«Госпітальєрка» Олена Герасим’юк: «Володимира Цемаха, виведеного із «сірої» зони під Донецьком, бійці прикривали своїми тілами, як Дюймовочку»

28-річна киянка — авторка поетичних і не тільки книжок — стала медиком батальйону «Госпітальєри». Саме вона разом із побратимом на позивний «Ербіс» надавала першу медичну допомогу важкопораненим під час надважливої операції розвіднику, народному герою України Олександру Колодяжному та його побратиму Дмитру Гержану.

«Важкопоранений Олександр Колодяжний був притомний і питав лише про свого постраждалого побратима: «Як Дмитро?»

— Відразу після того, що відбулося наприкінці червня на околицях Донецька, нас попросили нікому не говорити ні слова про ту операцію, — розповідає Олена. — А нещодавно гриф секретності було знято. Ми навіть дали інтерв’ю нідерландським журналістам. Все ж постать Володимира  Цемаха прямо пов’язана з підбиттям літака MH17.

— Тобто ти бачила цього важливого свідка саме того дня, коли його з Донецька перетягнули на наш бік?

— Так. Наш медичний екіпаж попередньо не мав брати участь у цій операції. Але наша допомога таки знадобилася. Те, що на той день планується щось важливе, ми розуміли. Зранку до нас на позицію зазирнули і «Кол», і «Тритон». Вони привіталися, усміхаючись. А через декілька годин нас із напарником викликали на точку, куди від місця підриву виносили поранених. Ніхто не міг точно сказати, скільки їх…

Нам іти безпосередньо до місця підриву не дозволили, тому що, крім нашого екіпажа, на тій позиції медиків більше не було. І якби з кимось із нас щось сталося, усі залишилися б без допомоги. До нас виводили і виносили поранених бійців у супроводі стрілка-санітара (позивний «Док»). Він надавав допомогу там, на місці, а ми вже працювали далі з усім, що було в медрюкзаку.

Першим із поля вивели Цемаха. Що це саме він, ми зрозуміли пізніше. Спочатку здивувалися: людина в цивільному світлому одязі. У нього була розсічена голова, йшла кров. Я подумала, що це місцевий, який живе всі ці роки десь там, у «сірій» зоні, постраждав… Мені заборонили наближатися до нього, хоча я хотіла ближче подивитися на рану та надати допомогу. Його завели за мішки, набиті землею, якими укріплюють позиції. Навкруги нього було стільки бійців, що я дивувалася. Його охороняли, як Дюймовочку, прикривали своїми тілами. Бій наближався до того місця, де ми були. Міни лягали все ближче. Здавалося, ось-ось і нас накриє. Усі нервувалися, щоб із тим чоловіком нічого не сталося, його швидко забрали далі.

Відразу після цього нам передали «Тритона». Він був притомний. Коли йому відірвало ногу, він сам собі затягнув турнікет і навіть надавав допомогу пораненому «Колу». Я наклала ще один турнікет — трохи вище від першого… У «Тритона» ще були рани грудної клітки збоку. Їх заклеїли. Мене лякало те, що вся борода у нього була в крові. Боялася, що є рана на шиї. Але, добре обдивившись його обличчя, побачила, що то в нього пробита щока. Це було не таким загрозливим… Цього бійця також швидко понесли до автомобіля. І хоча ми готові були супроводжувати його, нам крикнули: «Це не останній»… Ця фраза стоїть у мене у вухах, бо дуже лячно таке чути. Ти не знаєш, що на тебе може чекати, які ще поранення побачиш…

Потім винесли Колодяжного. У нього вже була перемотана голова. А ось усе тіло… Це було страшно. Його наче пропустили через м’ясорубку. Із чотирьох кінцівок лише одна нога вціліла. Все інше було пошматоване. На руках і постраждалій нозі були затягнуті турнікети. Усі боялися, що ми його навіть до точки евакуації, де чекало авто, не донесемо — з нашого місця туди треба було подолати пішки десь кілометрову відстань. Усі прямі дороги там прострілюються, тому пересуватися потрібно кущами, окопами… Так само потрібно було і нести пораненого. Він був притомний. І декілька разів спитав нас: «Як Дмитро?». Я не розуміла, що це він за «Тритона» хвилюється, тоді не знала, що його звуть саме Дмитром. Цього пораненого ми оглядали найдовше, робили усе, що було тоді в наших силах, не шкодували жодних «розхідників», бо на кону — життя побратима. У нього не було вен:  ані периферійних, ані центральних. Кровотеча призвела до того, що всі вони пішли вглиб. Навіть не зрозуміла тоді, що пораненим був «Кол»... Його обличчя було обпечене, губи порвані. Він кілька разів просив пити, а у нас не було води під руками…

Місце, де ми перебували, ворог явно вирахував, бій наближався. Хлопці хвилювалися, що усіх нас накриє прямо там. Тому якнайшвидше забрали «Кола» і понесли до автомобіля.

Ми чекали, а всі задіяні в операції перерахували людей, оцінили ситуацію. І нам нарешті сказали: «Можете відпочивати. Усе»… Напруження було неймовірне. Коли прийшов командир і сказав, що поранених довезли до лікарні в місті Кураховому, я зірвалася, почала кричати на нього: «Заради чого все це? Дві людини дістали тяжкі поранення, невідомо, чи виживуть. Заради чого вони туди ходили?» Командир мені спокійно декілька разів повторив: «Вони виконали завдання!».

Лише через декілька днів напарник без коментарів надіслав мені посилання на новину про Володимира Цемаха. Звичайно, що я його впізнала. Все стало на свої місця. Хлопці справді виконали своє завдання. У нас був мовчазний шок. Ми зрозуміли, що сталося щось масштабне…

І вже тоді я зіставила всю інформацію, яку чула раніше. Ця операція готувалася і розроблялася давно. Позиція, на якій ми чергували, була зайнята 24-ю бригадою цієї весни, бо до того це була «сіра» зона. На мою думку, викрадення Цемаха було необхідне не для обміну на бранців Кремля, а для того, щоб він був відповідачем у суді над Росією в Європі. Такий план, найімовірніше, був за президентства Петра Порошенка. Новий Президент вирішив зробити по-іншому і поміняв Цемаха на 35 українців, засуджених у Росії. Я розумію, що це також дуже важливо. Але особисто для мене свідчення Цемаха, що Росія веде військові дії на території нашої держави з 2014 року, можливість усьому світу довести злочини, цинічні вбивства, скоєні нею, набагато цінніші й важливіші…

У результаті тієї операції п’ятеро людей постраждали. Колодяжний загинув у київському шпиталі через два тижні після поранення. Дмитро Гержан залишився без ноги. Медик 

24-ї бригади, яка супроводжувала поранених, — юна дівчина «Афіна» — потрапила до шпиталю із травмою хребта. Ще один розвідник 74-го батальйону зазнав акубаротравми, її того дня ми не виявили. Вже пізніше він змушений був звернутися по допомогу. У ті ж дні на тій позиції, згідно зі всіма аналізами й висновками колегії лікарів, я заразилася на важку хворобу легень, чекаю зараз на рішення стосовно інвалідності...

«Смурф», якому снайпер поцілив прямісінько в голову, несподівано почав хапатися за мою руку. Він чіплявся не за мене, а за життя…»

Ми зустрілися в Оленою в київській лікарні. І говорила вона зі мною з майже повністю закритим обличчям — без маски їй виходити не можна.

— Ти була раніше знайома з Олександром Колодяжним?

— Я дізналася про нього, ще коли вела «стріми» з аеропорту для «Радіо «Свобода». Знаходила, хто із сепаратистів робив трансляції безпосередньо з терміналів, і використовувала це, щоб показувати людям війну майже в прямому ефірі й інформувати наші війська. От тоді і побачила те відео, як Колодяжний із побратимами встановлював на старому терміналі український прапор. Це було зухвало і водночас надихало. З того часу я пам’ятала його прізвище і позивний. Знала, що він крутий високопрофесійний боєць. Потім бачила його знімки, коли він отримував орден «Народний герой України». Красивий, нарядний. Йому було дуже приємно, він був зворушений, але водночас і соромився великої уваги до нього. А зустрілися ми вже на позиції під Донецьком. Віталися, жартували, пили разом каву… Але тоді я його не впізнала. На жаль...

Звичайно, ми слідкували за станом здоров’я обох поранених. «Тритон» швидко відновлювався. Він просто молодець. А коли стало відомо, що «Кол» помер… Ми з «Ербісом» відмовлялися в це вірити.

— За час твоїх ротацій з «Госпітальєрами» то були найскладніші твої поранені?

— Ні… То були страшні поранення, важкі, з великою крововтратою. Але ще гірше було із моїм побратимом — 20-річним Миколою Волковим (позивний «Смурфік»). Йому снайпер поцілив у голову. І я його вивозила до лікарні… Це було біля села Водяного під Маріуполем. Поки ми їхали, він відходив тричі, і тричі я його повертала. В якийсь момент я рвонула до водія, аби подивитися дорогу. Вже бачила ворота лікарні. Повертаю голову — а всі показники знову на нулях. Давай реанімувати… І в цей момент «Смурф», в якого череп розірвало кулею, несподівано підіймає руку і хапається за мене. Він чіплявся за життя… Це було найстрашнішим у моєму житті. А ще… В автомобілі по дорозі ми ніяк не могли «зчитати» життєві показники — їх збивав електронний годинник на руці Миколи. І тоді мій напарник зняв його і, незважаючи на те, що він весь у крові, надів мені на руку зі словами: «Опритомніє — віддаси»… Я півроку після цього не могла зняти цей годинник. Він спрацьовував у ті години, на які запрограмував «Смурф», — на чергування. І я нічого не вимикала… Зараз цей годинник лежить у мене вдома. Вирішила, що, коли помру, його покладуть мені в домовину, і я вже передам його «Смурфу», коли ми зустрінемося десь у Вальгаллі.

Я сварю 28-річну дівчину, бажаю їй довгих років життя. Але добре розумію, що, коли це станеться, — сподіваюся, через багато-багато років — побажання Олени мають виконати. Щоб і вона могла зробити те, що запланувала.

— «Смурф» — це перша бойова втрата батальйону «Госпітальєри». І до того ж на той момент він був у моєму екіпажі. Я ще довго обвинувачувала себе в його смерті. Були спроби суїциду. Довготривала робота з психологом допомогла змиритися із цим і якось жити далі, — говорить дівчина.

«Наче вже війни немає — так всі кажуть, а в мого екіпажа завжди повно роботи»

Ми з Оленою знайомі з 2015 року. Тоді вона їздила на війну у складі творчих команд, читала вірші військовим. Крім того, допомагала як волонтер, постійно збираючи гроші на потрібне і закуповуючи те, про що просили бійці. Водночас писала вірші, видала неймовірну книжку «Розстрільний календар», працювала і як журналіст. Але вже тоді, навесні 

2015 року, було зрозуміло, що вона піде на цю війну робити іншу роботу. Була в ній більш глибинна цікавість до того, що робиться на Сході, якась внутрішня завзятість, яку я відчувала так само гостро, спілкуючись із добровольцями. А ще… Вона, маленька, як горобець, із неймовірною силою волала пісні «Лєнта за лєнтою» та «Меч Арея» за першої ж нагоди.

— У моїй родині було лише два офіцери. Це прапрадідусь з УГА (Українська Галицька армія) і брат-десантник. Усі інші воювали у складі добровольчих підпільних підрозділів: УПА, УСС, маленьких груп. Мій дідусь — письменник Михайло Дацюк — боровся проти радянщини сам, навіть сидів у в’язниці… Тому не дивно, що я також пішла саме до добровольців. Ніхто з моїх родичів-добровольців не мав ніяких нагород, крім од-нієї — кулі в голову. Я зламала цю «традицію». Маю бойову нагороду від «Госпітальєрів». Правда, за операцію з Цемахом нас із напарником «Ербісом» не нагородили досі, хоча ми бачили, скільки людей, яких не було тоді на передовій, які не брали участі в першому етапі надання допомоги пораненим, отримали саме бойові нагороди. Кажуть, стосовно нас із напарником подали заявку на отримання державних нагород. Подивимося, чекаємо…

— Чому ти опинилася на фронті?

— Кілька років тому познайомилася з «Валькірією» — росіянкою Юлією Толопою, яка, слава Богу, отримала українське громадянство. І треба ж було такому статися, що саме вона брала участь в ексгумації тіла мого троюрідного брата, який служив у 80-й десантній бригаді і загинув 5 вересня 2014 року біля селища Металіст Луганської області. Коли дізналася про його загибель у 2014 році, наче «заморозилася». Загинув і загинув — так ставилася… Так мене берегла психіка. А коли «Валькірія» сказала, що їде підписувати контракт зі Збройними силами України, вирішила миттєво: їдемо разом. Я більше не могла стояти за спинами таких людей, як «Валькірія». Але мене не взяли до бригади, тому що я загубила сертифікат про те, що пройшла курси парамедика. Мені порадили пройти підготовку до батальйону «Госпітальєри» і з їхнім сертифікатом повернутися в бригаду. Так і зробила. Але після співбесіди з Яною Зінкевич залишилася в батальйоні.

Перша моя ротація була в селі Піски. Потім я потрапила до Авдіївки в стабілізаційний пункт, який розміщується в місцевій лікарні. Ми звідти не виходили ні на секунду. То був період, коли кожен день були поранені. Було дуже лячно, що вийдеш до магазину, а когось привезуть. Там я пройшла велику школу надання медичної допомоги, бо поранення були різні: тяжкі, страшні… Які завгодно.

І хоча шеврон батальйону видають після третьої ротації, комбат вирішила мені вручити його саме після Авдіївки. Це було якраз на День добровольця, 14 жовтня. Яна сказала мені: «Ти вже заслужила носити наш шеврон своєю роботою». Для мене то була висока оцінка. Ще Яна дивується, що там, де я чергую, обов’язково стаються якісь важкі ситуації… І всі ротації це підтверджують. Наче вже війни немає — так всі кажуть по телевізору, а в мого екіпажа завжди повно роботи.

Потім потрапила до Водяного під Маріуполем. У мене там було найбільше ротацій. Цього літа, після ситуації з Цемахом, на наступну ротацію ми також поїхали саме до Водяного. То було 1 липня. І на блокпосту нас зустріли запитанням: «Ще одного екіпажа у вас немає? Щойно загинула Іра Шевченко»… Для мене то було шоком. Я їхала туди з метою познайомитися з цією легендарною жінкою… І ми стали саме на її місце…

Вже після тієї ротації травматерапевти з центру реабілітації військових мені порадили відправитися на відпочинок в Єгипет, під час якого я зрозуміла: щось зі мною не те. І вже повернувшись додому, пішла до лікарів. Так я опинилася в лікарні.

— Коли з’явилися перші симптоми?

— Ще там, під Донецьком, на тій позиції, через яку витягали Цемаха. У мене піднялася температура тіла до 40 градусів. Маю невеличку особливість: у разі застуди, інфікування вірусом мене обсипає. Так було і цього разу. Я випила щось противірусне. З тієї позиції виходила тільки один раз, бо зробити це було не так легко. Мене випустили сходити до аптеки і закупити хлопцям необхідне. Наче стало легше. А вже на відпочинку мені стало зле так, як ніколи. Вже потім дізналася, що за такої хвороби, як у мене краще перебувати в такому кліматі, як зараз у нас — щоб було холодно. Тоді бактерії гинуть. А в теплі вони, навпаки, чудово почуваються й активно «з’їдають» легені. Коли в Києві мені зробили рентген, легені нагадували шахту Бутівку — такі побиті… А ще я схудла до 37 кілограмів… Ну, ось нарешті лікуюся.

Те, що хвороби в мене не було, підтверджують знімки легенів, зроблені рік тому: парамедиків регулярно ретельно перевіряють. Усі лікарі одностайні в думці: я підхопила хворобу під час ротації саме там, за Мар’їнкою, і в ті дні, коли відбулася та операція… Це встановлюється з допомогою аналізів, даних обстежень. Тривалість хвороби — півроку, все сходиться. Сподіваюся, моє лікування не затягнеться надовго, організм добре реагуватиме на медикаменти.

— Ти щось писала в той час, коли приєдналася до «Госпітальєрів», чи закинула творчість?

— Ні. Найближчим часом має вийти моя збірка поезій. І в мене є ідея зробити друге видання книги «Розстрільний календар». Додати тільки до заголовка слова «наші часи». Перша книга показувала, що в радянської системи знищення людей не було вихідних. Під час війни відбувається те саме… А ще в мене є ідея прозового твору про те, як повертаються з війни до мирного життя, як це відбувається, як проходять усі найважчі стадії: замкнутість, неможливість ні з ким спілкуватися, думки про суїцид і спроби вбити себе. І при цьому не буде жодної згадки про війну, бої. Про пережите людиною можна лише здогадатися у фіналі. Хочу показати людину такою, якою її бачать ті, для кого, на жаль, у цій країні війни немає.

Олена добре знає, що місія народного героя України свідчить про те, що Олександр Колодяжний своєю участю в операції із захоплення Володимира Цемаха ціною власного життя допоміг повернути додому 35 заручників Росії, що його роль у цій ситуації така ж величезна та героїчна, як і в багатьох інших за всі роки війни. І він абсолютно точно заслужив право носити звання Героя України. До членів нагородної ради, які намагаються донести цю інформацію до всіх, хто може вплинути на рішення Президента, приєдналася й Олена Герасим’юк.

— «Кол» — справжній герой. І він усю війну пройшов як герой нашої країни, — зауважує парамедик.

Такої ж думки і 74-й розві-дувальний батальйон, який вже тричі робив подання на свого загиблого бійця. Але командування сектору, куди, власне, і передають таку документацію, щоразу повертає його, вимагаючи доопрацювати…

Сподіваємося, нас усіх все ж почують і в командуванні, і в Офісі Президента. Олександр Колодяжний має носити посмертно найвище державне звання. Бо він і є справжній Герой України. Також має бути відзначений і медичний екіпаж батальйону «Госпітальєри», який працював у цій непростій ситуації і проявив себе на інших позиціях у не менш складних умовах.

Віолетта КІРТОКА

«Цензор.НЕТ»