Шляхетність зобов’язує: відкритий лист президентові Франції — панові Емманюелю Макрону

«Мистецтво брехні таке ж старе, як і сама Росія. 

І Кюстін, і Мішле відзначили це мистецтво 

як її основну рису…»

Ален Безансон 

(«Свята Русь»)

Вельмишановний пане президенте Емманюелю Макрон! Сталося так, що я ніколи не був у Парижі, і тому для мене найкращим із паризьких мостів завжди був той, про який знав із поезії геніального Аполлінера, частково слов’янина за походженням («Під мостом Мірабо струмує Сена»)… І ось нещодавно дізнаюся, що насправді найкращий у Парижі міст — це міст Олександра ІІІ, батька російського імператора Миколи ІІ — того самого, візит якого до волелюбної Франції викликав гнів патріотів України. Чому? Тому що країна, яка першою серед народів світу так високо підняла знамено свободи, рівності і братерства, тепер принижувала себе улесливою догідливістю до правителя однієї з найбільших у світі «тюрми народів», за визначенням самого Володимира Леніна. Ось як глибоко було вражене серце геніальної поетеси Лесі Українки тим низькопоклонством, з яким французька мистецька еліта вітала у Версалі російського царя: «Ганьба лицемірній лірі, улесливі струни якої наповнили акордами зали Версаля… Ганьба вільним поетам, які перед чужинцем дзвенять ланками своїх добровільно накладених кайданів, неволя ще мерзотніша, коли вона добровільна». Це цитата з адресованого французам памфлета «Голос однієї російської невольниці».

Невипадково то був лист саме Лесі Українки. Для неї ті версальські торжества були не просто міжнародною проблемою, а й тяжкою родинною раною. Своїм листом наша славна поетеса вилила гіркоту за ту образу, якої було завдано честі її дядька Михайла Драгоманова в Парижі влітку 1878 року. Ось як це було.

У червні того року в Парижі мав відбутися Світовий літературний конгрес. На той час Драгоманов, професор Київського університету, який через свій український патріотизм змушений був емігрувати з Росії, оселився у Швейцарії, де створив українське видавництво, що стало на захист гідності його народу, поневоленого російським шовінізмом. Дізнавшись про Світовий літературний конгрес, він вирішує з його трибуни розповісти світові про той нечуваний гніт, якого зазнає в Російській імперії українська нація. Зокрема він хотів оскаржити перед таким поважним зібранням заборону царським урядом української мови: Указ Олександра ІІ, підписаний ним 18 травня 1876 року під час прийому водних процедур у німецькому містечку Емсі. З тією метою Драгоманов їде на конгрес із надрукованою в Швейцарії брошурою «Українська література проскрибована російським урядом». Головою конгресу мав бути великий Віктор Гюго, який писав про царя, що то «потвора всесилля, яка тримає в своїх руках хрест, що закінчується мечем, і скіпетр, який увінчується кнутом» і що то «деспот, самодержець, який мучить за власною примхою цілі народи».

На жаль, через хворобу Гюго, який незабаром помре, конгрес очолити не зміг. Замість нього керував конгресом голова Французького товариства літераторів Едмон Абу. А головною темою конгресу стала суто прагматична проблема захисту авторських прав, особливо в Росії, де видавці, перекладачі й антрепренери безсоромно займалися крадіжками французької інтелектуальної власності. Зрозуміло, що, сподіваючись на виправлення такої ситуації російською владою, конгрес не хотів загострення відносин із нею через її заборону української мови. Про це з прямотою, рівною цинізмові, заявив пан Абу на відкритті конгресу 11 червня 1878 року: «Ми не маємо й гадки вимагати в Росії свободи преси, яку маємо у Франції, або ту, що існує в Англії чи Італії, звісно, ні, кожна країна має свої звичаї, з якими треба рахуватися…».

Ось так, пане президенте! Гонорарно-фінансові зловживання в Росії — це порушення авторських прав. А заборона людині писати її рідною мовою — це не наруга над авторським правом. Така логіка була в пана Абу, голови Французького товариства літераторів, тобто людей, покликаних до служіння високим ідеалам гуманізму! Але які там ідеали, коли йдеться про гонорари? Чи це не продажність, коли брязкотом монет заглушують своє сумління та робляться німими, щоб не дорікати гнобителям і не співчувати їхнім жертвам? Хіба це не те саме, що коїться в наші дні? Росія грабує Україну, анексуючи Крим, шантажує її заколотом на Донбасі. Росія насильно русифікує свої народи, через що спалив себе на знак протесту один удмуртський інтелектуаліст. Росія збиває міжнародний лайнер, вбиває Бориса Нємцова, ганьбить себе системою таємних допінгів, через що вилітає з різних міжнародних змагань. Росія на Донбасі б’є по українському санітарному автомобілі з червоними хрестами, відтинає руку полоненому українському солдату, бо там було тату українського герба, домовляється про безпечний вихід української групи з оточення і на відкритому марші накриває її вогнем. Отаке її, Росії, чесне слово офіцера! Дуже точно сказав про це її поет: «Да, скифы мы, да, азиаты мы, и нам доступно вероломство!».

І сказав він це, не дорікаючи собі, а хизуючись тим віроломством. І це природно, бо Росія не знала інституту лицарства з його кодексом честі — інституту, класичним зразком якого пишається ваша батьківщина. Вищий клас Росії був вихований на культі «кулачного права» — брутального насильства. Недарма російський філософ Микола Бердяєв писав, що в «России не было аристократии». Та аристократія, яка транжирила свої добуті рабською працею капітали у Франції, створюючи імідж «широкой русской натуры», з'являється в Росії, як тубільне наслідування аристократії французької — з її модою, мовою, парфумерією і гастрономією. І як же вона, Росія, скористалася з того учнівського аристократизму? Наприклад, з кодексу захисту офіцерської честі через дуель? Вона вбиває на дуелі двох своїх найбільших поетичних геніїв — Олександра Пушкіна і Михайла Лермонтова.

Були й корисні результати того наслідування російськими грубіянами витонченої культури французького аристократизму. Бо врешті-решт хтось лише переймав салонні манери, а хтось таки ставав високоосвіченим європейцем. Саме цим пояснюється такий великий розквіт російської літератури в ХІХ столітті. Той розквіт часом пояснюють якостями «великого и могучего русского языка» — яке непорозуміння! Де ж тоді був той «язык» у попередніх століттях, коли в Європі один за одним з'являлися на світ такі таланти, як Данте Аліг'єрі, Мігель де Сервантес, Вільям Шекспір, Мольєр, Ян Кохановський у Польщі, Джефрі Чосер в Анлії, Франсуа Війон у Франції? І як узагалі могло щось бути, якщо Росія була тотально неграмотною (першу школу відкрили лише у ХVIII столітті)? Справжніми творцями розквіту російської літератури стали… гувернери, які вчили дворянських «недорослей» танців, етикету і французької мови! «Сперва мадам за ним ходила, потом месье ее сменил», — ось такою була та виховна система за свідченням великого Олександра Пушкіна.

Я свідомо так зупинився на проблемі мови. Адже це та сфера, в якій Росія постійно намагається принизити Україну, фальшуючи справжній стан речей. Наприклад, намагаючись приписати нашій мові статус діалекту російської, росіяни глумливо, як вважають, називають українську не мовою, а «наречием». Як же жорстоко з них посміялася історія. Бо ще в першому виданні літопису «Слово о полку Ігоревім» було сказано, що то старовинна героїчна пісня, «писаная старинным русским языком с переводом на употребляемое ныне наречие», тобто з перекладом на сучасну російську мову. «Употребляемое ныне наречие» — зарубайте собі, «гаспада шовіністи», як ви полюбляєте казати, на носі!  То де «наречие», а де «язык»?! Саме українська мова якраз і є отим «старинным русским языком», який звучить у «Слові о полку Ігоревім», що доведено вченими-лінгвістами.

Ще один український бастіон, по якому б’ють тарани московської брехні, так блискуче демаскованої в монографії Алена Безансона «Свята Русь» — то наше національне ім’я — Україна. Чого тільки не вигадують вони з цього приводу! Тут недоречно розглядати всі ті брехні й небилиці — згадаємо тільки, так би мовити, найсвіжіше відкриття, що Україна й українці — то вигадка австрійсько-німецького генерального штабу. Може, тому, що за незалежну Україну боровся принц з австрійської імператорської династії — Вільгельм Габсбург, відомий серед українців як Василь Вишиваний (видав навіть збірку своїх українських віршів, підступно схоплений «совєтською» агентурою в роки війни у Відні і замучений у київській тюрмі).

І тепер, власне, ми підходимо до того, що осмілило мене потурбувати вас, пане президенте! А це те, що найбільший захист нашій національній честі надав француз Гійом Лавассер де Боплан — справжній Колумб України. Він провів 17 років на службі у польського короля в Україні, але не дивився на мій народ так, як міг дивитися найманець на туземне населення. Ні, то була шляхетна високоосвічена людина, яка глибоко зацікавилася нашою країною, її історією, природою, а головне — людьми. І ось 1651 року в Руані виходить перше видання його книги «Опис України», в якій визначено її обшир — «від кордонів Московії до границь Трансільванії». А ще додаймо до цього кільканадцять різних карт України, створених разом із голландцем Вільгельмом Гондіусом. Так, Боплан — Колумб України. Під цим іменем він увів нашу землю в Європу, і під цим іменем ми ввійдемо до сім’ї її народів.

Отже, шановні французи, вам належить наша глибока повага за ту шляхетність, з якою ваш співвітчизник по-лицарськи прислужився нашій славній Україні, а шляхетність, як відомо, зобов’язує!

Василь ГЛИНЧАК