Володимир Балух: «Мені «зеки» ребра ламали на замовлення адміністрації»

Синьо-жовтий стяг над будинком в анексованому РФ Криму, табличка на стіні «вул. Героїв Небесної сотні, 18» та відмова від російського паспорта стали маркерами громадянської позиції Володимира Балуха з невеликого поселення Серебрянка Роздольнинського району, яке раніше було Октябрьдорфом, а в часи кримськотатарських назв — Мунусом.
Демонстративна «зухвалість», яку розтиражували ЗМІ, псувала Росії пропагандистську картину про масовий найвищий ступінь радощів усіх кримчан від «добровільного» приєднання. Тому проти Володимира Балуха сфабрикували загалом три кримінальні справи, покараннями за які стали спочатку 320 годин виправних робіт, що замінили на 40 діб позбавлення волі з відбуванням покарання в колонії-поселенні; а не присмиривши малими термінами, підкинули патрони і 4 серпня 2017-го засудили до 3 років і 7 місяців колонії загального режиму, які після апеляції зменшили на... 2 місяці. Ще додали статтю за нібито
дезорганізацію роботи закладів позбавлення волі із застосуванням насилля до їхніх співробітників. І термін ув’язнення перетворився на 4 роки й 11 місяців.
Цьогоріч 7 вересня 48-річного Володимира звільнили в межах обміну ув’язненими між Україною і РФ. Кореспондент «України молодої» поспілкувалася з активістом у Києві, щоб дізнатися, як формувався про-український стержень поглядів і переконань у кримчанина.

«Двічі поговорив з Олегом Приходьком, а через пару днів його ув’язнили...»
— Володимире, коли зустріла вас 14 жовтня на багатолюдній акції «Ні — капітуляції!» у центрі Києва, ви були зі «своїми», кримчанами. Як часто спілкуєтеся із земляками тут, у столиці?
— Насправді неможливо порахувати, зі скількома я спілкуюся. Дуже велика кількість людей. Багато хто намагається мені допомагати. Зараз, скажімо, у мене є ключі від квартири земляка, який їздив в експедицію, уже повернувся, але не мали часу зустрітися. У його квартирі мої речі лежать. Кримчанка мені житло підшуковувала.
— Чи багато серед знайомих кримчан, які нині у Києві, переживають власні трагічні історії, подібні до тієї, яка спіткала журналістку Ларису Волошину? Її сина в Криму ув’язнили на 3,5 року за сфабрикованим звинуваченням — власне, за її публічну позицію стосовно анексії Росією української території.
— У пані Лариси особлива ситуація. Зокрема в Києві проживають ті, з ким я в одних часових межах перебував у СІЗО в Сімферополі.
— Чи часто спілкуєтеся з про-українськи налаштованими людьми, які залишилися у Криму? На вашій сторінці у «Фейсбуці» нещодавно була подяка за дружбу від почесного президента регбійного клубу, який написав: «Я єдиний у куртці «Україна» постійно ходжу у Феодосії. Не чіпають, тому що добре відомий у місті завдяки спорту».
— Звичайно, підтримую зв’язки. Але особливо цього не розголошую, бо двічі поспілкувався з Олегом Приходьком із Сак — і через пару днів його ув’язнили. Я розумію, що, найімовірніше, це сталося б і без наших розмов. Але після цього з певним застереженням ставлюся до афішування спілкування з тими, хто залишається у Криму.
— На нещодавній зустрічі митрополита Київського і всієї України, предстоятеля Православної церкви України Епіфанія зі звільненими з російських в’язниць ви були разом із дружиною. Де сім’я перебувала, коли ви були загратовані?
— У мене сім’я по всьому Криму. У Севастополі живе син, у нього вже своя сім’я, у мене вже й онук є. Те, що рідні залишаються там, поки що не дає мені можливості діяти зовсім вільно. Сподіваюся, найближчим часом це питання вирішиться — і зрештою мої рідні будуть поза анексованою Росією територією. Це розв’яже мені руки насправді, допоможе робити рішучіші кроки й заяви.
— На зустрічі з Епіфанієм ви були у вишиванці, але не тій, яку для вас гаптували цього літа як оберіг тернопільські майстрині. Їхній подарунок уже вдягали?
— На той час тернопільська вишиванка ще не дісталася до мене. Бо спочатку поїхала у Крим. Я її вдягав на зустріч у Кримському домі. А до Епіфанія я вдягнув сорочку, вишиту руками вимушеної переселенки з Криму, яка зараз разом із дітьми в континентальній Україні.
— Вас можна побачити абсолютно щасливим на нещодавньому фото з Адою Роговцевою. Ви дивилися виставу, в якій вона грала?
— Так, це були миттєвості щастя. Це збіглося з тим, що мій син повертався того дня через Київ із Франції, куди на конкурс возив свої вина. Він був іще з одним співробітником. Я їх зустрів, і ввечері 19 жовтня ми пі-шли дивитися у театр «Сузір’я» виставу «Схоже на щастя», в якій грають Ада Роговцева і Світлана Орліченко. Коли усі розійшлися, я мав щастя особисто познайомитися з пані Адою Миколаївною. Ми тепло поспілкувалися. Задоволення і захоплення від усього я бачив і в очах сина.
Для мене пані Ада є іконою з дитинства. Вперше я її побачив у фільмі «Вічний поклик» (незважаючи на деякі ідеологічні моменти, люблю його донині і переглядаю, коли є можливість). Поруч із нею почуваєшся охопленим її ореолом щирості і мудрості. Більше того, я зустрів її і наступного дня на зйомках документального фільму. Є архівне відео, де Ада Роговцева прямує біля муру Михайлівського собору. А знімали, як вона проходить у тому ж місці, але вже біля Стіни пам’яті з фотографіями тисяч загиблих у війні на Сході України... Це наша біда.

«Національність сестри «русская» в бібліотечному формулярі збентежила»
— Як адаптуєтеся до Києва?
— Взагалі важкувато звикати до такої кількості людей. У мене були спроби в минулому житті жити у місті, коли намагався заробити гроші у Сімферополі (у Криму з нормально оплачуваною роботою завжди були проблеми). Довго не затримувався, бо це не моє. Мені потрібен простір, треба кожну людину знати, привітатися зранку з усіма, кого зустрічаєш. Але зрештою у в’язниці я дійшов висновку, що в житті не буває якоїсь константи, завжди щось змінюється. Тут не гірше, ніж у тюрмі, повірте (гірко усміхається. — Авт.). Не найстрашніший іспит — пристосовуватися до Києва.
— Повернувшись в Україну, відчуваєте якісь суспільні зміни навколо?
— Що мені імпонує: більше української мови чую. Цей позитивний момент особисто для мене свідчить про те, що рухаємося у напрямку справжності, може, не з тією швидкістю, з якою хотілося б. Але, як написано у Псалтирі: «Даремно трудиться будівничий, якщо не Господь будує дім; Із Божою допомогою, з любов’ю в серці сотвориться диво».
— Коли ви остаточно вирішили, що говоритимете українською? У найвідомішому відео 2016 року із Серебрянки ви говорили російською.
— Тоді з журналісткою Юлією Стець я спілкувався російською, бо вона нею ставила запитання. У наших стосунках із мамою завжди присутня українська мова. Заходячи у двір своєї хати, я інакше не спілкувався. Мама, яка родом з Івано-Франківщини, мене народила у Криму, я весь час там жив, а тато (у 2008-му він залишив цей світ) із Хмельницької області.
Перші мої уроки української мови були після першого класу. Перед тим тато купив автомобіль, і влітку ми вперше поїхали майже на місяць в Україну (так казали у Криму) провідати всіх родичів. Моя мати сиротою виросла, але ми знали, що її мати жива, тоді її і розшукали. Після цього такі поїздки стали регулярними, хоча мене не кожен раз брали — періодично залишали вдома «на хазяйстві». Коли приїздили до родичів, уже наступного дня я починав говорити українською, звичайно, вона була геть засмічена «суржиком». А вже згодом прийшло усвідомлення, що українськість із мовою нерозривно пов’язана. Був іще один випадок у першому класі, коли я тільки навчився читати. Учителька на канікули дала список літератури. Я пішов до бібліотеки, де мене запитали, чи є картка. Не надто розуміючи, про що мова, сказав «так». І дістали картку моєї сестри, відклали убік, а на ній я прочитав у рядку «національність» — «русская». Для мене це стало подразником. Удома почав із Надею дитячі розбірки: «Ти у нас русская?». До того сестра, на 4 роки старша, наді мною завжди брала гору, а то я її вперше переміг.
— Чи часто спостерігали, як кримчани переходили на українську?
— Знаю сім’ю, яка зібралася одного дня і спільно вирішила, що всі  говоритимуть лише українською, принаймні в родині. Олексій із Запоріжжя, його дружина Світлана — кримчанка, я її з дитинства знаю, і двоє уже дорослих синів. Вони після анексії довго вагалися, чи залишати Крим (бо мали упорядкований дім, тільки насадили виноградник, мигдаль збирали мішками зі своїх п’яти дерев). Врешті-решт, за безцінь усе продавши (я це називаю «подарували»), поїхали до Запоріжжя, будують дім поблизу в селі.

Привіт від РУХу й осередок КУН
— Ви вже 2006 року, а потім ще й 2010-го балотувалися до Верховної Ради Криму. Коли ви стали активістом, почали займатися політикою?
— Коли була «мєшковщина» у 1992 році, пам’ятаю наметове містечко перед Верховною Радою АРК — за від’єднання Криму від України. Бабульки, як чахлики невмирущі біля пам’ятника Леніну (потім упізнавав їхні обличчя у 2004-му, 2013-му на мітингах). Перед ними стояла трилітрова банка для збору коштів. Ми, троє студентів, підійшли, дістали асигнацію (тоді ще купони були) — і написали на ній: «Привіт від РУХу», запхнувши у банку так, щоб слова було видно. Допоки бабульки не додивилися, були задоволені, що «і молодьож нас поддєрживаєт». А коли побачили — такі прокльони я вперше у житті чув.
Після армії навчався в сільськогосподарському інституті (трохи згодом він став університетом) за 10 км від Сімферополя по Харківській трасі. Це ті часи, коли, відправляючись до міста, дорогою можна було натрапити на один труп, а метрів за 500 — на інший, почути неподалік постріли. Ще та вакханалія була! Після третього курсу перевівся на заочне відділення, у мене вже була сім’я, дитина, батькам важкувато стало. Але тоді нас іще не переслідувало відчуття, що справді готують від’єднання Криму від України.
Можливо, трохи випадково в активну політичну площину занурився у 1999 році, став керівником районного виборчого штабу кандидата у Президенти Євгена Марчука. Від тих часів постійно був задіяний або в окружній, або в дільничній виборчій комісії.
— Як потрапили до КУН?
— У 2004 році під час Помаранчевого майдану познайомилися з керівником кримської організації Василем Овчаруком. Власне, у Роздольному живе 96-річна — хай їй Бог дає здоров’я! — Теодозія Кобилянська, зв’язкова УПА, яка сиділа у сталінських таборах. Вона очолювала донедавна районну організацію КУН, особистим прикладом надихала любити Україну. У мене ніколи не було бажання приєднуватися до політичних партій. Але так усе збіглося: знайомства, те, що КУН не був поміченим у меркантильних «розборках». До речі, у 2010 році я вийшов із КУНу через незгоду з позицією партії на президентських виборах.

«Охоронці — колишні «беркути» — мстилися за Майдан»
— Якщо РФ незаконно приєднала український Крим, а російські ФСБ, так звані правоохоронні органи й суди дозволяють фабрикувати звинувачення і вироки, то не можуть оазами дотримання прав позбавлених волі бути російські слідчі ізолятори та в’язниці. Як часто відбувається за гратами те, що можна назвати нелюдським поводженням чи катуванням?
— Найперше застосовують моральний тиск. «Так що: хто не скаче, той москаль? Ану, пострибай», — це я почув уперше від поліцейських конвоїрів. Принизливою є вимога догола роздягатися під час перевірок перед черговим переміщенням з одного етапу до іншого, бо сучасні металошукачі дають змогу здійснити прискіпливий огляд, коли людина лишається у білизні; а ще ж пропускають через просвічувальний апарат і в ручному режимі дооглядають. За ніби непослух або і просто заради розваги можуть валити на підлогу, кайданками фіксувати руки за спиною, стягувати труси і, поставивши ногу на голову, нею пружинити. Тоді виникає відчуття, що може лопнути голова. Або можуть тримати дев’ять годин у переході від приймального відділення до СІЗО, який поміж собою називають «кішкою». Це підвальне приміщення завдовжки метрів 20 між двома сходовими підвищеннями. Там багато труб, з яких постійно тече вода, тому посередині завжди є калюжа. Набивають у цю «кішку» з півсотні людей, усі курять, дихати нема чим. Ні сісти, ні навіть обпертися об стіни не можна, бо вони бруднющі. Можуть намагатися «прісадіть на корти» — щоб людина сіла під стінку, як миша і «дядю слухала».
До речі, хто найбільше намагався впливати, то це колишні «беркути», які пішли працювати охоронцями. Мстилися за Майдан. Намагалися «поламати» і переконати, що «есть великая Россия, и мы за нее...» А тортури вже були у Твері. Там «ФСБшний» заповідник — і близько до Москви, і вже периферія. Роздягають догола, як кабанчика «ложат» на спеціальний столик, накидають наволочку на голову, водою поливають, б’ють руками по вухах, «шокером» по всьому тілу.
— Чи вибудовується нині за неофіційної лояльності керівництва тюрем між ув’язненими ієрархія, щоб «тримати порядок»?
— Співіснування керується кримінальниками у «чорних централах». Місця, в яких мені довелося бути, належать до «червоних таборів», де адміністрацією усе керується. Хоча такий поділ умовний. Мені «зеки» ребра ламали в Керчі (де я пробув трохи менше чотирьох місяців) за вказівкою «блатних» на замовлення адміністрації.
— Які ваші спогади про переїзди етапувань? Розкажіть про вагони «столипіни».
— «Столипіни» — це не найгірші для мене спогади. Хоча поїздки довгі. Наприклад, від Краснодара до Армавіра — менше 160 км. Але ми були в дорозі понад добу, їхали через Сочі. У вагоні три купе-«одиночки», в яких у кожному є місця для трьох пасажирів. Ще п’ять купе розраховані на сім осіб, хоча часто набивають туди 10—12. Розповідали, що, бувало, напихали й понад 20 людей. Усе за гратами.
За коробками сухпаю можна приблизно орієнтуватися, скільки часу доведеться їхати: навіть якщо трохи довше доби, все одно дають дві упаковки. До речі, я ніколи не їв їхньої баланди. Коли не було можливості харчуватися з передач чи купувати щось у магазині, то їв просто хліб. Сухпаю навіть у руки не брав, відразу віддавав іншим. Тричі на день був окріп.
— Про що розмовляли?
— Був момент, коли я сказав, що ви ще плюватимете на свого Путіна. Бо він примудрився із 45-мільйонного народу зробити ваших кровних ворогів (хоч я його не вважаю за особистість, він голова, що говорить, верхівка «ФСБшного» айсберга, медійне обличчя режиму). «А что, вы нам не братья? Ты только что с нами хлеб ел. А ты знаешь, какое у нас оружие?!» Вони переконані, що війну вів один Порошенко, а народ готовий із ними брататися.
— Доступ до якої інформації зовні ви мали?
— Дивлячись, де. У СІЗО, коли сидиш у загальній камері, був телевізор, зрозуміло, з російськими каналами. Я в 10 різних камерах сидів. Ще на початковому етапі, коли у загальних камерах був, в одній постійно «Дом-2» дивилися, десь по три години вдень і ввечері. Музичні канали вмикали. Коли починалися новини — там усе про Україну, і як біс вселявся у до того наче адекватних: «Да это ваш Порошенко, я бы его порвал, убивает людей!» Насправді телевізор дуже впливає. Хоча уже в Керчі серед «зеків», навпаки, спостерігав відразу до їхнього режиму. Частина людей почала розуміти, у що вляпалися, що велику «зону» робить Вова із Криму.
Мене спочатку зі здивуванням перепитували: «Ти що, віриш, що Крим повернеться в Україну?» Я відповідав: «Звичайно, я сам його повертатиму». А потім уже нагадували: «Ты ж не забудь, что нам обещал». Усвідомлення кримчан дещо змінилося за останні часи. Відразу, коли мене тільки закрили, словами за Україну я наражався на велику небезпеку, а вже на другому році в коридорі лунало «Слава Україні!», а з камер у відповідь: «Героям слава!» Коли у Сімферополі чули святкові салюти, то їх із камер перекривали словами українського Гімну.
Бесіду вела  Валентина САМЧЕНКО