Атрофія діловитості

Нагорі обіцяють, що в нашій країні має відбутися масова кампанія — Всеукраїнський перепис населення. Захід вельми важливий, давно назрілий і навіть перезрілий, адже після попереднього такого загального обліку зразка 2001 р. минуло вже 19 літ. У країні сталися великі зміни, які потрібно знати і враховувати. На жаль, цю акцію все відкладали й відкладали. 

Спочатку перепис намічали провести в 2013 р. Але потім перенесли на 2016-й. А коли настав і цей строк, то відклали аж на 2020 р. Чому наші державні керманичі так цуралися цього обліку? Адже справа ця не дуже клопітка, не вельми дорога (та й не могла викликати якогось обурення електорату), але конче потрібна. Хтозна, певно, влада не хотіла мати зайвої мороки, вважала, що й без знання кількості населення та його складу можна якось керувати. Ось у Радянському Союзі, де мало відбуватися чітко збалансоване, планове господарювання, не проводили переписів цілих 20 років (із 1939-го по 1959 р.), а значить, навмання складали п’ятирічні плани й ударно їх виконували та перевиконували. Точнісінько за таким же принципом керує державою і влада в Узбекистані: за часи незалежності  не робила жодного перепису.

А от німці так господарювати не вміли. Тільки-но в ході війни  захопили чималу частину СРСР — відразу ж заходилися обліковувати свої нові володіння. Незважаючи на труднощі військової обстановки, недосконалість своєї окупаційної адміністрації, наприкінці 1941 р. вони провели загальний перепис населення. Які його підсумки, невідомо, бо потім сталінська влада, звісно ж, їх суворо засекретила. Але деякі дані, опубліковані в окупаційних газетах, дають можливість зробити висновки про те, що дуже низьким був рівень народжуваності населення в Україні в 1933 р., зате досить високим, порівняно з сучасним, у 1941 р.

Узагалі Радянський Союз відзначився й іншим оригінальним підходом у ставленні до переписів. Перший такий захід він провів у 1926 р., а другий — у 1937-му. За розрахунками сталінського керівництва, він мав продемонструвати грандіозні досягнення  країни на шляху до омріяного людством комуністичного щастя. Але не так сталося, як бажалося. Внаслідок голодомору та репресій кількість «ощасливленого» населення виявилася значно меншою, ніж належало б за демографічними розрахунками, рівень його писемності нижчим від того, про який торочила радянська пропаганда, релігійність — дуже масовою, зовсім не такою, як запевняли кремлівські ідеологи. Це дуже розлютило Сталіна. І за його розпорядженням перепис оголосили шкідницьким, результати засекретили, а провідні науковці-демографи, які опікувалися цим заходом, були розстріляні, чимало рядових переписувачів відправлені до в’язниць та концтаборів.

Як бачимо, наш «переписний» досвід дуже невтішний і не викликає у влади жагучого бажання займатися цією справою. Однак ООН рекомендує своїм членам проводити такий облік населення кожні 10 років. Тому, щоб продемонструвати свою активність і цивілізованість, новий уряд України організував  перепис так званого електронного зразка на основі різних джерел державної реєстрації. У  ЗМІ 23 січня  цього року з’явилася інформація про те, що в нашій країні без окупованих територій на 1 грудня 2019 р. налічується 37 мільйонів 289 тисяч 400 осіб наявного населення. А перед цим у номері газети «Урядовий кур’єр» за 17 січня можна було прочитати повідомлення Державної служби статистики, що на 1 листопада 2019 р. чисельність наявного населення на контрольованій території становила 41 мільйон 940 тисяч 700 осіб. Така точність здатна шокувати! За сталінських часів за неї чимало  хто заробив би «вишку», себто вищу міру покарання. Але щодо репресій міністр Дмитро Дубілет, який відповідає за здійснення перепису, заспокоїв: «Для ефективних управлінських рішень велика точність непотрібна». Зайве говорити, наскільки ефективними будуть рішення, засновані на даних «точності» розміром понад 4 з половиною мільйони…

Ситуація з перенесенням перепису, з його «точністю» — то тільки один із симптомів загальної хвороби нашої влади — атрофії діловитості. ЇЇ особливо яскравий прояв — проблема з продажем землі. Начебто на всіх рівнях більшість її представників добре усвідомлювала, що для успішної реалізації такого важливого заходу необхідно ухвалити низку законів, створити низку державних органів, які б реалізовували й контролювали виконання їхніх вимог, не дозволили б зажерливим латифундіям захопити наше особливо цінне багатство — землю. На цьому палко наголошувалося на засіданнях Верховної Ради, де обговорювалося питання про необхідність встановлення мораторію на продаж землі. Його ухвалювали, а потім про цю нагальну проблему, про копітку роботу задля її розв’язання забували аж до наступного строку, коли знову потрібно було продовжувати мораторій. І так тривало майже чверть століття.  Подібна ж «діловитість» спостерігалася і в ставленні до адміністративно-територіальної реформи, децентралізації управління, взагалі до всіх інших змін, які належало здійснити в державі, щоб нарешті таки позбутися радянських методів управління й перейти до нових, демократичних. Таких, як у державах Європейського Союзу, вступити до якого прагне Україна. 

Пригадаймо, після перемоги Революції гідності в 2014 р. до нас були запрошені державні діячі та провідні спеціалісти з інших країн, які відзначилися там успішною реалізацією важливих реформ. Сподівалися, що і в Україні вони зуміють здійснити аналогічні  перетворення. Але на нас чекало гірке розчарування: мало кому з них вдалося домогтися успіху, і вони змушені були залишити свої посади. Чому так сталося? Можливо, їхні енергія, благородні наміри, досвід наштовхнулися на атрофію діловитості, що панує у нас як у вищих, так і в нижчих прошарках влади? 

Принагідно напрошується і яскравий місцевий факт. Уже понад 25 років у Полтаві гучно лунає занепокоєння ситуацією зі сміттєзвалищем поблизу села Макухівки. Воно переповнене, постійно загорається, завдає великої шкоди довкіллю і здоров’ю селян. Отож конче потрібно будувати сучасний сміттєпереробний завод. Міські ради, мери різних політичних мастей із цим погоджувалися, обіцяли вжити кардинальних заходів. І нічого не робили, тільки вигадували пояснення, чому їм це не вдається: то земельної ділянки не знайдуть, то проекти таких підприємств недосконалі, то природа постраждає та десятки інших причин. А справжня з них  одна і та ж — атрофія діловитості. 

Мимоволі напрошується порівняння. У Швейцарії дуже мало рівнинної землі, тому вона дуже дорога. До того ж там здавна неухильно дотримуються суворих законів щодо захисту приватної власності. Також добре відомо, що це країна, де на особливо високому рівні функціонують демократичні засади управління. Себто панують неймовірні для нашого керівництва і чиновництва труднощі. Однак, незважаючи на такі складнощі, на палку любов швейцарців до екології (ця країна вважається од-

нією з найчистіших у світі), там у кожному регіоні існують обладнані спеціальними фільтрами сміттєспалювальні заводи, які не тільки знищують непотріб, а й забезпечують теплом домівки 18 тисяч господарів. А в нас за чверть століття не спромоглися не тільки спорудити подібне підприємство, а навіть підібрати для нього місце. 

Коли вже, було, поставив останню крапку в цьому дописі, мене раптом вразив сумнів: та ні, я помилився у своєму діагнозі! Насправді наша й вища, і нижча влада дуже ділова, кмітлива, вправна. Підтвердження тому можна знайти в численних повідомленнях ЗМІ, правоохоронних органів, у виступах громадських діячів, де йдеться про величезні суми афер, фінансових оборудок, «відкатів», хабарів. І там діловитість така бурхлива, що в більшості матеріалів розслідувань та звинувачувальних актів не вміщається. Правда, вона спрямована в зовсім протилежний бік: не на загальне благо, а на власне збагачення. І щодо неї симптомів атрофії поки що не спостерігається. Навпаки, помічається інше. Наприклад, тільки-но встигли нові міністри всістися на свої посадові крісла, як уже назначили собі величезні суми зарплат. 

Автор просить вибачення за свою помилку. Діловитості нашій владній еліті таки не бракує. Але саме тієї, що спрямована  не в той бік. 

Валентин ПОСУХОВ, 

журналіст