Не стало відомого полтавського волонтера Олексія Кабушки

Напередодні Нового року полтавці попрощалися із 66-річним волонтером і великим патріотом Олексієм Кабушкою, котрий останнім часом боровся зі страшною хворобою. Він був одним із перших, хто повірив у можливість кардинальних змін в Україні і включився в боротьбу за них, майже півтора місяця провівши на Майдані в столиці. Спочатку пиляв-рубав дрова, топив «буржуйки», згодом приєднався до медичної сотні, хоч за освітою був інженером-технологом.

Коли розпочалися воєнні дії на Сході України, почав збирати допомогу нашим воякам і доправляти її на фронт. «Мої попутники розвантажили «уазик» і поїхали назад, а я лишився, — свого часу розповідав мені Олексій Михайлович. — Прав військову форму, готував їсти. Хлопці недоїдали. У відповідь на запитання, що вони їдять, жартували: «Червону рибу». Тобто кільку в томаті. Я сів на «попутку» й у найближчому селі купив емальоване відро. Зварив у ньому макарони, змастив підсмаженою на олії цибулею. Хлопці уминали їх за обидві щоки. Згодом повернувся додому, а душа болить… Якось у зоні бойових дій кореспонденти із дніпропетровського телебачення запитали, що отут для мене найважче. Відповів: мабуть, їхати звідси».

Під час однієї з поїздок на Схід Олексій Кабушка допомагав вивозити з небезпечної зони малолітніх дітей із Краматорського дитбудинку. «Десь о 18-й годині нас накрили мінами сепаратисти, — розказував чоловік. — Одна з мін лягла зовсім поряд, перебивши гальмівну систему. Автівка покотилася в кювет і лягла на правий бік. Аби вибратися з неї, мені потрібно було перевалитися через спинку сидіння. Та на той час автомобіль покотився, тож я не встиг. А потім він зупинився. Слава Богу, подумав, живий — і почав вилазити через ліві дверці. У цей час поряд знову вибухнула міна, тож мене контузило. Прийшов до тями вже в Ізюмі…»

Олексій Кабушка пережив велике горе — втрату 38-річного сина Мирослава, котрий служив у складі  81-ї окремої аеромобільної бригади. Пригадую, запитала в Олексія Михайловича: образливо, що того дня, 14 квітня 2016-го, один-єдиний наш вояк загинув — і  то був саме його син? «А якби чийсь син загинув, хіба не було б образливо? — відповів він. — Боляче за кожного загиблого. Це неправильно: війна, те, що гинуть люди… Часто курсуючи в зону воєнного конфлікту, надивився там усякого, проте ніколи не думав, що й мене може торкнутися найстрашніше.  А, бачте, торкнулося. Того дня, 14 квітня, ми готували автомобіль до виїзду в зону АТО, я привіз запчастини, рації, мав купити акумулятори до цих рацій. Із самого ранку мотався в цих справах. А Мирослава вже не було в живих…»

Після загибелі сина патріот, за його зізнанням, став займатися волонтерською діяльністю з іще більшою завзятістю. Пояснював: не хочу, мовляв, аби на моєму місці опинилися іще чиїсь батько чи мати, та й дещо забуваюся, коли постійно чимось зайнятий.

«Про Олексія Кабушку і його сина Мирослава зняли у Франції фільм. Це дуже трагічна історія: батько везе синові на фронт вареники, бо той його про це попросив, аж тут дізнається, що того вже немає серед живих, — розповіла іще одна полтавська волонтерка Зоя Воронянська. — Навіть перебуваючи в дуже тяжкому стані, Олексій Михайлович не міг не турбуватися про інших: багато коштів, які гуртом збирали на його лікування, спрямовував на волонтерську допомогу».

Олексій Кабушка наголошував, що після смерті сина він відповідає за трьох онучок, адже є єдиним чоловіком у родині. На жаль, тепер вони лишилися й без батька, і без дідуся…

Ганна ЯРОШЕНКО

«Вечірня Полтава»