Зламане життя штучно зачатої дитини

46 немовлят, народжених сурогатними мамами, через карантин свої перші два місяці життя проводять не в батьківському домі, а в київському готелі. Вони майбутні громадяни багатьох країн, тому до їхнього об’єднання з родинами залучені дипломати світу. 

Але в Україні є дитина, також народжена в сурогатний спосіб, якої не забере сім’я навіть тоді, коли у світі відкриють кордони. Більше того, до минулого року ніхто з українських чиновників не міг із впевненістю сказати, громадянкою якої країни вона є. 

Бріззі 4 роки. Вона народилася на 25 тижні вагітності з вагою трохи більше 800 грамів у запорізькому пологовому будинку. Її виносила сурогатна мама, внутрішня переселенка з Донецької області. Брат-близнюк дівчинки помер під час пологів. 

Батьки Бріззі залишили їй американське ім’я Бріджет, а також офіційний документ, який давав змогу «усім українським лікарням відключити її від апаратів життєзабезпечення». Лікарі прогнозували Бріджет лише вегетативне існування, жодних втішних шансів не давали навіть американські спеціалісти, з якими радилася пара. 

Українське законодавство дозволяє відключати апарати не за бажанням родичів, а тільки через медичний висновок про смерть мозку. Тому апарати дівчинці відключили, коли вона почала дихати самостійно. 

Бріззі-поспішайка

У запорізьких лікарнях американське ім’я не прижилося. Медсестри, які виходжували її перші три роки в обласній лікарні в Запоріжжі, називали дівчинку по-своєму — Бріззі. Так само називає її і Марина Бойко, медсестра відділення патології новонароджених, яка особливо прикипіла душею до дитини. Вона годинами годувала Бріззі ще тоді, коли та не могла ковтати, залишалася після роботи, аби просто побавити. 

На відео в телефоні вона радісно показує, як дівчинка раділа великому торту, який Марина принесла до лікарні на святкування її дня народження.  «Коли ми вперше з нею зустрілися, їй було 3,5 місяця, вона лежала в колисці, не звертаючи ні на що уваги, — згадує Марина. — Десь через місяць хтось голосно зачинив двері, і вона вперше здригнулася, тоді ми зрозуміли, що вона чує. Ще через якийсь час вона почала фіксувати погляд — і це вже було свято, тому що ми думали, що дитина сліпа. Згодом ми почали вчити її їсти не через зонд, а з пляшечки — на годування 5 мл суміші спочатку витрачали кілька годин». Якщо в рік більшість дітей починають ходити, то Бріззі в такому віці тільки вчилася тримати голову. 

«У неї великий потенціал»

Через три роки Бріззі з обласної лікарні перевели до запорізького будинку дитини «Сонечко», де вона мешкає й досі. До карантину Марина приходила до неї в гості тричі на тиждень.  «Вона дуже чітко розуміє, хто її любить, і відгукується на любов. Ця дитина так багато пережила в житті, що знає, хто при-

йшов до неї з любов'ю, щоб побавитися кілька годин», — за-уважує жінка.

Дівчинка дуже добре розуміє, коли і що люди говорять саме до неї. «Вона докладає багато зусиль», — додає Марина. Це дає надію, що одного дня вона зможе ходити. Лікарі не можуть сказати, коли саме, бо це залежить від того, як складеться її майбутнє в найближчі роки. «У неї точно є великий потенціал», — вірить жінка. Очевидно, усе це могло б статися швидше, якби її життя склалося інакше і вона опинилася в люблячій сім’ї від самого початку.

Батьки дівчинки

Згідно з документами, які в травні 2019 року отримала в розпорядження австралійська телекомпанія «ABC» і які були опубліковані в півгодинному фільмі про сурогатне материнство в Україні, біологічні батьки Бріджет — американські громадяни, котрі скористалися послугами компанії «BioTexCom». 46 малюків, які затрималися в Україні, народжені сурогатно саме за посередництва цієї фірми, хоч у тому ж матеріалі «ABC» її власник Альберт Точиловський заперечує, що історія з Бріззі трапилася саме в його компанії. 

Після передчасного народження дівчинки з екстремально низькою вагою батьки зареєстрували дитину і дали їй повне ім’я — Bridget Irmgard Pagan-Etnyre. Але згодом відмовилися надалі опікуватися нею. Вони надіслали лист про те, що Бріджет «у вегетативному стані й не має шансів стати нормальною людиною». «Лікарі рекомендують нам припинити будь-яке лікування, щоб вона змогла спочити з миром… Ми не будемо забирати її в Америку. Ця дитина невиліковна», — написали батьки. Також у листі вони дозволяють «BioTeхCom», а також усім лікарням України відключити її від апаратів життєзабезпечення. 

Через 18 місяців, коли Бріджет виповнилося майже два роки, вони надіслали ще одного листа, в якому підтвердили, що не заберуть дитини, і дали дозвіл на удочеріння. Відтоді вони не навідувалися до дівчинки, хоча Марина Бойко і намагалася зв'язатися з батьком через соціальні мережі. Він не відповідав. Відмовився від коментарів і журналістам «АВС», коли ті особисто дзвонили йому. 

Майбутнє Бріззі 

Із часу, коли фільм «АВС» набрав близько 600 тисяч переглядів на «YouTube», кілька сімей іноземців цікавилися можливістю удочерити Бріззі. Але до 5 років українське законодавство дозволяє удочеріння тільки громадянам України. Як виняток — тільки через стан здоров’я дитини, і теоретично Бріззі потрапляє в цю категорію. Якщо до 7 років дівчинки не забере сім’я, її переведуть до інтернату, але чи продовжуватиметься там її реабілітація — невідомо. 

«Моя найбільша мрія — щоб Бріззі, поки не пізно, потрапила в сім’ю, яка буде готова подарувати їй любов, час і найголовніше — гроші. Не варто приховувати, що реабілітація, яка їй необхідна, буде чогось коштувати», — пояснює Марина.

Карантин забрав у неї шанс ходити

Після зйомок фільму про Бріззі глядачі в Австралії, а також друзі Марини зібрали кошти на путівку до реабілітаційного центру Козявкіна в Трускавці, де ставлять на ноги дітей із ДЦП або ураженням нервової системи. Бронювали ще восени 2019 року на квітень цього року, але через карантин поїздку відмінили. І поки невідомо, чи зможе вона відбутися в найближчому майбутньому.

Карантин також обмежив 

спілкування дівчинки зі справ-жньою подругою Мариною — у будинку дитини заборонено відвідування. Тож вони вже два місяці не бачилися. Марина намагалася підтримувати зв’язок через відео, але дівчинка ображено відкидає телефон. Бріззі понад усе боїться бути покинутою знову. 

Софія КОЧМАР-ТИМОШЕНКО 

спеціально 

для «Української правди»