Юрій Мушкетик: «Будемо й далі жити при дурнях»

(Закінчення. Початок у № 40 від 2 жовтня 2019 р.)

— Але ж зараз у наше суспільство почали «вкидати» тему про те, що «надо мириться с Россией», не треба розколювати країну, не треба розгойдувати човен…

— Уряду нема. Аби був у нас уряд справжній, то він би подбав про свій народ і про майбутнє своєї країни. Але світ все-таки схаменеться. Хоч Росія робить усе, щоб «рускій мір» розійшовся по світу… Тому росіяни  голосять, кричать, що Росія — нащадок Київської Русі. Це така брехня! Ну,  от я можу такий факт навести: у хроніках Константинополя є запис про те, що туди при-

йшов київський князь Кий (це не легенда) за кесаря… щоб я не забрехався… за кесаря Олімпіка… Це у 527 році було. 527 рік — уже Русь була. Ми можемо посилатися й на готські хроніки, вони теж свідчать, що в шостому столітті ми вже були. Ну, а крім усього, у нас же все-таки є літопис руський, його перша частина — літопис Нестора-літописця, де все це описано. Він же свідчить, що прийшли з-за Дунаю слов’янські племена, слов’янські! І називалися так за назвою місця, де вони сиділи. Ну, ми ж знаємо, де вони сиділи. Вони сиділи в межиріччі Росі, Роськи, Росави, Роставиці — ось вам і Русь. І в 988 році, коли хрестив людей Володимир, це вже була Русь. А Москва  — чудь, меря, голядь — то були мордовські племена. Сто разів пише про це Нестор, що це не слов’яни.

— А чому подібна інформація зараз не популяризується?

— Я вже звертався до Інституту літератури: напишіть хоча б невеликі брошури, бо Москва лупить навпрошки: ми — «наслєднікі» (Київської Русі. — Авт.). Те, що вони «наслєднікі», намагався довести російський історик, князь Уваров. І от він розкопав понад десять тисяч могил, щоб довести, що все це поховання «руські», що кияни взяли й перейшли туди, і отам осіли. Так от, він розкопав десять тисяч могил і не знайшов жодного поховання «руського». І як чесний чоловік, він про результати своїх розкопок написав книгу. Її було наказано спалити відразу. Чудом збереглося лише шість примірників.

— А чому всі ці історичні факти сьогодні не популяризуються на доступному для суспільства рівні?

— Не знаю, тут треба зробити закид й Інституту історії. Вони пишуть, але це монографії, яких…

—…яких ніхто не читає…

— А треба б таку «бойову» брошуру випустити. Про те, що Московія — то все чудь і меря… І пише Нестор, що Русь із ними воювала. А яка ж була мова? Коли найбільшого російського історика Карамзіна, автора 12-томної «Истории государства Российского» запитали: «На каком языке разговаривала Киевская Русь?», він сказав: «На том, на котором разговаривают малоросы». Тобто якою мовою розмовляла Київська Русь? Українською.

— Ну, чому сьогодні науковці не артикулюють чітко усіх цих моментів? У більшості ж у голові засіли ще радянські стереотипи!

— Я ходив до директора Інституту історії. І казав йому: у вас же є могутні хлопці, науковці, сядьте, напишіть серію популярних видань.

— А він що?

— Каже: «Думаємо, думаємо…». Ну, відкіля ця російська історія? За  Катерини ІІ була створена комісія на чолі з Мусіним-Пушкіним і самою Катериною. Вони з усієї імперії звезли літописи, понад сто, і всі спалили. Залишили два — Іпатіївський і Лаврентіївський. От над ними комісія ця й працювала: підтирала, вписувала, викреслювала. А потім сказала: ось наш літопис. Але ж це — фікція. Ще за Івана Грозного посеред Москви стояв монгольський бовван, ідол, до нього ходили, кланялися, носили пожертвування. Іван Грозний іще платив данину ногайцям, до хана Давлитгея на колінах із ярмом на шиї повз. Петро І платив данину татарам! Така ось історія російська.

— Повертаючись до нинішніх днів, чому цієї інформації немає в підручниках, у ЗМІ, в літературі?

— Отакі ми глупі.

— Тільки від глупості це робиться?

— І навмисне, думаю, теж.

— Навмисне, бо ж багато хто з тих, хто у владі, «заточений» під Росію?

— У Порошенка там своя кондитерська індустрія… Але я обурений, я не знаю, чому б Інституту історії не зайнятися популяризацією нашої справжньої історії…

— Я вам розкажу одну історію. В Одесі в Археологічному музеї висить карта Київської Русі, на якій уже позначена Москва, якої на той час іще не було. Ми надіслали до Інституту історії інформаційний запит із проханням прокоментувати той музейний «експонат». Відповіді так і не дочекалися. Нема у нас державницької політики.

— Немає. І трохи я хибую й на письменників, бо вони могли б писати книги про нашу історію. Чесні книги, цікаві. Аби бестселерами ставали і люди їх читали залюбки…

— І що ж далі?

— Будемо й далі жити при дурнях.

— То що, перспективи сумні?

— Сумні, звичайно. Але нічого не лишається, як вірити. Я все-таки дивлюся вперед оптимістично. Я почав із того, що ми вижили за таких утисків! Господи, скільки всяких шеремєтьєвих, ромадановських гарцювало зі своїми військами по Україні. І все-таки ми вижили. Так, було зрадників багато, але ж були й люди, вірні Україні. Узагалі в усьому, що ми думаємо про Україну, треба покладатися на одного чоловіка — на Тараса Шевченка. В усьому тільки на Шевченка покладатися. Де в нього оцей розум взявся...

— Чому у нас зараз немає лідерів, подібних до Шевченка?

— Хто їх знає, де вони. Наші лідери люблять не Україну, а гроші.

— То не лідери… Я кажу про справжніх національних лідерів.

— А де вони? От «випірнув» новий лідер — Петро Порошенко. І знов ми розчарувалися.

— Та який же він новий? Він був у Партії регіонів, а до того — у «Нашій Україні», а перед цим — у партії Віктора Медведчука. Ми що, усього цього не знали? Усі це знали. А повірили. Ну, не будемо на поганому завершувати розмову…

— Завершимо на Шевченкові і з Шевченковою вірою. Він нам її вселив у серця, і вона в нас є (декламує поезію Шевченка на-пам’ять):

«Заступила чорна хмара

Та білую хмару.

Виступили з-за лиману

З турками татари.

Із Полісся шляхта лізе,

А гетьман-попович

Із-за Дніпра напирає —

Дурний Самойлович

З Ромоданом. Мов та галич,

Вкрили Україну

Та й клюють єлико мога...

А ти, Чигирине!

А ти, старий Дорошенку,

Запорозький брате!

Нездужаєш чи боїшся

На ворога стати?

— Не боюсь я, отамани,

Та жаль України, —

І заплакав Дорошенко,

Як тая дитина! —

Не розсиплем вражу силу,

Не встану я знову!..

Возьміть мої гетьманськії

Клейноди, панове,

Та однесіть москалеві,

Нехай Москва знає,

Що гетьмана Дорошенка

На світі немає…»

Бесіду вела Галина ПЛАЧИНДА 

«МИР»

Фото Марії ШЕВЧЕНКО