«Перебиті ноги висіли, як ганчірки. Медсестри непритомніли»

Дмитро Марченко (42 роки) — генерал-майор Збройних сил України. Народився 25 лютого 1978 року в місті Вознесенськ Миколаївської області. Батько Олександр Якович — військовий, мати Зінаїда Григорівна — вихователька. Строкову службу проходив в інженерно-саперному полку в Бахчисараї. Закінчив Інститут сухопутних військ імені Петра Сагайдачного. За розподілом потрапив до 79-ї окремої аеромобільної бригади. Брав участь у боях на Донбасі 2014 року проти російських окупаційних військ. Воював на Савур-могилі, в Дебальцевому, Ізваринському котлі», обороняв Донецький аеропорт. Із вересня 2015 року — начальник Головного управління розвитку та супроводження матеріального забезпечення ЗСУ. Відповідає за перехід армії на стандарти НАТО в речовому і продовольчому забезпеченні. 2019-го Державне бюро розслідувань звинуватило Дмитра Марченка і його підлеглих у закупівлі 20 тисяч неякісних бронежилетів «Корсар-МЗс-1—4» компанії-виробника «Темп-3000». 11 листопада Марченка заарештували. 17 грудня випустили під заставу в розмірі 20 мільйонів гривень. Один мільйон зібрали люди, які хотіли підтримати Марченка, решту — надала родина п’ятого президента Петра Порошенка. Розлучений, має 11-річного сина Єгора. Мешкає у службовій двокімнатній квартирі в Києві. Улюблена страва — смажена картопля. Фільм — «Хоробре серце» Мела Гібсона.

«Я з династії військових. Служили прадід, дід, батько. Від самого дитинства були кашкети, портупеї, пістолети, значки, патрони. Тому інших професій не розглядав. До інституту вступив із третього разу. У 1990-х без грошей це було нереально. На одне місце — 27 охочих. Двічі не вдалося. Коли приїхав утретє, мене побачив начальник факультету: «Синку, зроблю все, щоб ти вступив. Бо впертий і настирний».

Моя мати з російського міста Архангельськ, сестра живе у РФ, а батько служив у радянській армії. Ні з ким не було непорозумінь щодо війни в Україні. У перші дні анексії Криму подзвонив далекий родич: «Чого лізете в політику? Сидіть на місці». — «Якщо до тебе додому прийдуть солдати чужої армії, ти сидітимеш?» На цьому розмова скінчилася.

У березні 2014-го нашу бригаду відправили в Крим. Конкретики не було. Для військових це найгірше. Привезли, видали зброю. Були готові воювати, але сприймали все як навчання. У більшості на півострові служили знайомі. Кримчани телефоном казали, що росіяни забрали зброю, а командири складають присягу Росії. Кілька разів заїжджав у Крим як розвідник. Першого разу на блокпосту помітив двох «беркутівців», десяток «самооборонців», ще стільки ж дурнів із палицями.

Вдруге отримали завдання висунутися в бік Джанкойського аеродрому. Побачив підготовлену ротно-тактичну групу, колони автомобілів. Біля аеродрому стояли російські солдати, висів триколор.

Коли втретє заходив, на Чонгарі вже було кілька озброєних бронетранспортерів. На нас чекали. Повертався через Турецький вал: 10 одиниць техніки, близько тисячі військових, окопи для великокаліберних кулеметів, мінометів. А з наших шести автомобілів ротно­тактичної групи до Криму доїхали дві.

Українська армія не готувалася до війни. Не проводили тренувань, навчань. На свята мер виділяв пальне — і ми проганяли техніку. Розумів: якщо наші БТРи і дійдуть до кільця біля Армянська, то там і залишаться. Мали б невиправдані жертви.

Зупинялися біля кожної точки, де можна було випити кави. Більшість кримчан були за Росію, тому ми шукали шляхи заїзду на Джанкойський аеродром об’їзними дорогами.

Знімав усе, що бачив. Показав відео командиру групи. Він мав наказ заходити. Перепитав у начальства — кажуть: «Заходьте, там із десяток людей». А це ж мої дані чотириденної давності! На той час уже стояв посилений батальйон, на свіжих кадрах — колони російської військової техніки.

До Криму ми не зайшли. Я від самого початку казав, що це треба робити одразу. Через три дні стало пізно. Півострова не звільнили б, але росіянам було б непросто. Вони легко захопили Джанкойський аеродром. Приїхали з поліцією, «блималками». На КПП відкрили двері. Зайшли: «Командире, сюди! Складаєш присягу на вірність Росії? Ні? На х*р».

1 березня все змінилося. З’явилося відчуття, наче до мене в хату заходить чужий, бере мої речі, а я спостерігаю і нічого не можу зробити. Навіть військові сподівалися, що до війни не дійде. Думали, політики все владнають. Але, коли росіяни захопили Крим, ми зрозуміли, що підуть далі. Бо їм потрібні земля, вода, електроенергія для забезпечення півострова.

Армію змінила війна. Більшість офіцерів навчалися за Союзу. Тільки з початком агресії полюбили український прапор, почали розуміти, що це наша земля, наш народ. Сидимо голі-босі в окопах. Приїжджають люди, привозять їжу: «Солдати, ми на вас молимося». Народ підтримав військо, сказав: «Ми за вами». Коли бачили це, не могли відступати й боятися.

Перші бої оголили проблеми армії. Брак навичок і забезпечення. Ідемо на бетонний блокпост, «лоскочемо» його крупнокаліберним кулеметом. А потрібен танк, який увалив — і все. Попросив направити до нас танкістів. У Києві командири дивуються: «Десантникам потрібні танки? Як їх десантуватимете?» Перші бої ми вели за статутом, радянськими книжками. Росіяни знали це, передбачали наші дії. Іншого досвіду не було. Згодом докорінно змінилося все: тактика, задум.

В усіх арміях світу перед постановкою бойового завдання слухають низи. У нас досі навпаки. Штаб віддав наказ, а ти роби, що хочеш. Виконав — молодець, не виконав — усі погані. Штаб має дані, що в нас п’ять танків і 400 людей у батальйоні, і дає наказ. А насправді танків виїхали два і є 100—120 осіб, решта — бояться.

Не думав, що українці готові на такі жертви. Якби не волонтери, ми програли б у перші дні. Путін цього не чекав. У Росії армія — два з половиною мільйони, а в нас 2014-го було шість із половиною тисяч тих, хто міг вступити в бій.

У Донецькому аеропорту був тричі. Вперше заїхав восени 2014-го, щоб забрати загиблого Євгена Півня. Три дні не виходило. Наші танки виїжджали на злітну смугу, а по них росіяни били прямою наводкою. Уночі ризикнули — вдалося. Удруге був у старому терміналі з Юрієм Бірюковим (у 2014—2019 роках волонтер, помічник міністра оборони, радник Президента. — Авт.). Зранку прокинулися — сонце світить, пташки співають. Хіба ДАП страшний? Зачекай, кажуть. О 9.00 нас почали «прасувати» — і аж до другої ночі. Під кінець ми падали на підлогу, прикривалися шкіряними диванами. Утретє потрапив під кінець 2014-го, перед виходом 79-ї бригади. Ховатися і спати вже не було де, холодно.

Біля позиції «Зеніт» поблизу ДАПу отримав контузію. Потрапив під обстріл 152-міліметрової артилерії. Підірвав здоров’я, але тоді не звернув на це уваги. Треба було підлікуватися.

Першого «двохсотого» пам’ятаю добре. Розвідник 79-ї бригади загинув під Савур-могилою, коли намагалися взяти під контроль кордон із Росією. У пам’яті залишаються перші втрати. Потім були бої за Слов’янськ, Красний Лиман, в Ізваринському «котлі». Вивозив загиблих по чотири рази на тиждень. Уже не відчувалося. Уранці прокинувся — і слава Богу. Пішов працювати. 

Показали росіянам, що в нас є зуби. Українська армія може стати однією з найсильніших у світі. Маємо всі умови. Інші війська забезпечені. Але бойового досвіду, який є в нас, не отримаєш із книжок або тренувань.

Сплю погано. Сниться війна. Відірвані руки, ноги. Коли почалася атака на Донецький аеропорт, вивозили поранених. Перебиті ноги висіли, як ганчірки. Везли в лікарню до Селидового. Доставляли тяжкопоранених удвох із парамедиком «Крохою» — Олею Башей. Поранення такі, що медсестри непритомніли. Бачили осколок у руці й кидалися на нього, не помічаючи перебитої артерії.

Ніколи не думав кинути службу. Не вмію відступати. Дали завдання — виконую. 2015-го прийшов на роботу в штаб. Був там найстаршим, а тому спеціально набрав молодь. Вона мотивована, хоче щось змінити. Може прийти о 9.00, піти о 16.00 і при цьому зробити втричі більше за того, хто просидів до півночі.

Знав, що солдату потрібно. Сам возив ці камуфляжі, британські берці. Не мають бійці збирати гроші та купувати вживану форму. Я хочу, щоб син служив у нормальній армії.

За три роки ми змінили речове забезпечення. Приїхали наші хлопці в Литву. Там дивуються: «У вас три види берців? Зимові, літні, демісезонні? Ви такі багаті?» Флісові кофти, білизна — це шик.

Виробники легкої промисловості мене не люблять, бо змусив запровадити контроль якості. Вони опиралися, але вийшли на європейський рівень. Також наша команда запровадила принципово новий сухпай — із першими стравами. Створили систему харчування з урахуванням національної кухні. Старі командири не розуміли цього. Каша, кусень м’яса, компот-чай, масло, хліб — так було завжди. Але той раціон складали у 1940-х, коли не вистачало харчів. Навіщо орієнтуватися на нього? Ми підійшли з наукової точки зору: скільки людині потрібно калорій, яких продуктів.

Від найкращих армій ми відстали років на 50. За мого перебування керівником управління почали доганяти. Наш представник вивчав загальноєвропейський стандарт у 

Брюсселі. Західні колеги думали про створення зимового комплекту, а ми вже тестували такий. Вони не вірили, що Україна їх випереджає.

Найскладніше у реформі армії — змінювати документи. Це колосальний труд. Складно пояснити цивільним, що флісова білизна необхідна солдату. Якось же жили без неї. Так раніше і кирзові чоботи носили.

Успіх змін залежить від підтримки керівництва. Якщо якійсь ланці байдуже, то може зірватися вся реформа. І ми відчували спротив. Скажімо, почали відмовлятися від незручних банок із тушонкою. А їх наробили десятки тисяч, дехто втрачав великі гроші.

Щоб армія перейшла на стандарти НАТО, треба перевести на них всю країну. От є стандарти Північноатлантичного альянсу стосовно забезпечення. Щоб їх дотриматися, треба провести тести. А з 10 необхідних наші лабораторії 8-ми зробити не можуть. Нині ризикуємо втратити все, що напрацювали. Процес зупинився. З управління роблять два, скорочують штат. Ми ж не просимо дати більше — лишіть, що є. Адже так важко запускали цю «махіну».

Корупція росте знизу. Часто від клерків, які підписують папірці. Усі ті гроші, які дають на хабарі, — це мільярди, яких державі не вистачало всі 29 років незалежності. Приходили люди від знайомих, просили щось зробити «по дружбі». Виганяв. Потім ті знайомі казали: «Дмитре, він же з хорошими намірами». То хай несе той дипломат грошей у шпиталь, там є кому допомагати. Чого я так довго на посаді? Бо не вступав у «дружбу». Ніхто не скаже, що брав хабарі. Дурень, контужений, скажуть, але нічого іншого. Мене погрожували вбити, підставити, зняти з посади. Та після пережитого на війні цим не злякаєш.

Суспільству нав’язують думку, що героїв не існує. Що всі покидьки. Ці суди наді мною, у справі Павла Шеремета (понад п’ять місяців у слідчому ізоляторі перебувають як підозрювані в убивстві журналіста лікарка й волонтер Юлія Кузьменко, музикант і ветеран Андрій Антоненко, а військова медсестра Яна Дугарь — під домашнім арештом. — Авт.) — штучне інформаційне тло.

За моєю кримінальною справою можна видати посібник «Як не треба робити». Суцільні порушення. Від обшуків і до того, що я 10 днів сидів у тюрмі без рішення суду. Мені сказали: не виїжджати з країни, приходити на допити. Все роблю, хоч у душі й не сприймаю нашого суду як правову інституцію.

У СІЗО стало байдуже до рішень суду. Побачив, скільки людей прийшли підтримати. І яких? Герой України, генерал-майор ЗСУ Ігор Гордійчук, повний лицар ордена Богдана Хмельницького, полковник ЗСУ Максим Миргородський (позивний «Майк»), начальник департаменту патрульної поліції Євген Жуков, Герой України, генерал-лейтенант Михайло Забродський, волонтер Олексій Мочанов, екс-нардеп Борислав Береза.

Мене хочуть посадити ті, хто прагне повернутися до старих схем і сісти на потоки. Хтось вирішив ще й вислужитися перед владою. Відкрито казали: «Піде Порошенко — тобі кінець». Але ми натягнули канати й тримали їх до останнього. Усе почалося одразу після виборів. Та я був готовий. Суду надав усі докази. Батьків попередив, що це мій хрест і я маю його пронести.

До суду мовчатиму, але там розкрию весь ланцюг, назву прізвища. Найбільше непокоїть, що у справу втрутилася політика. Ми готові відстоювати правду, нам є що розповісти. Але приходимо до суду, а йому зверху дають команду душити — і докази вже не потрібні.

Мені нема чого приховувати від слідства. Провели десятки експертиз бронежилетів «Корсар». Їх поставили на озброєння 2014 року, коли я бігав з автоматом. Свого часу не хотів брати «Корсари» у «прийомку», та сказали: приймай, більше нема кому. Змусили постачальника відстріляти кожну тисячу, зробити контроль усіх вхідних матеріалів. Отримали висновки, що вони тримають. Моїм завданням було перевірити зовнішній стан, але вдалося перевірити глибше. Усе прописали так, щоб звести до мінімуму підробку елементів. Але ми ж не виготовляємо бронежилетів, не бачимо деталей усередині — пластини зашиті в протиуламковий екран. За законом України відповідальність несе постачальник. Захоче обдурити — обдурить. Власник компанії «Темп-3000» Юрій Євтушенко ненавидить нас усією душею, а мене звинуватили в змові з ним.

Сторона обвинувачення затягує процес. Досудове слідство постійно подовжують: чергова експертиза, карантин через поширення коронавірусної інфекції, треба допитати ще якогось свідка. Про мою вину оголосили на всю країну. Ініціаторам не залишається нічого, як підтримувати це. На початку справи показали документи про створення якогось злочинного угруповання. Ніби я «злочинними наказами» коїв «злочинні дії», які спричинили втрату мільйонів гривень. Ще не мали жодного доказу, а обвинувачення вже було. Зараз їм треба довести, що бронежилети неякісні. Навіть якщо це так, моєї провини в тому нема. Є всі документи, які підтверджують: ми зробили все, що могли, для забезпечення якісного постачання на склади.

Не розчарувався в людях. Кому довіряв, тому й довіряю. Я незручний для багатьох. Так було завжди. Через це страждав багато разів. Якщо йду, то до кінця».

Наталія АДАМОВИЧ

Gazeta.ua

Фото Тараса ПОДОЛЯНА