Таміла Ташева: «Росія штучно змінює етнічний склад населення Криму»

На тлі активних переговорів стосовно Донбасу і проведення Нормандського саміту тема окупованого Росією Криму продовжує залишатися в тіні. Стратегія української влади щодо деокупації півострова досі невідома. Про те, чи є така стратегія взагалі, як Росія змінює етнічний склад населення Криму і навіщо Меджліс треба вписати в українську Конституцію — в інтерв'ю «РБК-Україна» розповіла заступник постійного представника Президента в Автономній Республіці Крим Таміла Ташева.

— Нинішні репресії проти кримських татар та українців у Криму — це спроба окупаційної влади придушити будь-яке інакомислення чи це робиться для підтримання образу українців і кримських татар як «бандерівців» і «диверсантів», чи є якісь інші цілі?

— У Криму переслідуються кілька груп осіб — це так зване «нелояльне населення». Нелояльними до себе Росія вважає тих, хто не підтримав окупації Криму, а це дві групи населення: кримські татари й українці, які не пішли на «референдум», потім — на перші місцеві й усі наступні вибори. Саме їх Росія хоче замінити й витіснити. Ті, хто сидить зараз у в’язницях, — це переважно кримські татари, їх понад 60 осіб. Українці зображуються як люди, які заважають «миру і стабільності» в Криму, вони засуджені здебільшого за звинуваченнями у шпигунстві, диверсіях тощо. А кримські татари всі поголовно «екстремісти» і «терористи».

— З релігійним акцентом?

— Так, РФ використовує своє законодавство, яке в них працювало раніше, і накладає його на окупований Крим. Переслідувати кримських татар їм здалося логічним і зручним через призму боротьби з екстремізмом та тероризмом. Усі розуміють, що ці люди ніякі не екстремісти і не терористи, на території Криму ніколи не було жодного терористичного акту — ні до окупації, ні після. Крим — територія страху, люди бояться, що якщо вони є українцями або кримськими татарами, то їх можуть переслідувати, а тому вони виїжджають з півострова. РФ, навпаки, замінює їх своїми людьми, створюючи гомогенне суспільство.

— Насамперед це бюджетники і силовики?

— Найчастіше це вчителі, медики, дуже багато працівників судової системи, прокурорів, слідчих і, звичайно ж, силовиків та військових, які перебувають на території Севастополя й експропрійованих в України військових частин.

— Людей спокушають до переїзду кращими, ніж у самій РФ умовами?

— Так, їм створюють стимулюючі умови. Наприклад, видають достатньо великі кошти на перший час або забезпечують оренду житла, безкоштовно чи за невелику суму. Все це було із самого початку, з 2014 року, зараз вже трохи менше. Також стимулюють людей, які мають середній бізнес, щоб вони переїжджали в Крим, де їм буде легше отримати патенти на роботу тощо.

— Як загалом можна оцінити демографічні зміни в Криму з моменту окупації: скільки людей виїхали до «материкової» України і скільки заїхали з Росії?

— За підрахунками правозахисних організацій, є близько 500 тисяч осіб, які приїхали на територію півострова з території РФ. Це величезний відсоток щодо загальної чисельності жителів Криму. У РФ говорять про менші цифри — показують приблизно 280 тисяч осіб, оскільки теж розуміють, що це є злочином, тому що за міжнародним правом не можна цілеспрямовано переміщати населення і штучно змінювати етнічний склад територій. Тому РФ і занижує ці цифри. Можна сказати, що за цей час із Криму виїхали близько 25 тисяч кримських татар. Скільки всього людей — невідомо, бо цифри дуже різні. Офіційно — близько 50 тисяч осіб, але реальна кількість може бути навіть удвічі більшою, адже багато хто не реєструється як внутрішньо переміщена особа. 

Річ у тому, що люди з Криму і тоді, і зараз їдуть усвідомлено, на відміну від жителів Сходу України. Коли була активна фаза бойових дій на Донбасі, то люди звідти просто втекли від війни, щоб врятуватися від обстрілів. Що ж стосується кримчан, якщо говорити про березень—травень 

2014 року, то люди теж їхали від «зелених чоловічків» і російської техніки, вони не розуміли, що відбувається і чого чекати. Це потім вони зробили свідомий вибір — обрали Україну як державу, якій вони довіряють, бо не хочуть жити в умовах окупованого Росією Криму.

Люди зараз їдуть із Криму зокрема й тому, бо не можуть вести там бізнес, особливо такий, що вимагає довгострокових інвестицій, наприклад, будівельний. Зараз весь бізнес у Криму — це «купи-продай». Ті, кого призивають в армію, виїжджають теж. Тобто це підготовлені до виїзду люди: хтось продав майно, хтось накопичив кошти, відповідно, приїжджаючи на «материкову» частину, вони не отримують довідки переселенця, якщо не пов’язані з бюрократичною системою.

— Повертаючись до теми репресій, з моменту окупації і до сьогодні їхня кількість збільшується чи, навпаки, зменшується? І наскільки завдяки цим репресіям вдасться придушити опір?

— Рівень опору зростає дуже сильно. У 2014 році перші кілька місяців був пік, а потім — певне затишшя. Люди шукали методи боротьби із системою. Починаючи з певного моменту, знову почалися сильні репресії, масові обшуки й арешти, тиск на Меджліс тощо. Сила протидії дорівнює силі дії.

Стосовно кримських татар, то в них дуже довга історія національного руху і ненасильницького опору, особливо беручи до уваги перше десятиріччя ХХ століття або Радянський Союз. Багато методів радянських часів використовуються і зараз. Коли в помешканнях людей відбуваються обшуки, під цей будинок приходять десятки, а іноді сотні небайдужих людей. Однак потім вже цих людей починають «пресувати», судити, і на той суд приходять знову-таки десятки або сотні людей, котрі підтримують затриманих чи заарештованих. Акції прямої дії неможливі, але люди чинять опір тим, що приходять і підтримують одне одного.

У 2017 році відбулася акція «Кримський марафон». Тоді РФ вирішила використовувати таку форму тиску, як виписування штрафів замість арештів за адміністративними справами. Штрафи були дуже великі — близько півмільйона рублів. Це робилося для того, аби залякати людей, але не вийшло. Коли такі штрафи призначали, люди почали збирати кошти з усього Криму і не тільки. Просили жертвувати по 10 рублів — у РФ це залізна монета. І з усього Криму надходили купи металу, навіть гроші в купюрах активісти обмінювали на ці монети, і потім, коли оплачували штраф, це мало вигляд знущання над владою. І це дуже розлютило окупаційну владу. Після цього штрафи почали присуджувати рідше. Тому люди у Криму намагаються знаходити подібні креативні форми протесту. Опір не має форми прямого протистояння із силовою машиною.

— За вашими відчуттями, які настрої зараз превалюють у Криму, скільки людей дотримуються проросійських поглядів, скільки — проукраїнських, скільки — становить пасивна більшість?

— Я вважаю, що відверто проросійської частини там немає, як і відверто проукраїнської. Відверто проукраїнська частина не може відкрито про це заявити. Потрібно за замовчуванням вважати, що більша частина кримських татар — це пасивно-проукраїнська меншість. Етнічні українці теж підтримують Україну як державу. Є пасивна більшість, яка просто змирилася з тим, що живе в умовах окупації, і якось призвичаїлася. І є активна меншість, яка ходить на суди й обшуки. Є ті, хто активно підтримував Росію, але вони теж зараз неактивні. Зрозуміло, що, якщо ви у них запитаєте з камерою, вони скажуть, що підтримують Росію, що до санкцій їм байдуже тощо. Але серед апологетів так званої «кримської весни» є і багато розчарованих.

— Ті, хто проживає зараз у Криму, поголовно отримали паспорти РФ?

— Ми це називаємо примусом до громадянства, і інакше це назвати не можна. У 2014 році був наданий короткий період для того, аби українські громадяни відмовилися від російського громадянства, якщо вони не хочуть його приймати. Багато людей цього не зробили і сказали: виходить, ми якось визнаватимемо Росію, якщо відмовлятимемося від її громадянства? У результаті дехто все ж відмовився — це близько трьох тисяч осіб, які змогли отримати посвідчення про постійне проживання на території півострова. Всі інші, хто не отримав паспорта РФ, сприймаються як громадяни України або інші іноземці, їм треба дотримуватися терміну в 90 днів перебування, а потім виїжджати за межі півострова. Але річ не тільки у виїзді. Якщо з тобою щось трапляється в Криму, ти не можеш звернутися за медичною допомогою, треба відмовлятися від російської пенсії та інших соцвиплат.

— А здача українського паспорта була необов’язкова?

— Окупаційна влада, як я розумію, могла вилучати українські паспорти у силовиків, і то не у всіх. У бюджетників точно не вилучала. І після проходження адмінкордону люди використовують український паспорт. Тобто всі документи, видані на окупованій території, ми вважаємо недійсними. Крім того, усіх, хто проживав у Криму в 2014 році, і дітей, які після цього народилися на півострові у громадян України, ми вважаємо громадянами України. Важливо, щоб Україна як держава продовжувала стояти на цих позиціях і максимально сприяла тому, аби діти, які народжуються в умовах окупації, отримували українські свідоцтва про народження за спрощеною процедурою. Уявімо, що через рік, п’ять чи десять років — ні-хто не знає, коли дійде до повернення Криму, Росія може почати говорити: так тут ваших громадян вже не залишилося. І Україна повинна максимально сприяти тому, аби люди залишалися з українськими паспортами.

— Навколо ОРДЛО ведуться постійні переговори, створюються якісь концепції деокупації, а навколо Криму — абсолютне затишшя. У держави Україна взагалі є стратегія деокупації півострова?

— До недавнього часу я була керівником громадської правозахисної організації «КримЅОЅ». І ми тривалий час говорили про те, що стратегії деокупації немає. Над нею працювали в 2015 році, була створена робоча група при РНБОУ. Документ був переданий до Адміністрації Президента, і після цього його доля невідома. У будь-якому разі цього документа ніхто не бачив. Були якісь робочі плани, але не стратегія. Під стратегічний документ повинен бути розроблений план дій, призначені відповідальні за нього люди. Такий стратегічний документ може мати кілька частин. Підводна частина — питання, пов’язані з безпекою, і показувати її в умовах військової агресії — неправильно. Але однозначно були частини, які можна показувати людям. Я вважаю, що протягом останніх п’яти років стратегічної роботи щодо Криму не було. Була робота на міжнародній арені: міждержавні позови, робота з міжнародним кримінальним судом, продовження санкційної політики, напрацювання актів щодо невизнання анексії міжнародними організаціями тощо. Але внутрішньої роботи як такої не було, не було реальної комунікації з людьми, які живуть на окупованій території. Протягом п’яти років, крім гучних гасел «Крим — це Україна!», повинна була проводитися реальна робота з людьми для спрощення їхнього життя.

— Наприклад?

— Я вже говорила про документи для народжених в окупації дітей. Зараз документи про народження або смерть можна отримати тільки через суд. Це складна система, що вимагає часу і грошей, для когось це навіть принизливо: доводити в суді, що народилася дитина або помер родич. Ми як представники громадських організацій пропонували запровадити адміністративну процедуру за такими фактами, але тоді в Україні не було політичної волі, щоб це зробити. Із новим урядом ми таких домовленостей фактично досягли — вже розробляються необхідні нормативні акти. Але все одно залишається протидія тих чиновників середньої ланки, які працювали за попереднього уряду. Інший приклад — перетин адміністративної лінії з Кримом. Там не було жодних умов ні для співробітників, ні для тих, хто перетинає адмінлінію. Там немає туалетних кімнат, кафе, де можна попити кави, місць, де залишити авто, медпункту тощо. Протягом п’яти років ми цього домагалися, у 2018 році були виділені кошти, але їх не освоїли, і вони повернулися до держбюджету. Цьогоріч гроші виділили, і два пункти — Каланчак та Чонгар — були відкриті. Поки це режимна зона, потрібна ще сервісна зона, її повинні відкрити найближчим часом.

Щоразу, перетинаючи адмінлінію, люди стикалися з нелюдськими умовами, це показувало їм, що їхня держава не хоче про них піклуватися. Зараз, обіймаючи державну посаду, я вважаю, що питання деокупації знаходиться не тільки в політичній площині, а й на рівні міжлюдських стосунків і піклування про громадян, які живуть на окупованій території. Ніхто не скасовуватиме режиму санкцій проти РФ, ми і надалі судитимемося в міжнародних судах. Але є речі, які протягом п’яти років віддаляли нас від наших громадян, котрі залишилися в окупації.

Мілан Лєліч,

політичний оглядач 

«РБК-Україна»