власних ногах. Без ходунків і навіть без палички можу обходитися, якщо «страховка» поруч.

Євген раз у раз ніжно дивиться на Світлану. Ця симпатична тендітна жінка стала його опорою. Буквально за кілька днів до важкого поранення Євген зробив Світлані пропозицію руки й серця. А одружилися вони, вже пройшовши через серйозні випробування.

— Можливо, для когось диво, що Євген почав ходити, а для нас — закономірний результат титанічної праці, — говорить жінка. — Рано чи пізно це повинно було трапитися. Хоча лікарі не давали йому ніяких шансів. Ми консультувалися і в столичних фахівців, і в американських реабілітологів, які приїздили до Києва для огляду «АТОвців» із важкими пораненнями. Їх найсміливіший прогноз звучав так: «Зможе стояти і пересуватися з ходунками». Ми слухали світил, але з ними не погоджувалися. Тому що були впевнені: інвалідний візок — це тимчасово.

Тепер частенько під вечір, коли спадає спека, Євген прогулюється навколо будинку — робить розминку. Поки що він ходить із паличкою в спеціальних ортезах на ногах. Спочатку, каже, було дуже важко — ноги чіплялися за кожну нерівність на асфальті. Та й зараз його хода далека від ідеальної: ліву стопу важко підняти і не менш важко опустити, праву гомілку нелегко відвести вперед. Але «марафон» триває.

«У мене боліло все тіло, і тільки Світлана знала, як доторкатися, щоб не заподіяти мені страждань»

Вони зустрілися за пару днів до його важкого поранення. Ідучи в бій, він зробив їй пропозицію руки й серця. Вона тільки усміхнулася, нічого на це не відповівши. Зі Світланою Євгена познайомила її доросла донька, запросивши його разом із товаришами по службі на мамин зелений борщ. У солдатів був вихідний, і вони вибралися на прогулянку до міста.

— Ми з подружкою помітили біля драматичного театру групу чоловіків у військовій формі з шевронами батальйону «Донбас», — згадує Наталя Орлова — дочка Світлани. — «Альпініста» я відразу виділила серед інших — він був найпомітнішим у тій групі і за віком мамі в чоловіки годився. Мій батько за чотири роки до військових дій помер від раку, і мама поставила на своєму особистому житті хрест. А мені так хотілося, щоб у неї була опора в житті! Тому вирішила знайти для неї справжнього чоловіка, якого я могла б називати татом. Ставку зробила на військових. Тоді в Маріуполі багато хто запрошував військово-службовців, які перебували у звільненні, із вулиць до себе додому: нагодувати, дати можливість прийняти душ, зануритися в домашню атмосферу... Одно слово, забрала я всю ту групу додому, а мамі, вказавши на «Альпініста», шепнула на вушко: «Не прогав його!»

План дівчини спрацював — самотній чоловік (Євген давно був розлучений) закохався в красуню-господиню. Ось тільки вийшло все навпаки: саме Світлані випала доля стати опорою для Євгена. На вигляд мініатюрна й тендітна, вона не дала зламатися фізично міцному до поранення солдату, з яким була знайома лише два дні. Буквально носила його, лежачого, на своїх руках.

Свій останній бій «Альпініст» прийняв 25 квітня 2015 року під Широкиним, що за тридцять кілометрів від Маріуполя. Того дня бойовики не припиняли обстрілу українських позицій. За них працювали міномети, гаубиці, артилерія.

— Дах колишнього піонерського табору, де я засів зі своїм гранатометом, був увесь зрешечений ворожими снарядами, — згадує той бій Євген. — Мені цілий день надходили накази з Міністерства оборони залишити позицію. Але добровольці з «Донбасу» й «Азова» сказали, що Маріуполя не здадуть, — і стояли на смерть. Я теж ігнорував наказ, продовжуючи відстрілюватися. Нарешті залишив свою позицію та спустився на землю — і тут же отримав осколок снаряда в голову. Роздроблені кістки черепа зачепили центр, який відповідає за координацію рухів. Моєму другові з позивним «Мар’ячі» з Києва осколок потрапив у ключицю і застряг у серці — він помер по дорозі до лікарні. Я теж міг померти: по дорозі «швидку», в якій нас везли, розстріляли бойовики. Один з осколків розірвав мені сечовий міхур. Тож мене, двічі пораненого, доправили до лікарні підривники на бронетранспортері. Звісно, я всього цього не пам’ятаю, оскільки був непритомним. Лише на кілька хвилин прийшов до тями, коли мене несли на носилках. «Тримайся, чоловіче, у тебе великі проблеми з головою», — почув я чийсь голос.

До Дніпропетровського військового шпиталю бійця доставили з допомогою санавіації. Оцінити тяжкість свого стану він тоді ще не міг, думав: підлікується і знову повернеться на фронт. 

Світлана пам'ятає день першої зустрічі з Євгеном і момент розставання.

— Він пішов, а я не запитала ні його прізвища, ні номера телефону, — розповідає Світлана. — Знала тільки позивний. Але моє серце відчуло біду, як тільки почула виття «швидких» після обстрілу на лінії зіткнення під містом. Потім з'явилися повідомлення, що в результаті обстрілу позицій добровольчих батальйонів кілька людей були поранені і один убитий. І я почала пошуки свого «Альпініста». Бійці батальйону «Донбас» підказали, де його шукати. Євген був у лікарні, його ще оперували. З операційної вивезли в трубках і бинтах. «Поранення дуже важке. Нічого не можу сказати. Прийдіть завтра», — повідомив хірург.

Звичайно ж, Світлана прийшла. Відтоді вона не залишає Євгена ні на день. 

— Якби не Світлана, я давно лежав би в могилі, — зізнається Євген. — Спочатку я дуже соромився своєї безпорадності, а потім нікого з медперсоналу не підпускав до себе: тільки Світлана знала, як мене підняти, де взятися, щоб не заподіяти болю. А боліло в мене все тіло — від голови до п'ят.

«Пошкодженою рукою Євген уже бере повну чашку води, ріже м’ясо, володіє комп’ютерною мишкою»

Через кілька місяців, 26 вересня, Світлана Цікільок і Євген Саленко урочисто зіграли весілля прямо в Кременчуцькому обласному військовому шпиталі. А ще через де-який час Євгена відправили на реабілітацію в Польщу. 

— У польському реабілітаційному центрі «Добрий брат» (недалеко від Гданська), де проходять відновлення українські бійці, Євгену два місяці робили лімфодренажний масаж, він виконував спеціальні вправи, — розповідає Світлана. — Там уперше і став на ноги, тримаючись за ходунки. Перед поїздкою в Польщу я ледь підібрала для нього бурки. Взяла найбільшого розміру, тому що через застій лімфи ноги були набряклими і в звичайне взуття не влазили.

— Якби із самого початку мною займалися так, як у Польщі, я встав би з візка значно раніше, — впевнений Євген Саленко. — Поляки, наприклад, починають реабілітувати хворого, ледве він відійде від наркозу.

— Завдяки лікуванню почала відновлюватися рука, — продовжує Світлана. — Євген її постійно навантажує: користується комп’ютерною мишкою, бере повну чашку води, ріже м’ясо для плову. Чоловік любить куховарити і вже інколи підміняє мене на кухні.

Фахівці столичного Інституту нейрохірургії закрили Євгену велику вм’ятину в лобно-тім’яній частині спеціальною пластиною, гроші на яку зібрали волонтери з Полтавського батальйону небайдужих. Реконструкція черепа була потрібна не стільки для того, щоб прибрати косметичний дефект, скільки для зняття неврологічної симптоматики. На жаль, не все вдалося зробити. Євгена все ще дратують шелест листя, дзижчання мухи, плескіт води, звуки автомобілів...

— Випити зараз навіть 50 грамів горілки — не задоволення, а зайвий головний біль, — посміхається Євген. — Усе це наслідки черепно-мозкової травми. Тому алкоголь і цигарки залишилися в минулому. Але я щасливий, що знову можу грати на гітарі. До війни багато подорожував на «байку», часто бував у походах. Як же без гітари? Знав мелодії понад чотирьохсот пісень. Зараз вже легко беру акорди. Є й інші успіхи: пошкодженою рукою чищу зуби, можу піднятися на три—чотири сходинки або спуститися вниз.

У просторій однокімнатній квартирі ветерана АТО, гроші на яку виділила держава, встановлена шведська стінка. Господар підходить до неї кілька разів на день. Розробляє коліна, тренує вестибулярний апарат, виконує вправи на координацію. Без цієї щоденної напруженої праці не було б такого результату. А ще це допомогло Євгену скинути зайві 10 кілограмів. Малорухливий спосіб життя й калорійне харчування призвели до того, що чоловік, який важив після коми всього 55 кілограмів, із часом подвоїв вагу. Його мета — скинути ще 20.

Але найбільше Євген Саленко вразив мене тим, що вже зробив детальне креслення власного енергоефективного будинку, не маючи поки навіть клаптика землі під нього.

— Хочу, щоб у будинку була своя електроенергія, своє тепло, своя вода... І не треба мені ніяких пільг від держави, — ділиться планами на майбутнє ветеран російсько-української війни Євген Саленко. — Зі спорудженням будинку обіцяє допомогти друг. Це буде одноповерхова будівля площею сімдесят квадратних метрів. Простір на горищі займе Світлана під швейну майстерню. Вона у мене велика рукодільниця: шиє весільні сукні, плете...

Світлана — економіст за освітою, але в останні роки перед війною їздила на заробітки в Росію і Польщу, доглядала за хворими. Неначе набиралася досвіду перед своїм найвідповідальнішим життєвим екзаменом. А Євген до війни займався утепленням фасадів будинків, постійно висів на мотузках, тому й позивний узяв «Альпініст». Політикою не цікавився, на майдани не виходив. Але, коли ворог прийшов на нашу землю, взявся за зброю.

— Тому що Україна — це мій дім, і нікому не дозволено заходити в нього без дозволу, тим паче намагатися знищити, — пояснює він. — Навіть якби знав наперед, що буде так, як зараз, усе одно пішов би воювати, не замислюючись.

Про відвагу цього стійкого солдата можуть багато чого сказати його нагороди: хрест Національної гвардії, орден «Честь і воля», медалі «За оборону Маріуполя» і «За вірність Україні» І ступеня. На жаль, нагород для дружин за вірність і відданість чоловікові не придумали... Друзі цієї неймовірно дружної родини кажуть: «Усе, що стосується прогресу в лікуванні Євгена, — заслуга цієї маленької тендітної жінки. Бог послав йому ангела».

Вони пройшли разом через багато чого і витримали. Але найскладнішою для них виявилася війна з міськими чиновниками. Одні — хотіли вкрасти у них половину грошей, виділених на квартиру, інші — вчасно не повідомили про виділення Євгену ділянки землі й рішення ліквідували. Було таке, що в Євгена перервалася група інвалідності і йому відмовили у виділенні матеріальної допомоги. Часом від людського бездушшя у Світлани з Євгеном опускалися руки. Тоді їм допомагали побратими, керівництво області, просто небайдужі люди. Але це точно не те, заради чого затівалися перетворення в країні. 

Яна СОКОЛОВА

Фото із сімейного альбому