«Із початком пандемії COVID-19 вирішила, що стану лікарем-епідеміологом»

Майже два роки Україна, як і весь світ, живе в умовах пандемії коронавірусної інфекції. І це велике випробування наша медицина зустріла з великим кадровим голодом фахівців санітарно-епідеміологічної служби. Кадрів у нинішній так званій «реформованій» системі охорони здоров’я справді дуже не вистачає, так як у медичних вишах були практично ліквідовані санітарно-гігієнічні факультети. Наприклад, лікарів-епідеміологів після закінчення вишів не готували 6 років поспіль. Та й саме ставлення керівництва держави й нинішнього МОЗ спрямоване не в той бік. Замість того, щоб удосконалювати, модернізувати систему профілактичної галузі охорони здоров’я, якою була державна санепідслужба, та вирішувати нагальні питання санітарно-епідеміологічного нагляду, воно дивиться й діє в іншому напрямку, не на користь збереження лікарів-епідеміологів, гігієністів, вірусологів, бактеріологів, які ще залишилися, та підготовки нових кадрів, відновлення відповідних факультетів у вишах тощо. Відтак ми можемо повернутися до того часу, що нинішню санепідслужбу очолюватимуть середні медичні працівники, як це було до початку створення служби 98 років тому. Але цей важкий шлях та ще й в умовах епідемій натуральної віспи, холери, кору, туберкульозу, тифів, дифтерії тощо ми, колишні фахівці санітарно-епідеміологічної служби (я, приміром, маю понад 60 років досвіду роботи в профілактичній галузі охорони здоров’я — державній санепідслужбі), пройшли, вивчивши досвід попередніх поколінь наших колег. Ми постійно вдосконалювали політику підготовки кадрів та їхньої підтримки. Була запроваджена система проведення школи для організаторів служби та їхнього резерву і приведення рівня роботи служби до сучасних вимог. Цього зараз немає. Хорошим підгрунтям для підготовки кадрів, їхньої профорієнтації були різні науково-практичні конференції, з’їзди, а також співпраця з Полтавським державним медичним університетом та іншими науковими закладами України. Завдяки чому ми мали інтернів — майбутніх лікарів-епідеміологів, вірусологів, гігієністів та інших — і рухалися вперед. За останні 35 років на Полтавщині в лавах обласної санепідстанції підготували 12 кандидатів та 2 докторів медичних наук, які працюють у різних сферах охорони здоров’я. У цьому плані велику роль відіграло обласне наукове товариство лікарів-гігієністів та епідеміологів Полтавського державного медичного університету, яке нині очолює завідувач кафедри гігієни, екології та гігієни праці в галузі, доктор медичних наук — професор Олександр Катрушов.

Нам багато чого обіцяли стосовно відновлення державної санепідслужби та кадрового потенціалу. Про санепідстанцію нині все частіше згадують у засобах масової інформації і звертають увагу на те, як ця служба працює в різних країнах світу. Натомість цього року Полтавщина отримала лише одного інтерна — лікаря-епідеміолога. Анна Огир зголосилася після закінчення Полтавського державного медичного університету стати епідеміологом. Її вибір був непростим, адже довелося розпочати свою професійну діяльність в умовах пандемії COVID-19. 

«Кажуть, що на вибір професії впливають люди, які нас оточують, зокрема батьки. Про себе не можу так сказати, адже мої батьки далекі від медицини. Іще в дитинстві я прониклася особливою повагою до професії лікаря, бо часто хворіла. І в старших класах школи усвідомила, що хочу стати лікарем, щоб допомагати людям берегти здоров’я або повертати втрачене. Тому наполегливо навчалася, щоб вступити до медичного університету. У 2015 році моя мрія здійснилася: я стала студенткою Української медичної стоматологічної академії. Вивчаючи багато медичних дисциплін, спочатку не надавала переваги епідеміології. Напевно, тому, що останні роки ця наука була непопулярною, а її роль у суспільстві — зведена нанівець. Проте з початку пандемії COVID-19 моє ставлення до цієї науки змінилося. І я зробила свій вибір — стала лікарем-епідеміологом. Із 1 серпня цього року почала проходити інтернатуру лікарем-епідеміологом на базі ДУ «Полтавський обласний центр контролю та профілактики хвороб МОЗ України», яку очолює Андрій Хайлов. Мені дуже приємно бути поруч із професіоналами і просто хорошими людьми. Щиро вдячна своїм колегам, які допомагають мені, пояснюють і навчають. Щоденно відкриваючи для себе щось нове в своїй професії, глибше розумію завдання, які стоять перед епідеміологічною службою. На мою думку, я як лікар-епідеміолог мушу запроваджувати програми інфекційної безпеки та інфекційного контролю, вчитися запобігати розповсюдженню інфекційних хвороб. Упевнена, з часом суспільство усвідомить, що епідеміологічна служба конче необхідна, а епідеміологи потрібні всюди: у медичних закладах, закладах громадського харчування, на виробництвах та в інших сферах. Тому вже сьогодні потрібно відновлювати слу-жбу державного санепіднагляду в Україні з урахуванням сучасного стану суспільних відносин та наукових досягнень. До речі, я двічі щеплена проти коронавірусної інфекції», — поділилася Анна Огир.

Нове покоління епідеміологів та інші фахівці санітарного фронту, на жаль, працюють за мізерну заробітну плату та без відповідної державної соціальної підтримки. Гортаючи сторінки історії кадрової діяльності державної санепідслужби, бачимо, що все глибоко пов’язано з науковими закладами України. Адже наука і практика взаємопов’язані. Зокрема цьогоріч виповнилося 125 років, як Київське товариство боротьби із заразними хворобами створило Київський бактеріологічний інститут, який нині має назву Інститут епідеміології та інфекційних хвороб імені Л. В. Громашевського НАМН України. Цей заклад здійснив величезний внесок у боротьбу з інфекційними хворобами, розробивши цілу низку профілактичних препаратів: протидифтерійної, протименінгококової, протистрептококової, протиправцевої сироваток, вакцин проти віспи, холери, черевного тифу, «сибірки» та інших і створив потужну школу епідеміологів. Інституту, а також академіку Льву Громашевському належить створення фундаментальної епідеміології, обгрунтованих закономірностей епідемічного процесу, механізму передачі інфекції, епідеміологічної класифікації інфекційних хвороб. Крім того, він визначив поняття ліквідації інфекції та наукове обгрунтування її здійснення. І всі ці наукові підходи творчо розвиваються та використовуються нині в умовах боротьби з пандемією COVID-19. 

Історичний шлях формування кадрового резерву — працівників санітарного фронту — був довготривалим і складним в умовах різних епідемій та соціальних проблем. Перед початком створення державної санітарної служби в Полтавській губернії в 1917 році працювали лише 7 санітарних лікарів: І. Г. Робсман, Л. В. Сухенко, Ф. І. Фединський, Н. С. Горохов, М. Ф. Тарасов, Н. М. Хмелевський та А. С. Завітаєв. Ми добре пам’ятаємо їхні імена, бо саме вони розпочали закладати фундамент державної санітарної служби. Кадрове питання, хоч і важко, але поступово вирішувалося. У 1920 році в нашій губернії вже працювали 17 санітарних лікарів, 147 їхніх помічників, 94 медичні сестри, 99 дезінфекторів та дезінструкторів. А в 1940 році, тобто на кінець довоєнного часу, в області працював 71 санітарний лікар, проте переважна більшість із них працювала в містах. Населення багатьох районів, як і раніше, обслуговувалося санітарними фельдшерами та лікарями міжрайонних санепідстанцій. 

Бурхливий розвиток і розбудова державної санепідслужби та її кадрового потенціалу розпочалися після закінчення Другої світової війни. А 18 жовтня 1999 року навіть була прийнята постанова Кабінету Міністрів України № 1912 «Про затвердження Положення про формування кадрового резерву керівників державних підприємств, установ і організацій». Таким чином формувалися кадри професіоналів різних інституцій, прогрес спостерігався в усіх сферах. Але настали трагічні часи руйнування всього під гаслом різних реформ і так званої оптимізації. До початку цих злочинних реформ у Державній санепідслужбі в 2012 році на Полтавщині було зареєстровано 1 802 посади, зокрема 375 лікарів, 738 середніх медичних працівників та 689 — інших. Нині ж попередні реформатори скоротили їх більш, ніж утричі, а також ліквідували підрозділи нашої служби напередодні пандемії COVID-19 у 15 районах із 25-ти. Настав кадровий колапс. Медицину як таку відділили від людини. У державі була ліквідована ціла 60-тисячна армія працівників державної санепідслужби, усі вони були надійними бійцями санітарного фронту, як писав свого часу про них академік Олександр Марзєєв. А в нинішніх умовах пандемії коронавірусної інфекції, під час війни на Сході України наша армія мусить бути особливо сильною.

Вакцинуймося. Будьте здорові.

Валентин ШАПОВАЛ,

лікар-епідеміолог 

ДУ «Полтавський обласний центр контролю та профілактики хвороб МОЗ України», заслужений лікар України, кандидат медичних наук, доцент, член громадської спілки «Полтавське товариство сільського господарства»