Юрій Мушкетик: «Будемо й далі жити при дурнях»

Одне з останніх інтерв’ю патріарха української літератури Юрія Мушкетика

Юрій Мушкетик.
 

— Юрію Михайловичу, чи відповідає, на вашу думку, якість сучасної української літератури світовому чи принаймні європейському рівню? Мені здається, що наша література, як і все наше суспільство — у глибокій кризі…

— Наше суспільство, та й людство загалом все далі занепадає й розпорошується. Як колись сказав великий Іммануїл Кант? Найвище у світі — це зоряне небо над нами й моральний закон всередині нас. Так ось, цей моральний закон занепадає все більше й більше. Подивімося з висоти епохи Відродження: були Данте Аліг’єрі, Франческо Петрарка, а пізніше Йоганн Гете. Але, бачите, останнім часом не можемо назвати таких величин (в літературі. — Авт.). Масштаб не той, і виміри не ті.

— А чому, як ви думаєте?

— Хто його знає. Я й сам про це багато думаю…

— В Україні такі революційні події відбулися, така героїчна війна з Росією триває, а ніяких літературних рефлексій — справжніх, достойних — на цю тему не з’явилося. Чому?

— Важко сказати. Може, тому, що українську літературу «розшарпали». Найкращі імена у нас не залишалися, усі вони йшли в Росію. Хоча сказати, що української літератури немає, — не можна. Вона є. Ну ось, наприклад, останнім часом (я більше оперуватиму прозою) з’явилася на Західній Україні, у Карпатах, низка письменників. Вони немолоді, але для нас нові: своїм баченням, поетикою. Ну, наприклад, Мирослав Дочинець, Володимир Лис, Іван Корсак. Так що є письменники. Проте вершинних імен і думок, які б перевернули суспільство, які б принесли певні великі ідеї, — немає…

— Але зі здобуттям незалежності, чверть століття тому, якийсь ренесанс у духовній сфері, зокрема й літературі мав би настати?

— Мав.

— А чому не настав?

— Ну, ще з часів «шістдесятників» щось з’являлося, а далі все «заглухло»… Кажу ж: велетнів художнього слова й думки художньої в нас немає. Є гарні письменники, я вже кількох назвав… Однак варто зауважити, що й у всьому світі я не бачу таких… Ну, а якщо з близького нам часу — мабуть, останнім був Михайло Шолохов. Якщо це саме Шолохов написав відомі всім твори, а не хтось інший, звичайно.

— Ви притримуєтеся цієї теорії містифікації?

— Так. Я гостював у Шолохова і не знайшов у нього великого інтелекту. Про це важко казати, але то був інтелект бригадира, та ще й алкоголіка... Ми вперше зустрілися з ним у райкомі партії на його батьківщині, куди він запросив десять українських письменників. Там уже стояли столи квадратом… Відчиняються двері, і він заходить. Що в цьому разі може людина сказати? Ну, як, хлопці, долетіли, чи не голодні, щось таке. А він почав так: «Товарищи! Некоторые на съезде Союза писателей болтали, что советскому писателю якобы нужна свобода творчества. Так я вам скажу: никакой свободы творчества советскому писателю не нужно! Есть партия, она направляет, как писать и что писать…». А далі: «Ну, пошли ко мне чай пить!». Думає, що ми такі дурні, і додає: «Там будет не только чай, вернее, там чая ни хрена вообще не будет!». Потім ми поїхали до річки Дон, на «стерляжью уху», там уже, звичайно, Шолохов «набрався» і кричав: «Надоела мне эта партия, она мне выпить не дает!». Так що ми були в ньому дуже розчаровані. Саме тому я думаю, що всі його роботи писав не він…

— Повернімося до теми України. Я читала ваш останній роман «Час звіра». Ви в ньому так детально описуєте вибори на мажоритарному виборчому окрузі, начебто самі в них брали участь. Вам хтось розповідав про те, що відбувалося насправді?

— Я сам усе це бачив. Спеціально їздив в один район, дружив там із деякими людьми. Бачив, як перехоплювали автомобілі з бюлетенями і знищували останні, як споювали людей. Наприклад, людина заходить на виборчу дільницю, голосує, якщо після цього у вікно покаже бюлетень, що проголосувала «правильно», то на виході їй одразу стакан горілки наливають…

— Події, описані в романі, відбуваються за часів президентства Віктора Януковича. Але біда в тому, що й сьогодні ж нічого не змінилося.

— Не змінилося, правду кажете. Ми чекали й досі чекаємо від кожного нового Президента... Я вам нічого розумного, мудрого не скажу. Бо що я можу сказати мудре, якщо все своє життя прожив при дурнях? Був Йосип Сталін, помер — сказали: дурень. Був Микита Хрущов, помер — теж сказали: дурень. Про Лео-

ніда Брежнєва й казати нічого. Михайло Горбачов і наші оці четверо — з них теж мудрістю ніхто не засвітився. І найголовніше — вони нічого не зробили для народу. Якби ж вони для нього зробили хоч щось, то народ пішов би за ними хоч і в прірву. Наведу такий приклад: ми знаємо, що в Європі, та й в Америці існує податок на багатство. У середньому він становить 75%. Куди ці гроші спрямовують? На дороги, школи, лікарні… Уже майже тридцять років ми будуємо нашу країну, а податку на багатих так і не наклали. У нас чомусь усе навпаки: бідні  біднішають, а багаті багатшають. І їм не болить, що десь у селі жінка не може хліба дати своїм дітям. Того батона, який у золотому варіанті в Януковича на столі лежав…

— Чи маєте відповідь на запитання, чому їм не болить? Чому ми кожного разу обираємо владу, якій справді байдуже до проблем простих людей?

— Я думаю про це… Ну, наприклад, як ми вірили в Петра Порошенка! Але й він нічого не зробив, як і всі попередні. Леонід Кучма лише створив олігархію, Віктор Ющенко — то українська людина, але він характером слабкий… І до сьогодні в нас немає великих зрушень: в економіці, побуті, житті народу. Візьміть хоча б останній Майдан. Уже так сподівалися, а політики все одно не зробили того, що вимагав народ! Не зробили… 

— Навпаки, за рівнем життя ми повернулися до початку 90-х. Але ж неможливо, щоб така велетенська країна постійно розчаровувалася у своїх керівниках. Бо врешті-решт настане тотальне розчарування і колапс. 

— Або великий Майдан… Наша влада не задумується над тим, що люди можуть і її погнати. 

— Але якщо почнеться Майдан, то це буде Коліївщина. 

— І радості від того немає.  Тому й не розумію, чому влада над цим усім, як слід не задумується. Чому не робить простих речей, про які ми з вами говоримо?

— Але я владі нашій не вірю, я в народ вірю.

— Якщо ми  як українці  вижили, то це вже велика справа. Ми гинули багато разів. То нас Тарас Шевченко рятував, то ще хтось… Але вижили. Сила в нас є, як не дивно. Але як їй — цій силі — розгорнутися, я не знаю…

— А може, ХХ століття так дало по тім’ячку нашому народові, що ми вже й не отямимося?

— Повинні… Є розумні люди, які мислять. Але треба, щоб 

передусім мислила наша влада.

— Влада тільки декларує свою «любов» до цього народу…

— Так. Бачите, і література в такому ж стані. Є начебто люди, але великих потуг поки що не бачу. Ось зараз з’явилися молодші… Ну, вони вже не такі й «молодші» — їм за 50. Але й далі великого руху немає. Ось, наприклад, з’явилася Матіос…

— Але відколи вона стала депутаткою, перестала бути письменницею.

— Правильно. Вона перестала бути письменницею. Так само, як і Рух — поки був громадською організацією, то був нагорі… А коли перейшов у партію, став однією з двохсот — чи скільки там тих партій — і, власне, зник.

— До речі, стосовно партій: ви бачите якісь політичні сили, які здатні повести людей?

— На жаль, у нас немає політичних партій — от у чому лихо. Є ті, які хочуть пробитися до Верховної Ради, дістатися до влади. А саме політичних партій, які б чітко сформулювали програму України, її майбутнє, у нас, на жаль, немає.

— Але ж люди самі продають свої голоси. І ви про це писали у своєму романі: 400 гривень — і «галочка» в бюлетені стоїть.

— Бо, з одного боку, люди доведені до такого стану, що за ці копійки вони згодні продатися.

— …А з іншого боку — вони ж самі обирають цих злодіїв знову і знову.

— І все-таки я більше оптиміст, ніж песиміст. Я думаю, що ми повинні вистояти.

— І з цією захланною Росією — ми можемо звільнитися тільки самі, ніякі Америки, ніякі Євросоюзи нас не звільнять. 

— Ми повинні створити сильну армію. І вона твориться. Але не такими темпами, як потрібно… Ви ж бачите, в АТО стільки добровольців, хлопців таких чудових, але й вони вже втомлюються.

— У моєї університетської подруги донька вже третій рік служить добровольцем. Те, що їм не дозволяють йти вперед, їх дуже виснажує. Вони живуть у землянках третій рік. Хоча хочуть піти вперед і перемогти, а їм цього не дозволяють. Оце називається «велика політика».

— Собача політика…

— Я вам скажу, чому ми програли в Криму й на Донбасі. Бо там усе було віддано на відкуп Росії.

— У Криму, наприклад, одна письменницька газетка виходила, а лише в Севастополі — аж дванадцять газет проросійських. І на Донбасі те саме. Але я до іншого веду. Таке саме становище й зараз. Ви подивіться, в кожному кіоску — московські «Известия», «Комсомольськая правда», «Московский комсомолец». А проблема розв’зується елементарно: оголошується перереєстрація видань і цим «московським» газетам не видається ліцензія. І все. Ну, якщо хтось захоче «погавкати», нехай «погавкають». А ще краще — і з телеканалами те саме вчинити. Там же одні російські серіали крутять. Я недавно бачив російський фільм «Чапаєв», не той, старий, братів Васильєвих, а новий. І от там сцена: «Васілій Івановіч» приїжджає в штаб, «Пєтька» наливає йому стакан горілки, він випиває,  наливає ще стакан горілки, він випиває. Тоді сідає «Васілій Івановіч» біля відчиненого вікна, підпирає голову рукою й каже: «Вот, Петька, разобъем Колчака, перескочим через океан (це, мабуть, на конях, на чому ще), и мы эту гребаную Америку в землю вгоним!» Уявляєте? От до сміху, але на дурня російського це діє.

Бесіду вела Галина ПЛАЧИНДА 

«МИР»

Фото Марії ШЕВЧЕНКО

(Закінчення в наступному номері.)

Газета "Вечірня Полтава"
Переглядів: 44 | Коментарів: 0


Додати новий коментар