Далекобійник із Волині про грабежі на дорогах, повій і те, чому найважче порозумітися з німцями

Професія далекобійника у більшості асоціюється передусім із романтикою дороги, можливістю мандрувати різними країнами, насолоджуватися краєвидами і, звісно, мати непоганий заробіток. Але це ще й щоденний ризик та мозолі на долонях, довгі розлуки з рідними. Утім, люди, які обрали для себе цей фах, усі, як один кажуть, що то не робота, а стиль життя. Серед таких романтиків — і Валентин Зубрицький із села Заліси, що на Ратнівщині у Волинській області.
«Я з 18 років за кермом, — усміхається чоловік. — Ще після школи мене відправили до військ-комату, щоб перед армією вивчився на шофера. У війську теж їздив на автомобілі, був водієм-охоронцем генерала. І в казармі рідко ночував. Сьогодні ми у Львові, завтра — в Яворові, післязавтра — у Києві, Переяславі, Славуті, Шепетівці. Так що давно звик до життя на колесах, просто зараз у мене географія ширша. Після армії влаштувався у лісгосп і сім років пропрацював на лісовозі. Підзаробив грошенят і купив «бус», працював перевізником — возив заробітчан у Росію. А коли почалися воєнні дії, туди їздити перестав. Відтак спродав техніку і взявся шукати роботу. Треба сказати, що водії нині в ціні, бо насправді хорошого шофера знайти не так просто. Адже для того, щоб стати далекобійником, самих лише водійських прав замало. Треба мати стаж роботи на відповідному транспорті, а до того — ясну голову, бо доводиться не тільки за кермом сидіти, а й із документацією працювати. Так що далекобійник — це і водій, і бухгалтер, і слюсар, і механік, і навіть психолог. Влаштувався в одну з українських фірм, і ось уже кілька років велика фура, якою вожу різноманітний крам, стала, по суті, моїм другим домом».
Країни, в яких найчастіше доводиться бувати Валентинові, — Польща, Німеччина, Бельгія, Нідерланди, Франція, Італія, Іспанія. У поїздках, зізнається, найбільше подобається те, що щодня є можливість побачити нову країну, насолодитися краєвидами. «Дуже подобається Бельгія, передусім її природа, а ще — доглянуті міста, архітектура, — ділиться враженнями далекобійник. — А Нідерланди вразили комфортом та чистотою. Бонусом у роботі далекобійника є можливість пізнавати нові країни, набиратися вражень, знайомитися і спілкуватися з новими людьми».
Дуже часто люди не зважуються спробувати себе у цій професії через мовний бар’єр. Валентин каже, що цього треба боятися чи не найменше: «Зазвичай порозумітися можна будь-де і будь з ким. Здебільшого доводиться спілкуватися англійською. Хоча на жодні курси я не ходив. У моїй роботі мені цілком достатньо тієї бази, яку отримав у школі».
На дорозі пригод не бракує. Хоча, зауважує Валентин, від усіляких халеп його Бог боронить. Та й попутників, які мандрують «автостопом», він не підбирає. «Роблю це суто з міркувань безпеки. Бо ж не свій товар везеш, а іноді й готівки чимало маєш», — пояснює.
До того ж у дорозі на водіїв, та й не тільки чигає чимало небезпек. «Зупинятися завжди стараюся не на околиці, бо ж і пограбувати можуть, і «запаску» вкрасти, й шини порізати, і солярку зцідити. А водій відповідає не лише за своє життя, а й за авто, і за товар. Найбільше розбійників — в Іспанії. Мене, щоправда, це оминало, а от у колег усілякі інциденти траплялися. Тільки одного разу мені в авто тент прорізали. Але тоді я віз у Бельгію вугілля для мангалів, то злодіям такий товар був нецікавий».
У далекобійників є чіткі правила, яких вони неодмінно мусять дотримуватися. Наприклад, щодо часу в дорозі. Проїхавши чотири з половиною години, водій має зупинитися на 45 хвилин на перепочинок, далі — знову чотири з половиною години дороги, і тоді вже 12 годин паузи. «У кожного далекобійника є карта водія — чип, що записує усю твою працю: коли та з якою швидкістю їхав, коли й скільки стояв. І треба суворо дотримуватися правил, бо штраф за порушення може бути чималим — від 3 тисяч євро, — розповідає чоловік. — Коли їдеш Україною, відпочивати можна в кабіні, там є спальне місце. У Європі, коли стаєш на першу паузу, також можна спати в кабіні, а коли поїздка тривала, то на другий тиждень її мусиш ставати на дві доби — така вимога. Є «автохофи» — платні стоянки, які коштують приблизно 60 євро, але в цю вартість входить не тільки місце в готелі, а ще й обід».
Часто далекобійники називають свій транспорт домом на колесах. І це направду так, адже тут тобі і спальня, і кухня. «У дорозі частенько самі собі готуємо їсти. Є газовий балон, плиточка. Звісно, на кожній стоянці є кафе. То якщо хтось хоче потринькати гроші, їсть там. А мені якось не ліньки собі приготувати», — зізнається Валентин.
Чоловік каже, що допомогти колезі в дорозі — то святе. Спрацьовує дух водійського братства. «Коли їдеш в Європі і бачиш, що стоїть авто на «аварійці», та ще й з українськими номерами, неодмінно зупинишся й запропонуєш допомогу. Це вже якось навіть на автоматі», — зауважує далекобійник.
Водії дуже часто спілкуються на дорозі… фарами, себто мають таку собі систему умовних знаків. «Наприклад, коли хтось тобі уступає дорогу, блимає правим поворотом, на знак подяки ти маєш блимнути йому «аварійкою», — пояснює Валентин.
На запитання, чи правда, що і в Європі, і в Україні траси й «заправки» кишать жрицями кохання, чоловік усміхається: «Та, звісно, скрізь вони є. Як то кажуть, будь-який каприз за ваші гроші. Хто хоче знайти собі втіху, то це без проблем. Я ж на таке не ведуся. На мене вдома чекає дружина, довіряє мені, а я її люблю. То нащо ризикувати стосунками і, що там казати, здоров’ям? У Європі здебільшого до проституції ставляться якось лояльніше. От такий вид заробітку в людини. Приїжджає така непогана автівка на стоянку, з неї виходить дівчина, обходить авто, пропонує інтимні послуги, хтось та й запросить у кабіну. А водій-сутенер вже чекає. Хоча  особливо у Франції та Бельгії тілом торгують дуже багато хлопців. Була в мого товариша колись неприємна пригода, пов’язана з повією. Підійшла до нас якось на стоянці дівчина й запропонувала інтимні послуги. Я чемно відмовився, а він узяв та й обматюкав її. Тієї ж ночі йому порізали два колеса в автомобілі».
Найважче, каже Валентин, порозумітися з німцями: практично 70 відсотків із тих, з ким доводилося мати справу, відмовляються спілкуватися англійською, хоч і можуть. Із французами, поляками, бельгійцями таких проблем не буває. «Мені довелося чимало спілкуватися з дуже різними людьми. Але от чесно: добріших за українців нема! Хоча скрізь є люди, а є людиська, — розповідає чоловік. — Якось у Нідерландах я стояв на завантаженні на території великого заводу. Попросився у диспетчерки переночувати на місці, бо завантаження в мене було наступного дня. Вона дозволила, тільки сказала поставити авто біля КПП, щоб його видно було на камерах спостереження, а після робочого дня повернулася, привезла мені вечерю: кока-колу, «мінералку» і «біг-ланч» із «Макдональдса». Просто так».
Найтяжче в цій роботі, зізнається далекобійник, щоразу покидати сім’ю. «Ти за ними сумуєш, вони — за тобою, — зізнається Валентин. — Але без дороги та керма свого життя не уявляю. Як сів за кермо 2000 року, так із-за нього й не вилазив. Сьогодні я в Україні, завтра — уже в Польщі, післязавтра — у Німеччині, Франції, Бельгії чи Італії. А там — Бог батько…». Та рідні вже звикли до такого порядку життя. Дружина ходить до церкви й просить для коханого доброї долі і щасливої дороги, дітки щоразу нетерпеливо чекають, коли ж татко привезе закордонних гостинців. «Із кожної країни привожу їм якісь смаколики: з Іспанії — хамон, який, до слова, там дуже дешевий, із Німеччини — шоколад і каву, вони там просто божественні, з Італії — фрукти. А ще в кожній країні, де доводиться бувати, куштую їхню національну страву. Напевно, єдиний мінус у роботі — те, що доводиться подовгу бути далеко від рідних. Хоча із дружиною ми постійно на зв’язку. Щодня вона шле мені фото дітей», — каже чоловік.
А вже коли трапляється відпустка, Валентин увесь час присвячує родині. «Багато хто на відпустку планує подорожі, а я її чекаю, щоб нарешті побути вдома, посидіти з вудкою, сходити з дітьми в ліс за грибами. Бо ж та відпустка минає ну дуже швидко, і знову мене кличе дорога…».
Фото з особистого архівуВалентина Зубрицього