Перемогти себе:директор Кременчуцького перинатального центру Радомир Сербін підкорив вершину гори Арарат

44-річний кременчужанин Радомир Сербін, котрий очолює Кременчуцький перинатальний центр ІІ рівня, а також є практикуючим лікарем-акушером-гінекологом вищої категорії, зізнається, що про похід у гори мріяв давно. А, як відомо, здійснити мрію ніколи не пізно. І от, коли наш герой уже був близьким до її здійснення, цього разу на заваді став карантин, пов’язаний зі світовою пандемією коронавірусної інфекції, через що гірські країни закрили свої кордони. Туреччина стала єдиною такою країною, яка приймала українських туристів без обмежень. Тому вибір і впав на згаслий вулкан Арарат, точніше, на один із його конусів висотою 5 165 метрів, розташований у цій країні на кордоні з Вірменією. 

«На висоті 4 200 метрів мій намет стояв на скелі на краю урвища»

— Звичайно ж, без фізичної підготовки піднятися на «5-тисячник» неможливо, — розмірковує Радомир Сербін. — Тому я тривалий час серйозно готувався до походу в гори під керівництвом тренера.  Усе це примудрявся поєднувати з роботою, що було не так легко, адже під час інтенсивних занять спортом відпочинок є не менш важливим за самі заняття. Та оскільки я не лише керівник клініки, а й практикуючий лікар, тобто маю нічні чергування, чи не щоденні операції, а також виклики, що бувають навіть у вихідні, відпочити вдавалося далеко не завжди. Оскільки Туреччина — єдина гірська країна, яка нині приймає альпіністів і де є гірська вершина Великий Арарат, яка заслуговує на увагу, цього літа там зібралося вишукане альпіністське товариство, до якого приєднався і я. Звичайно ж, узяв із собою все необхідне гірське спорядження: це й «кішки», і одяг для захисту від вітру, дощу та снігу, і спеціальні окуляри — самих тільки рукавиць мав три пари. Таким чином, мій рюкзак важив небагато й немало — 30 кілограмів.

— Наша група у складі 5 осіб була міжнародною. Два її учасники (зокрема і я) приїхали з України, один — із Латвії і ще один — із країни близького зарубіжжя, —  продовжує розповідь Радомир Сербін. — Керівник групи — один із найдосвідченіших альпіністів України, який тільки на Евересті побував тричі, не кажучи вже про інші гори, Валентин Сіпавін. Дуже йому вдячний. Хоч Великий Арарат — гора із сюрпризами, він провів нас абсолютно безпечним маршрутом. Звісно, у такому екстремальному виді спорту й активного відпочинку, як альпінізм ти ні від чого не застрахований. Не дивно, що про свій похід у гори я не повідомив навіть батьків, аби ті зайве не хвилювалися, — про нього знали тільки мої домашні.

Саме сходження на вершину зайняло 4 дні. За цей час потрібно було ще й акліматизуватися, тобто підготувати свій організм до понад 5-кілометрової висоти.

 — Проблема перебування у високих горах у тому, що, як відомо, чим вище ти піднімаєшся, тим більше падає рівень кисню в повітрі та атмосферний тиск. Я відчув це на собі: неминуче з’являються задишка, головний біль, відсутність апетиту — прояви висотної гіпоксії. Кисневе голодування небезпечне тим, що може спричинити гірську хворобу, тобто значні розлади організму, і навіть призвести до летальності. От чому в горах так необхідна акліматизація, тобто пристосування організму до нових умов. Відтак, піднявшись на якусь висоту, ми потім спускалися до тієї точки, з якої починали підйом, і там ночували, — розказує про те, як відбувалося саме сходження, мій співрозмовник. — Наприклад, першого дня піднялися на висоту 3 200 метрів і там напнули намети на ніч. Другого дня подолали шлях до висоти 4 200 метрів, після чого повернулися на попередню висоту. Третього дня пройшли таку ж саму відстань, заночувавши вже на висоті 4 200 метрів. І тільки четвертий день став днем штурму вершини. Як уже говорив, ночували в звичайному наметі. На висоті 

4 200 метрів цей намет стояв на скелі на краю урвища. Та й ночівлею це важко назвати. Адже на такій висоті просто неможливо заснути. Ти можеш трохи задрімати від втоми, але сну все одно не дочекаєшся. Я, скажімо, практично не спав усі три ночі. Тобто, маючи протягом трьох днів значне фізичне навантаження, не міг повноцінно відпочити. Як лікар розумію, що на висоті 4—5 тисяч метрів організм практично не відновлюється, тому завдання альпіністів — піднятися на вершину і якомога швидше спуститися вниз.  

Ішли чотири дні, аби десять хвилин провести на вершині

— Якщо ви практично не спали, то де брали сили на те, щоб іти далі? — запитую.

— Резерви організму дуже великі, — запевняє Радомир Сербін. — Окрім усього, ми намагалися раціонально харчуватися: не вживали важкої їжі з надміром білків, жирів, аби не витрачати сил організму на її перетравлення, а, щоб компенсувати недоотримані калорії, віддавали перевагу вуглеводам. 

За словами пана Радомира, у тому нелегкому поході альпіністам допікала не лише гіпоксія, а й холод. Підйом на вершину ускладнювався тим, що вона і взимку, і влітку покрита льодом та снігом. 

— Уявіть собі, унизу температура становила плюс 30—35 градусів, а вгорі — мінус 5—10. Без вітру така мінусова температура, може, була б навіть комфортною. Але того дня, коли ми піднімалися на вершину, дув холодний, пронизливий вітер, який просто збивав із ніг. І тому мінус 5—10 градусів сприймалися, як мінус 20. Відтак довелося добре утеплюватися: у мене комплект одягу складався із трьох шарів. До того ж буквально перед нашим приїздом у горах випало багато снігу, тож ми йшли по слизькому білому килиму, вже починаючи з висоти 4 тисячі метрів. Останній ривок розпочався о першій годині ночі. До самого світанку пересувалися скелями лише при світлі ліхтаря. Кожен крок у буквальному сенсі слова давався дуже великими зусиллями. Тож коли о 8-й годині ранку нарешті досягли мети, у це важко було повірити. Ми підрахували, що за 4 дні, ідучи по камінню, кризі, подолали понад 30 кілометрів. І все це заради того, аби тільки 10 хвилин провести на вершині. Мушу сказати, у мене там вистачило сил тільки на те, щоб зняти рукавиці і зробити кілька фотознімків, — констатує любитель активного відпочинку. — Після цього руки настільки заклякли, що довелося чимшвидше надягати рукавиці.

— А чи не хотілося під час такого нелегкого сходження якоїсь миті розвернутися й піти назад, до рятівного підніжжя гори? — цікавлюся. 

— Було дуже важко, але нашою ціллю була вершина, тож ми вперто йшли вперед, — говорить пан Радомир. — Альпіністи кажуть: підкорити вершину гори неможливо — на неї можна тільки зійти, і то лише в тому разі, якщо гора дозволить. Але коли ти піднімаєшся на вершину, то розумієш: людина може все, якщо цього дуже захоче. Оце головне, що дає альпінізм: ти стаєш більш упевненим у своїх силах, щось переосмислюєш у житті. Я йшов у гори не за гострими відчуттями (у мене їх вистачає й на роботі), а щоб насамперед перемогти себе, довести самому собі, що багато на що здатен. Недаремно ж існує вислів: переможи себе — і ти виграєш тисячі битв.

Ганна ЯРОШЕНКО

«Вечірня Полтава»

Фото надав 

Радомир Сербін