«Я вибрала долю собі сама...»

Є люди, які ще за життя стають легендами. Навколо них творяться міфи, перекази, ширяться чутки, за якими так важко відрізнити правду від вигадки. Вони ж мовчать, оберігаючи свій особистий світ від стороннього ока і впускаючи туди лише близьких. Такою є Ліна Костенко — поет, публіцист, громадський діяч і насамперед жінка, яка одного разу написала: «Я вибрала долю собі сама, і що зі мною не станеться, у мене жодних претензій нема до долі — моєї обраниці» — і лишилася на все життя вірною цим словам. Легендою стали її виступи на захист дисидентів, її ляпаси «діячам» культури, а нині — літературне та публічне «затворництво» і вперте небажання спілкуватися з пресою. Вона ж просто втомилася від того, що сама колись назвала «великим мискоборством». Зрештою право бути не такою, як усі вона заслужила. 

«Я знаю грамоту свободи — її приписують мені»

«Був судний день.

 І вітер судний був.

І, заповідь забувши, 

всі судили...

…Висока жінка, горда, 

наче бунт

Несла йому крізь зал 

троянди білі».

Ці рядки належать молодій поетці Тетяні Шамрай. На жаль, вона надто рано пішла з життя, тому сьогодні важко з’ясувати, чи це просто поетична алегорія, чи вони мають прямий стосунок до біографії Ліни Костенко. А саме — до того пам’ятного епізоду у Львівському суді в квітні 1966 року, коли розглядали справу братів Горинів. Тоді з Києва на закрите засідання приїхала ціла делегація української інтелігенції, серед якої були Іван Драч, В’ячеслав Чорновіл, Микола Холодний, Ліна Костенко.

Звичайно, їхня присутність на процесі мало вплинула на вирок, однак моральне значення було величезне — як для засуджених, так і для учасників акції. Ось як писав у своїх спогадах про цей перший відкритий демарш В’ячеслав Чорновіл: «Ліна Костенко й Любов Забашта задумали... записати (вирок. — Авт.). Громадськість буквально насильно відібрала в них ті записи. А ще Ліна Костенко після вироку кинула засудженим квіти. Квіти, звичайно, були негайно за-арештовані, саму Ліну Костенко в сусідньому приміщенні «с пристрастием» допитали, але урочиста церемонія завершення закритого суду над «особливо небезпечними державними злочинцями» була геть зіпсована».

Тоді Ліна Костенко разом з Іваном Драчем ініціювали звернення від львівських письменників, які гуртувалися навколо журналу «Жовтень», про взяття на поруки Богдана Гориня як наймолодшого із заарештованих. Після цього до неї завітав ввічливий молодик із «компетентних органів» і запросив до КДБ на розмову. «Це запрошення чи наказ?» — поцікавилася Костенко. «Що ви, звичайно ж, запрошення», — відповів той. «Тоді дозвольте ним не скористатися», — парирувала письменниця і зачинила перед його носом двері. 

А коли в Спілці письменників у травні 1966 року відбулася традиційна церемонія таврування «національних відщепенців», Ліна Костенко відкрито виступила в підтримку Івана Світличного, Опанаса Заливахи, Михайла Косіва, Михайла та Богдана Горинів, чим викликала шквал овацій із боку молоді і остаточне табу на власну творчість. Після її відкритого листа в газету «Літературна Україна» (який, звісно, не був надрукований) на захист Чорновола в 1968 році її ім’я не згадується і в пресі. Шістнадцять років поетка працюватиме «в шухляду стола», проявляючи твердість і безкомпромісність, оте незрозуміле багатьом «серце горде й трудне», яке пізніше проявиться в романі «Маруся Чурай». 

Вольтова дуга протистояння

Здавалося б, звідки в неї цей бунтарський дух? І навіщо це їй, дівчинці з інтелігентної вчительської родини зі Ржищева, яка ще в дитинстві потрапила до столиці? Закінчила собі школу на Куренівці, відвідувала літературну студію при журналі «Дніпро», редагованому Андрієм Малишком, потім — Київський педагогічний інститут. І це при тому, що в Ліни Костенко було тавро дочки «ворога народу» (батька поетеси — Василя Костенка — блискучого педагога і поліглота, котрий знав 12 мов, у 1936-му засудили на 10 років концтаборів), яка була «під гітлерівською окупацією». 

А далі — взагалі за щастя — навчання в Московському літературному інституті імені Горького, знайомство з непересічними творчими особистостями, серед яких і кумир тогочасної молоді Михайло Свєтлов, зустріч із Єжи-Яном Пахльовським, далі — одна за одною три збірочки. Чого іще треба: кохай, пиши, радій життю!

З іншими, може, так і було б, але тільки не з нею. Ліна Костенко належала до покоління дітей війни. Вона мало розповідає про своє дитинство і лише в поезіях проскакують рядки про «балетну школу» замінованого поля та «дитинство, вбите на війні». А у війни свої закони. Там, як ніде видно, хто чого вартий, там дуже тонко відчувається фальш і народжується неприйняття зрадництва й неправди. Схоже, ця печать війни лишилася на душі й долі Ліни Костенко на все життя.

Крім того, на початку 60-х років поетеса брала активну участь у роботі Клубу творчої молоді, навколо якого гуртувалися Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Алла Горська, Лесь Танюк, Василь Симоненко та багато інших молодих митців. Уже перші акції КТМ — постановки вистав за творами напівзаборонених Миколи Куліша та Бертольда Брехта, вечори молодої поезії, вечори пам’яті Леся Курбаса й Василя Симоненка, поетичні акції біля пам’ятника Тарасу Шевченку — одразу потрапили «на олівець» до «компетентних органів».

8 квітня 1963 року на ідеологічній нараді секретар ЦК КПУ з ідеології Скаба відкрито дав сигнал до погрому молодих: «Формалістичні викрутаси зі словом неминуче призводять до затемнення ідейно-художнього змісту твору. А що справа саме така, свідчать деякі твори молодих поетів — Вінграновського, Драча, Костенко». Нова поетична книжка Ліни Костенко «Зоряний інтеграл», яка мала побачити світ 1963 року, була «розсипана», така ж доля спіткала через десять років збірку «Княжа гора» — авторка не погодилася змінити там і слова. На всі закиди вона відповіла «Коректною одою ворогам»:

«... хвала вам! Бережіть снагу.

І чемно попередить 

вас дозвольте:

Якщо мене ви й зігнете в дугу,

То ця дуга, напевно, 

буде вольтова».

«Мені державна біжутерія не потрібна»

У 70-ті роки Костенко потрапила до «чорного» списку, складеного особисто секретарем ЦК КПУ з ідеології Маланчуком. Лише після його відходу в 1977 році виходить у світ збірка віршів «Над берегами вічної ріки», а через два роки — спеціальною постановою Президії СПУ  історичний роман у віршах «Маруся Чурай», що пролежав без руху 6 років.

Роман одразу ж став подією, восьмитисячний наклад розі-йшовся за кілька днів, так само, як і повторне стотисячне перевидання в серії «Романи і повісті» (видавництво «Дніпро»), здійснене через три роки. А виконання цієї драми народними артистками Нілою Крюковою та Галиною Менкуш у 1981 році перетворилося на відкритий бунт, коли глядачі, попри нагляд КДБ, півгодини не відпускали артистів зі сцени. У 1987 році роман «Маруся Чурай» і збірка «Неповторність» Ліни Костенко були удостоєні Шевченківської премії.

Із початком 90-х інтерес до творчості Ліни Костенко зростає незмірно. Її збірка «Вибране» 1989 року одразу стає раритетом, її цитують, про неї пишуть книги. Багато хто з її колег-«шістдесятників», скориставшись моментом, прикрасив груди депутатським значком. Вона ж у той час демонстративно грюкнула дверима СПУ і знову пішла «в духовну еміграцію». Свої вчинки пояснила двома поетичними рядками: «І знов сидять при владі одесную. Гряде цинізм — я в ньому не існую».

Її стосунки з новою владою були майже такими, як і в сумнозвісний період «застою»: її намагалися не помічати, потім спробували «приручити». Але коли у 2000 році з нагоди 70-річчя Ліни Костенко Леонід Кучма нагородив її орденом Ярослава Мудрого V ступеня, вона відмовилася іти на церемонію нагородження. «Передайте, що мені державна біжутерія не потрібна», — відповіла вона на запрошення. Пізніше вона так само відмовиться від звання Героя України.

Своє «затворництво» Ліна Костенко порушила тільки у вересні 2004 року, коли погодилася стати довіреною особою Віктора Ющенка. Але і після виборів вона не проміняла свого робочого столу на велику політику. Вона і надалі рідко з’являлася на різних зібраннях, не відповідала на телефонні дзвінки, а на всі закиди відповідала словами Івана Козловського: «У мене в квартирі є телефон, але ж жити якось треба».

Інтерв’ю в зоні відчуження

«Хочете взяти інтерв’ю в Ліни Василівни? Поїдьте з нею до зони відчуження», — радив свого часу журналістам етнограф Олексій Доля. Починаючи з 1991 року, Ліна Костенко регулярно брала участь у різноманітних експедиціях, які, за її словами, «знімали посмертну маску» з тієї землі. І там, у зоні відчуження, де життя зупинилося, де люди живуть не за надуманим сценарієм, а так, як жили сто і двісті років тому їхні діди-прадіди, вона відпочивала душею. У кожному селі, де проводили експедицію, у неї були знайомі, яким вона обов’язково передавала гостинці, коли сама не мала змоги поїхати. Це був її світ — світ без масок і мішури, світ справжніх людей і почуттів. Майже як на війні, яка на початку означила долю Ліни Костенко.

«Ви запитаєте: як можна любити зону відчуження?» А як можна її не любити? Хіба матір любиш менше від того, що вона вже померла? Навпаки, більше, глибше, покаянно, бо це любов помножена на біль непоправної втрати», — писала Ліна Костенко в спогаді про одного з членів експедиції — фотохудожника Михайла Загребу. Про це вона намагалася сказати і в своїх публічних виступах на початку 2000-х, які одразу ставали резонансними, і в нечастих спілкуваннях із журналістами. А коли її запросили на програму «Розслабтеся, ви в ефірі», вона в свою чергу запросила знімальну групу... в Овруцький район і більшу частину програми розповідала про зону відчуження.

Вона їздила туди, доки мала сили. Останні ж роки практично не полишає стін своєї квартири, пускаючи у свій світ лише найближчих. Але це теж її воля і право. 

Маловідомі факти з біографії Ліни Костенко

Першу книжку Ліни Костенко «благословив» відомий поет, дисидент, засновник УГГ Микола Руденко. Як він згадував у своїй книзі «Найбільше диво — життя», зустрілися вони в Москві на одній вечірці, де Ліна Костенко читала свої російськомовні вірші. Руденкові вони не дуже сподобалися, і він запитав, чи немає українською. За кілька днів він отримав рукопис і одразу ж загорівся видати збірку. Так побачила світ збірка «Проміння землі».

На початку 60-х років Ліна Костенко пробувала себе як кіносценарист. Правда, фільм за її сценарієм «Дорогою вітрів» про будівництво дороги в Карпатах зняли з плану, а стрічка у співавторстві з Аркадієм Добровольським «Перевірте свої годинники» про поетів, які загинули на війні, була настільки «доопрацьована» (навіть назву змінили на «Хто повернеться — долюбить»), що Ліна Костенко відмовилася від свого авторства. Єдиний позитивний момент — саме там Ліна Костенко познайомилася з директором кіностудії імені Олександра Довженка Василем Цвіркуном, який на довгі роки став її надійною опорою в житті. Їхній син Василь став комп’ютерником і нині працює за контрактом за кордоном.

Крім «Марусі Чурай», театральною подією стала й ін-сценізація «Думи про братів Неазовських» Сергія Проскурні. Прем’єра вистави відбулася 22 січня 1990 року в трапезній Михайлівського золотоверхого собору. У виставі були задіяні Микола Шкарабан, Олег Зам’ятін і Василь Вовкун, на бандурі грав Микола Будник. Вистава проіснувала кілька років, об’їздила Польщу, Німеччину, Італію. А в 2000 році уже сам Василь Вовкун поставив моновиставу за творами Ліни Костенко «Моя любове, я перед тобою».

У грудні 2010 року у видавництві «А-ба-ба-га-ла-ма-га» побачив світ прозовий роман Ліни Костенко «Записки українського самашедшого».  Роман практично одразу ж став українським бестселером. Перший наклад становив 10 тисяч примірників і вже за півмісяця був розкуплений, що стало своєрідним рекордом для українських видань.

Наталка ПОЗНЯК-ХОМЕНКО, 

співробітник УІНП, 

журналіст

За матеріалами офіційного сайту Українського інституту національної пам’яті