Що ми залишимо майбутнім поколінням?

Наказом Міністерства аграрної політики України ще в 2003 році було затверджено Концепцію збалансованого розвитку агроекосистем в Україні на період до 2025 року. Головною метою концепції було створення передумов для впровадження збалансованого (сталого) розвитку агроекосистем та призупинення негативних процесів, що відбуваються в них.

Агроекосистема — це нестійка система агроценопопуляцій культивованих рослин на оброблених грунтах. Основними компонентами агроекосистеми є культурні рослини, які висіваються чи висаджуються для отримання врожаю або підвищення якості грунту, свійські тварини, бур’яни, які є поки що неминучим супутником культурних рослин, мікроорганізми, що містяться в грунті й гної, різноманітні тварини, переважно безхребетні, а також багато гризунів і птахів, які пов’язані ланцюгами живлення з посівами й фермами, паразитичні бактерії, гриби та віруси, що викликають захворювання культурних рослин і свійських тварин.

Структура і режим агроекосистем підтримуються й регулюються людиною. За відсутності належного контролю агроекосистема поступово втрачає свої властивості і функції. Сучасний екологічний стан агроекосистем можна вважати незадовільним. На їхнє функціонування впливає комплекс негативних факторів, наприклад, недотримання вимог науково обгрунтованої системи ведення сільського господарства, зокрема сівозмін, виснаження та деградація грунтів, розповсюдження бур’янів, хвороб, шкідників, занепад тваринницької галузі, порушення гідрологічного режиму на значних територіях, глобальне потепління. У зв’язку з цим створення умов для сталого розвитку агроекосистем є досить складним процесом, який торкається широкого кола питань, і центральною фігурою в позитивному вирішенні цього питання є людина.

Відсутність належного конт-ролю за збереженням агроекосистем, хімічне перенасичення, нерозуміння цього людьми призведе до зникнення в недалекому майбутньому окремих видів рослин, тварин, птахів, комах. Серед рослин насамперед це стосується першоцвітів: проліска, рясту, сон-трави, конвалії, жовтого лісового тюльпана тощо. Із жалем спостерігаєш, як навесні ці першоцвіти нещадно зривають у великій кількості, щоб вторгувати якусь гривню або ж викинути на смітник.

Варто зазначити й те, що несанкціоноване полювання на диких тварин призведе до різкого зменшення їхньої популяції. Не побачиш нині в степу дрохви, значно зменшилася кількість перепелів, шпаків, а хто бачив у зимовий період красивого птаха снігура? Лише в колекціях можна помилуватися великим різноманіттям метеликів. А чи бачимо ми сьогодні таких метеликів, як махаон, павичеве око та інших? Чому зникають на водоймах білі та жовті лілії, раки, окремі види риб, бобри?

Ще в 1890 році, вивчаючи грунти Полтавської губернії, всесвітньо відомий вчений-грунтознавець Василь Докучаєв зробив висновок про те, що чорноземна смуга зазнає, хоч і дуже повільного, але прогресуючого висушування, причина якого полягає у вирубуванні лісів у вододілах і долинах річок, катастрофічному зростанні ярів, втраті зернистої структури грунту, хижацькому розорюванні степів. Мабуть, нікого не залишать байдужими його слова, сказані в час проведення полтавської експедиції: «...єдиний куточок, де ще збереглися місцями незаймані степи, знаходиться на східній ділянці Костянтиноградського повіту... Там ще й досі росте ковила до пояса, кишить безліч ховрахів, у великій кількості водиться дрохва та доживає свій вік доісторичний байбак». Василь Докучаєв запропонував заходи із врятування чорноземних степів: створення полезахисних лісосмуг, регулювання річок, визначення способів обробітку грунту, які б сприяли накопиченню вологи.

Олександр Ізмаїльський — вчений-агроном, грунтознавець — у своїй праці «Як висохли наші степи» писав: «Якщо ми й надалі так само безтурботно спостерігатимемо за змінами поверхні наших степів, що прогресують, і з висушуванням степового грунту, то навряд чи можна сумніватися в тому, що в порівняно недалекому майбутньому наші степи перетворяться на неродючу пустелю».

Вивчаючи проникнення дощової води в поверхню грунту, де він був прикритий лише рихлим шаром грунту і захищений від дощів шаром соломи, Олександр Ізмаїльський довів, що в грунті, захищеному соломою, затримувалося близько 28% води, разом з тим проникло — майже 65%.

Перебуваючи у ПП «Агроекологія», що в Шишацькому районі, його засновник — Герой Соціалістичної Праці, Герой України Семен Антонець — показав мені одну місцину, яка межує з ПП «Агроекологія», і розповів: «Колись ці схили засівалися багаторічними травами, були залуженими, не було жодних слідів ерозії. Нині все зорано, лише в долині зеленіє вузенька смужечка. Що ж ми робимо, переорюючи сінокоси, пасовища, левади, знищуючи цілі біоценози, на яких буяла вологолюбна рослинність — аїр, осока, живокіст, росли верби, лоза. Зараз це рідкість…»

Мимоволі згадується знаменитий фермер Зеппа Хольцер, який протягом сорока років, працюючи на своїх 45 га, створив унікальну біосистему зі ставків, каміння і гірських терас, заповнивши їх тваринами, птахами, комахами та рибою, плодовими, лікарськими, злаковими, декоративними й овочевими рослинами. Він не застосовував хімічних добрив, гербіцидів, меліорації... «Я уважно спостерігаю за тим, як розвивається світове сільське господарство. Мені траплялося бувати в Україні та Росії. І ось що я бачу: виробництво продовольства ведеться в постійній боротьбі і протистоянні. Людина протистоїть не тільки природі, винищуючи види рослин, тварин, комах, які перешкоджають її цілям, а й самій людині. Люди протистоять одне одному, перебуваючи в жорсткій конкуренції. Одна з найстрашніших бід сучасного рослинництва — монокультурність, а також надмірні централізація, експлуатація земель, застосування хімічних препаратів. Монокультурність — це не співпраця людей і природи, а протистояння. Хтось хоче вирощувати тільки ріпак, хтось — тільки кукурудзу. Сьогодні світ потребує людей, образ мислення яких співзвучний з природою. Потрібно навчитися «читати природу», розуміти її мову і закони», — наголошує Зеппа Хольцер.

У сфері збереження агроекосистем гостро стоїть питання сіножатей і пасовищ. Беззаконня, що відбувається в земельних питаннях, веде до зміни цільового призначення цих угідь. Замість того, щоб поліпшувати, їх розорюють, знищують природний агробіоценоз, і через це назавжди зникають окремі види рослин, порушується водний баланс, що особливо небезпечно в умовах глобального потепління і посилення посушливості клімату, знищення цих угідь призводить до вітрової і водної ерозії.

Згідно зі статистичними даними, станом на 1 січня 2000 року площа сіножатей у Полтавській області становила 158,5 тис. га, пасовищ — 189 тис. га. За прогнозованими даними районних управлінь сільського господарства, площа сіножатей і пасовищ 2018 року мала становити 

107,2 тис. га, але, на жаль, і з 2002 року офіційної статистики щодо цих угідь не ведеться. Бездумне хижацьке розорювання природних сіножатей, пасовищ, тим паче в умовах зміни клімату, дефіциту вологи призводить до екологічної катастрофи, а їхня відсутність — до подальшого скорочення поголів’я великої рогатої худоби, кількість якого нині і так мізерна. І одна з причин цього — відсутність випасів, зокрема для худоби, що знаходиться в індивідуальних селянських господарствах.

Також на екологічний стан агроекосистем негативно впливає відсутність науковообгрунтованої сівозміни. Сівозміна — це закон землеробства. Науково обгрунтоване чергування культур у сіво-зміні передбачає правильний відбір сприятливих для вирощування сільськогосподарських культур попередників, а також оптимальну насиченість сівозміни одновидовими культурами. За такої побудови сівозміни вона виконує основну біологічну функцію і позбавляє посіви сільськогосподарських культур від зайвого застосування хімічних засобів захисту рослин.

Дотримання сівозміни дає змогу без будь-яких додаткових матеріально-технічних витрат, трудових ресурсів, через більш повну віддачу від високопродуктивних сортів і гібридів, органічних та мінеральних добрив, без обробки грунтів пестицидами підвищувати продуктивність орних земель на 15—23%. Сьогодні ж питання сівозмін ігнорується. У Полтавській області з 1 млн. 740 тис. га орних земель цьогоріч понад 600 тис. га засіяно кукурудзою, 130 тис. га — соєю і понад 300 тис. га — соняшником. Непомірне насичення просапними культурами, відсутність у посівах багаторічних кормових трав призводить до погіршення структури грунту, змиву родючого шару зливами, збільшення водної і вітрової ерозії.

Важливу роль у збереженні агроекосистем відіграють лісосмуги. Вони захищають посіви від суховіїв через зміну мікрокліматичного режиму, що досягається завдяки послабленню сили вітру, покращенню снігозатримання, зменшенню випаровування води, підвищенню відносної вологості приземного шару повітря. Крім того, вони створюють естетичний вигляд полів, є місцем відпочинку людей, які працюють у полі, а також гніздування птахів та проживання звірів. 

Лісосмуги — важлива складова грунтозахисного землеробства. Захищаючи поля від посух та ерозій, вони сприяють підвищенню на 15—20% урожайності сільськогосподарських культур. Узимку на полях, захищених лісосмугами, снігу накопичується в 1,5—2 рази більше порівняно з відкритим степом.

Належну оцінку лісосмуги одержали на Полтавщині. Першим в Україні та Росії посадив їх поміщик Василь Ломиковський на хуторі Трудолюб біля Миргорода. Саме про нього писав Микола Гоголь: «Ліс у нього потрібен іще на те, щоб саме в такому місці на стільки-то вологи добавити полям, на стільки-то удобрити падаючим листям, на стільки-то дати тіні... Коли кругом посуха, у нього її немає; коли кругом неврожай, у нього його немає». Другим лісосмуги посадив Олександр Ізмаїльський на хуторі Дячкове біля Диканьки. На жаль, лісосмуг Ломиковського вже немає. Однак одна лісосмуга і прияружні посадки Ізмаїльського ще збереглися. Варто зазначити, що лісосмуги нещадно вирубуються саме через безконтрольність, нівечиться те, що створювалося в тяжкі післявоєнні роки.

Величезну роль у збереженні біосфери, агроекосистем відіграють ліси. На жаль, зелені «легені» нашої планети з кожним роком все більше слабшають через катастрофічні лісові пожежі в багатьох країнах світу, хижацькі вирубки лісів заради наживи. Лісистість на території Полтавської області становить усього 8,7%, а в окремих районах — 1,5—3%.

Велике занепокоєння викликає розораність сільськогосподарських угідь. Якщо в США цей показник становить 20%, в Англії — 18,5%, то в Україні — 57%, зокрема в Полтавській області — близько 70%. Такий стан використання землі спричиняє значні ерозійні процеси, що призводять до замулювання водних джерел і можливої появи пилових бур.

За даними досліджень, в останні десятиріччя спостерігається стрімке зростання деградації грунтів. Площа деградованих і малородючих грунтів в Україні становить від 6,5-х до 10 млн. га. Найбільші втрати гумусу відбуваються внаслідок значного збільшення площ просапних культур. Щоб захистити грунт від ерозії та надмірного нагрівання, він повинен бути постійно вкритим або ж рослинністю, або ж післяжнивними рештками. Дослідженнями доведено: якщо на полі залишаються 100% пожнивних решток, то ерозія грунту майже відсутня, понад 50% — ерозія спостерігається на 80% менше; якщо ж на полі залишається всього 10% пожнивних решток, зменшення ерозії становить 30%.

Значної шкоди агроекосистемам завдає спалювання пожнивних решток та сухої трави. Під час спалювання значно підвищується температура на поверхні грунту, згорає органічна речовина, гине багато комах, їхніх личинок, лялечок, зокрема сонечок, турунів, дощових черв’яків та інших живих істот, які беруть участь у процесі утворення грунту.

Випалювання травостою призводить до загибелі кладок та знищення місць гніздування таких птахів, як крижень, чайка, бекаст, вівсянка, жайворонок. Від сильної трав’яної пожежі гинуть практично всі тварини, що живуть у траві (зайці, їжаки, земноводні). Пожежа пошкоджує кореневу шийку дерев, потерпають набухлі бруньки, знищується багато цінної рослинності.

Концепцією збалансованого розвитку агроекосистем передбачено покращення їхнього стану, створення умов для відновлення біорізноманіття в агросфері, попередження деградації грунтового покриву тощо, однак усе це, на жаль, не реалізовано. Забезпечення збалансованого та високопродуктивного розвитку агроекосистем, покращення якості природного середовища повною мірою залежить від людей, їхньої свідомості та відповідальності за те, що ми залишимо майбутнім поколінням.

Микола ОПАРА,

кандидат сільськогосподарських наук, доцент, професор кафедри землеробства і агрохімії імені В. І. Сазанова Полтавської державної аграрної академії, заслужений працівник сільського господарства України, заступник голови з наукової роботи громадської спілки «Полтавське товариство сільського господарства»

Надія ОПАРА,

кандидат сільськогосподарських наук, доцент кафедри безпеки життєдіяльності Полтавської державної аграрної академії