Чи потрібна людині вакцинація?

Ми живемо в оточенні величезного світу мікробів. На-ука стверджує, що на сьогодні існує понад 1 мільйон типів, видів бактерій і вірусів, а описано лише близько 10 тисяч, серед них чимало патогенних, заразних, які викликають різні інфекційні захворювання. Нині мікроби стали агресивними під впливом різних екологічних факторів, отрутохімікатів, синтетичних мінеральних добрив, різних хімічних речовин тощо. Тому медикам занадто важко працювати в таких умовах. Кожного року виникають усе нові вірусні захворювання, а віруси грипу, наприклад, змінюються практично кожен сезон, епідемії його на планеті забрали життя мільйонів людей. Тому до можливих епідемій грипу необхідно щорічно готуватися завчасно, і це питання якраз на часі.

Найбільшу загрозу для людини становлять так звані патогенні мікроорганізми, проти яких людство й досі шукає способи захиститися. Варто зауважити, що захист проти багатьох інфекційних хвороб знайдено. Йдеться про профілактику інфекційних захворювань через імунізацію. Це визнано у світі як найефективніший вклад у здоров’я суспільства, що сприяє встановленню соціальної рівності та соціально-економічному зміцненню суспільства, а також є стратегічно важливим пріоритетним завданням галузі охорони здоров’я щодо забезпечення епідеміологічного благополуччя населення. Ця практика, до якої країни світу прагнули багато століть, щоб захистити населення від епідемій, пандемій чи просто спалахів захворювань, під час яких гинули мільйони людей, визнана кожною державою та ВООЗ. Щорічно у світі на інфекційні захворювання хворіють понад 2 мільярди людей, з яких помирають 17 мільйонів.

Наука стверджує, що завдяки впровадженню у світі імунопрофілактики тривалість життя у розвинутих країнах зросла на 25 років. То це ж прогрес! Крім того, імунізація щорічно у світі попереджає  2,5 мільйона випадків смерті серед дітей. На сьогодні за допомогою вакцинації можна попередити понад 50 інфекційних захворювань. Практично від будь-якої інфекції, проти якої існує вакцина, медицина спроможна захистити людину. До того ж вакцинація стала надійним щитом для безпеки нації. Однак у суспільстві виникають супе-речності, коли батьки відмовляються щеплювати себе та своїх дітей, а потім, коли невакцинована дитина, наприклад, помирає від правця, смертність від якого сягає близько 90%, вони вибачаються перед нею, але вже запізно. Щорічно у світі від правця гинуть близько 1 мільйона людей, із них 80% є новонародженими — це пов’язано з відсутністю вакцинації у постраждалих. Після запровадження вакцини в Україні реєструються поодинокі випадки в різних областях. За останні 10 років зареєстровано 88 випадків захворювання на правець у 24 областях (у Полтавській області — 4). Два випадки захворювання на правець, які завершилися трагічно, виявили у Київській області серед дітей, так як батьки раніше відмовилися проводити їм щеплення. Тож цього можна було не допустити, провівши щеплення за календарем. Якщо людина невакцинована, то реальна небезпека захворіти виникає навіть після незначних травм під час роботи в осередках грунту, гною, пилюки, а також через брудний одяг, дерев’яні скалки, ріжучі інструменти тощо, які забруднені спорами правця, крім того, є ризик захворювання на правець після кримінальних абортів. Сьогодні лікарям-хірургам та акушерам-гінекологам стало спокійніше працювати, бо у довакцинальний період після проведених операцій у хірургічній та акушерсько-гінекологічній практиці правець часто загрожував хворим і був одним із ускладнень під час лікування, що призводило до смерті людей, особливо новонароджених. Тому лише планова активна та активно-пасивна (після травм, навіть незначних)  імунізації врятують від правця.

Не менші суперечності виникали стосовно поліомієліту — батьки відмовлялися вакцинувати дітей, не розуміючи того, що планова вакцинація проти цієї хвороби дає можливість людині не стати інвалідом або не померти. Нагадуємо історію про президента США Франкліна Рузвельта, який, на жаль, став інвалідом через це захворювання, бо тоді у світі ще не було вакцини. Але саме завдяки йому та його дружині Елеонорі був створений великий фонд, з якого вченим Джопасу Солку і Альберту Себіну були передані кошти в сумі 1 мільйон доларів для створення вакцини проти поліомієліту. Така вакцина була представлена світу 12 квітня 1955 року. Із цього моменту почалася вакцинація населення різних країн світу.

Видатний епідеміолог України — професор Костянтин Синяк — писав про те, що масова імунізація проти поліомієліту як в області, так і в Україні загалом була розпочата у 1959 році і вже після цього проводилася постійно. У своїй книзі «Мій шлях у житті та епідеміології» він зазначав: «Батьки панікували, почувши лише натяк на можливий діагноз поліомієліту в дитини. І жахатися було чого — після перенесеної паралітичної форми інфекції розвивалася тяжка інвалідність… Люди, налякані страшною інфекцією, стояли в черзі, аби імунізувати своїх дітей і самим прийняти цей рятівний препарат». Адже у довакцинальний період від поліомієліту вмирали 10% хворих, а 40% — ставали інвалідами. У 1957 році, тобто в довакцинальний період показник захворюваності на поліомієліт в Україні становив 9,1 на 100 тисяч населення, у Латвії — 8,8, у Москві — 19,3, у Києві — 17,4. Завдяки проведеній масовій імунізації у 2002 році Україна отримала сертифікат ВООЗ, який свідчив про те, що країна вільна від захворювання на поліомієліт.

Вірусологічна лабораторія колишньої обласної санепідстанції, а нині ДУ «Полтавський обласний лабораторний центр МОЗ України» продовжує постійні лабораторні дослідження навколишнього середовища на предмет можливої наявності дикого вірусу поліомієліту у природі. Це потрібно для того, щоб володіти інформацією стосовно біобезпеки.

Але, на жаль, в останні роки через непрофесійні реформи, які призвели до ліквідації санепідстанцій і державних протиепідемічних комісій  при органах влади, незадовільне забезпечення вакцинами не лише проти поліомієліту, а й проти інших інфекцій був порушений календар профілактичних щеплень. То невже наші діти, майбутнє нації, мають стати інвалідами? Відповідь дуже проста. Вакцинація проти цього грізного захворювання має проводитися згідно з календарем у 2, 4, 6, 18 місяців, а також у 6 і 14 років. Тому необхідна активна позиція батьків і медиків, а також органів влади, адже йдеться про захист наших дітей.  

А про натуральну віспу ми вже навіть забули. У довакцинальний період від епідемій натуральної віспи у світі гинули мільйони людей, а решта, яким вдалося перехворіти, залишалися незрячими на все життя. Завдяки глобальній імунізації проти натуральної віспи у середині XX століття епідемії та навіть випадки захворювання на натуральну віспу зникли. Це ще один з яскравих прикладів захисту населення від інфекційних хвороб завдяки вакцинації.   

Чи загрожує нам нині дифтерія та які були епідемії цієї хвороби в Україні та на Полтавщині? На сьогодні дифтерія оцінюється як жорстка і підступна інфекція. Великою загадкою дифтерії є її циклічність. Ця інфекція зникає на довгі періоди, однак з часом виникають її спалахи чи епідемії. Так, у ХVI—XVII століттях в Іспанії спостерігалися епідемії дифтерії, які відбувалися хвилями у 1583—1618-му, 1630—1645 роках і в 1666 році. Потім у 1735—1740 роках спалахнула епідемія у Новій Англії, а через 100 років дифтерія знову повернулася в Європу й Америку.

У Полтавській губернії, яка складалася з 15 повітів (Полтавський, Кременчуцький, Золотоніський, Переяславський, Прилуцький, Пирятинський, Лубенський, Хорольський, Миргородський, Лохвицький, Роменський, Гадяцький, Зіньківський, Кобеляцький, Костянтиноградський) та міста Полтави у довакцинальний період (1870-ті роки) панували різні інфекційні хвороби: дифтерія, тифи, натуральна віспа, холера, кір, краснуха, коклюш та інші. Загальна кількість хворих у 1879 році становила 19 656 осіб, з яких померли 7 318. Дифтерія тоді займала перше місце за кількістю як хворих, так і померлих. Це була найбільша біда. На дифтерію тоді захворіли 15 722 особи в усіх регіонах Полтавської губернії і померли 6 703 особи (42,5%). Найбільше випадків було зареєстровано в Лохвицькому повіті — 2 321 особа (54,1% померлих), Миргородському — 2 283 (29,8% померлих),  Прилуцькому — 2 052 (38,3% померлих), Гадяцькому — 1 894 (51,2% померлих). Ситуація в інших повітах така: у Полтавському — 1 762 (36,6% померлих), Пирятинському — 985 (53,6% померлих), Роменському —  922 (44,7% померлих), Хорольському — 793 (48% померлих), Кременчуцькому — 572 (33,7% померлих), Лубенському — 523 (42,2% померлих), Костянтиноградському — 485 (37,7%), Зіньківському — 391 (51,4%), Переяславському — 223 (33,1%), Кобеляцькому — 203 (21,6%), Золотоніському — 195 (37,4%), місті Полтаві — 158 (33,3%). За період епідемії дифтерії у 1870 році середній рівень захворюваності серед дітей був у рази вище, ніж серед дорослих — 65,5%.

У 1870-х роках відбувалися військові та земельні реформи, міграційні процеси, а найвищі показники захворюваності реєструвалися серед купців. Розвиток епідемії. Дифтерії був повільний і тривав роками, хвороба вкорінювалася епідемічно в усіх повітах губернії і продовжувала існувати на слабкій стадії. Дифтерія забирала життя і здоров’я людей понад 10 років (у середньому від 2-х до 4 років). Отже, саме планова імунізація врятує від дифтерії жителів Полтавщини та України загалом. Однак це питання має турбувати не лише медичних працівників, а й кожну сім’ю та органи місцевої влади.

Дещо важливе про дифтерію в Миргородському повіті, який за кількістю хворих під час епідемії в Полтавській губернії був на другому місці. Епідемія тривала там 5 років, а захворюваність охопила понад 35 місцевостей. Виникли серйозні проблеми з виявленням дифтерії, так як ті, хто збирав інформацію, вирішили за непотрібне згадувати про хворобу, тобто була проблема зі статистикою. Такі ж проблеми мають місце і сьогодні у зв’язку з непрофесійними реформами в Міністерстві охорони здоров’я. Згідно з даними лікаря цього повіту Н. С. Кашинського, на дифтерію тоді найбільше хворіли люди у віці від 10-ти до 20 років, а також діти до 5 років. А під час громадських подій у 1923 році в Полтавській губернії було зареєстровано 1,5 тисячі випадків захворювання на дифтерію, рівень смертності від якої був занадто високий.

За понад 100 років відбулися зміни територіального розподілу Полтавщини. Деякі території, наприклад, Прилуцький, Роменський, Золотоніський та інші повіти були віддані в підпорядкування  Сумській, Черкаській та Чернігівській областям. У кінці XX століття (1992—1995 рр.) до Полтавської області належали 25 районів та 3 міста. Такий адміністративний устрій області досі є незмінним.

Починаючи з 1960 року, у результаті впровадження планової специфічної вакцинації вдалося різко знизити рівень захворюваності на дифтерію як в області, так і в Україні загалом, залишилися лише поодинокі випадки. Проте наприкінці  80-х років XX століття під час розпаду Радянського Союзу та розвалу наявної державної системи забезпечення регіонів України вакцинами, сироватками та іншими імунобіологічними препаратами, а також через масову антивакцинальну кампанію охоплення щепленнями досягло критичної позначки — 50% і нижче (норма — не нижче 95%), що призвело до інтенсивного підйому рівня захворюваності. Епідемія дифтерії у країнах СНД у 90-х роках XX століття отримала найбільший розвиток у 1995 році. В Україні тоді захворіли понад 17 тисяч людей, 696 із них померли. У нашій області захворіли 312 осіб, із них померли 52 дитини та 21 дорослий. Виникло питання: де брати вакцину? Мені та фахівцям обласної санепідстанції доводилося практично щомісяця долати тисячі кілометрів, навіть в ожеледицю їхати до Москви та Бєлгорода, шукати контакти з містом Уфою, і все для того, щоб придбати вакцини, зупинити епідемію і врятувати людей. Нам це вдалося, зокрема завдяки розумінню і підтримці обласної влади та державної протиепідемічної комісії. Дифтерія тоді вразила всі регіони України, понад половину хворих виявили у Львові, Харкові, Києві та Київській області.

Якщо порівнювати показники захворюваності і смертності від дифтерії, епідемія якої трапилася в губернії у 80-х роках XIX століття, коли не було вакцинації населення, із показниками XX століття, коли вже була запроваджена планова вакцинація, — вони дуже відрізняються. Під час епідемії в 1990-х роках захворюваність була нижчою у 100 разів, а смертність — у 1 000 разів. Це свідчить про те, що «імунний прошарок» серед населення, який був створений завдяки плановій вакцинації, дав позитивні результати, але, на жаль, захворіли та померли ті діти й дорослі, які раніше не були вакциновані і відмовлялися від імунізації, а значить не дотримувалися графіка щеплень після руйнації системи постачання вакцин у зв’язку з розвалом Радянського Союзу.

Однією з особливостей дифтерії є  бактеріоносійство, що може сприяти розвитку епідеміологічного процесу. А про те, що загроза повернення дифтерії реально існує, свідчать багаторічні дані охоплення щепленнями різних груп населення. Наприклад, діти до 1 року у 2010 році були охоплені щепленнями лише на 50,5% за потрібних не менше 95% у кожній віковій групі, у 2011-му — 28%, у 2012-му — 83,5%, у 2013-му — 62,2%, у 2014-му — 23,9%, у 2015-му — 14,9%, у 2016-му — 13,2%, у 2017-му — 58,5%, у 2018-му — 84,3%, за 8 місяців 2019-го — 58%. Але найгірша ситуація склалася серед дорослих. У 2010 році було щеплено 35,2%, у 2011-му — 12,9%, у 2012-му — 29,8%, у 2013-му — 0%, у 2014-му — 1%, у 2015-му — 0%, у 2016-му — 8,9%, у 2017-му — 31,2%, у 2018-му — 61,1%, за 8 місяців 2019-го — 45,3%. Отже, з вищевказаної статистики видно, що колективний імунітет серед населення занадто слабкий, діти та дорослі недостатньо захищені і постійно перебувають у зоні ризику. Окрім загрози для життя, внаслідок перенесеної хвороби людина на все життя отримує серйозні ускладнення з боку серця, нирок, нервової системи, мигдаликів, гортані, носа, очей, статевих органів тощо.

Історія показала, що єдиним способом запобігти захворюванню на дифтерію є вакцинація всіх вікових груп населення згідно з календарем щеплень. На сьогодні випадки захворювання на дифтерію спостерігаються в різних областях України як серед дітей, так і дорослих: 2011-го — 8 випадків, 2012-го — 5, 2013-го — 6, 2014-го — 4, 2015-го — 2, 2016-го — 4, 2017-го — 0, 2018-го — 10, 2019-го — 2, ця хвороба може вкорінитися, якщо не проводити вакцинації.

А тепер про кір — нині це надзвичайно актуальна тема.  2017 року, згідно з даними колишнього МОЗ України, було повідомлено, що у країні зареєстровано 102 спалахи в 16 регіонах і зафіксовано 4 782 випадки захворювання на кір. Потім ця інфекція охопила всю Україну (захворіли понад 200 тисяч людей, десятки з них, як дітей, так і дорослих, померли) і тримає її у своїх тенетах до сього-дні. Цього року в Україні зареєстровано понад 50 тисяч випадків, а в області — понад 500. Це спалах чи епідемія? Офіційної відповіді від колишнього МОЗ не було. До того ж нині в Україні немає відомства, яке могло б оголосити стан епідемії, так як санепідстанції і державні протиепідемічні комісії ліквідовані, немає головного державного санітарного лікаря, а частину державної санепідслужби передали Держ-продспоживслужбі, яка перебуває під патронатом Мінагрополітики. Чи не дивно? Це не просто помилка, а злочин проти нації. Адже це компетенція лікарів, а не інших служб, які не є фахівцями у сфері охорони здоров’я. Тож «дореформувалися». Слово «реформи» вже просто набридло людям. 

У довакцинальний період епідемії кору мали місце на різних континентах. Наприклад, на Ферарських островах (1846 р.) та на Фіджі (1875 р.) на кір захворіло 96,6% населення, незалежно від віку, а померли 20 тисяч осіб. Після введення вакцинації інфекція стала контрольованою. Наприклад, в Україні за період 2007—2010 років завдяки вакцинації (у 2 роки) та ревакцинації (у 6 років) проти кору, краснухи та епідпаротиту полівалентною вакциною КПК (кір, паротит, краснуха) захворюваність зменшилася у 27 разів, такі випадки стали поодинокими. В Україні та області зокрема вакцинація і ревакцинація були на рівні 98—95%. Однак потім антивакцинальна пропаганда та незадовільне забезпечення вакцинами регіонів, відмова батьків від щеплень призвели до проблем, пов’язаних із хворобою. Виконання профілактичних щеплень проти кору за останні 9 років не відповідають вимогам створення захисного колективного імунітету через проблеми з постачанням вакцини. Так, діти у віці 1 року у 2010 році були вакциновані на 56%, у 2014-му — 37,5%, у 2015-му — 31,5%, у 2016-му — 28,1%. Та коли у 2017 році надійшла вакцина, щепленнями було охоплено 94,9%, у 2018-му — 94,7%, а за 8 місяців цього року — 65,5%. Охоплення вакцинацією дітей у віці 6 років у 2010 році становило 33,9%, у 2014-му — 8%, у 2015-му — 23,4%, у 2016-му — 13,5%, у 2017-му — 94,5%, у 2018-му — 96,1%, за 8 місяців цього року — 67,4%. Дуже важливо знати: проти кору не існує ліків — лише вакцинація дає можливість захистити людину. На кір хворіють переважно діти. Але у зв’язку зі зниженням колективного імунітету кір може загрожувати різним категоріям населення.

Отже, причиною епідемії кору в Україні стало зростання рівня захворюваності серед дітей і молодих людей, які в дитинстві не були вакциновані або не перенесли захворювання на кір. Наявність груп населення з низьким рівнем охоплення щепленнями зумовлено зокрема їхніми релігійними та філософськими переконаннями. Крім того, у медиків у зв’язку з недолугими реформами та іншими організаційними проблемами відсутні рекомендації стосовно вакцинації під час відвідування населенням медичних закладів, що призводить до втрати можливості вакцинувати, як це практикується у європейських країнах. Незадовільне забезпечення вакцинами регіонів  і зламаний календар профілактичних щеплень призвели спочатку до спалахів захворювань, а потім і до епідемій, до того ж на сьогодні кір «постарішав».

Очевидно, що діти, батьки і медики стали заручниками проблем вакцинації, так як колишній МОЗ України не продумав стратегії вирішення цього питання. Державна програма імунопрофілактики та захисту населення від інфекційних хвороб на 2010—2015 роки давно завершила свої повноваження, а нової так і немає, але ж ідеться про безпеку нації. Відсутній також наказ МОЗ, який визначав обов’язковий запас вакцин, сироваток та інших імунобіологічних препаратів на рівні кожної області. Яскравим прикладом такої бездіяльності та халатного ставлення до своїх обов’язків стала відсутність сироваток проти ботулізму в Україні у 2017—2018 роках, коли від цього захворювання постраждали близько 200 осіб, десятки з яких померли, люди були змушені самотужки шукати цей рятівний препарат за межами України.

В Україні продовжується епідемія туберкульозу. Проведення щеплення немовлят у перші дні після народження в пологовому будинку захищає їх від найбільш тяжкої форми цього захворювання —  туберкульозного менінгіту з практично стовідсотковою смертністю, якщо дитина залишається нещепленою. Наприклад, БЦЖ-вакцинація, яка є першим бар’єром захисту дітей до 1 року від туберкульозу, становила в 2010 році 94,4%, а в 2014-му — лише 33,7%. Вакцинація в 7 років у 2010 році становила 79,6%, а в 2014-му — лише 6,3%. У 2015 році діти у віці до 1 року   та в 7 років зовсім не щеплювалися. У 2018 році вона становила 82,1%, за 8 місяців цього року — 54,3%. Внаслідок цього туберкульоз вражає дітей.

Стосовно сказу хочеться наголосити лише на одному: якщо людина отримала травми, укуси чи навіть незначні подряпинки, ослизнення шкіри тощо від хворих на сказ тварин, необхідно негайно звернутися до лікаря, так як у разі ненадання специфічної медичної допомоги імунобіологічними препаратами проти сказу смертність від нього є стовідсотковою. Тобто захист людини від сказу за допомогою імунобіологічних препаратів є величезним досягненням. Отже, будьте уважними, захищаючи себе від цієї особливо небезпечної хвороби. Дуже прикро, що у вересні цього року в Миргороді, коли хвора на сказ лисиця покусала трьох жителів, імунобіологічних препаратів вистачило не всім. Їх просто немає — і знову людям доводиться самотужки шукати рятівні препарати.

А тепер про імунітет загалом, так як це безпосередньо стосується цієї теми. Деякі батьки відмовляються щеплювати своїх дітей, через це виникають проблеми з допуском до дитячих садочків, шкіл, трапляються сутички, а деякі мами стверджують, що взагалі не збираються проводити щеплення, бо в їхніх дітей сильна імунна система, вона  й захистить дитину. Хороше харчування — це дуже добре, але які саме продукти використовуються, чи екологічно чисті вони, без залишків отрутохімікатів, синтетичних мінеральних добрив, інших шкідливих речовин? Чому діти споживають кольорові напої, чіпси та іншу шкідливу їжу? Як людині покращити імунітет? Імунітет здатний захистити організм людини від багатьох бід. Зранку до вечора він відчайдушно бореться з бактеріями, противиться вірусам, допомагає позбутися токсинів і несамовито знищує сторонні клітини. Імунна система нашого організму є єдиним бар’єром, який захищає від впливу різних збудників хвороб, тому кожен мусить турбуватися про неї. Одним із головних факторів є правильне харчування екологічно чистою продукцією органічного виробництва, також не менш важливо вести здоровий, активний спосіб життя, загартовувати організм, не допускати тютюнопаління, алкоголізму та інших негативних звичок. Та оскільки ми живемо в оточенні величезного мікробного світу, то за певних обставин організм дитини, людини, яка не щеплена, потрапляє в полон патогенних мікроорганізмів.

Чому ж нещеплені діти не допускаються до дитячих дошкільних та шкільних закладів? Неодноразово на цю тему в засобах масової інформації та суспільстві виникали дебати. Законодавством України визначено, які щеплення є загальнообов’язковими, щоб не допустити епідемій. Тобто вимоги щодо обов’язкової вакцинації населення проти особливо небезпечних хвороб є виправданими. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати касаційного цивільного суду ще 17.04.2019 р. у своєму рішенні наголосив, що з приводу цього питання превалює принцип важливості суспільних інтересів над особистими. Тобто дитина не може бути допущеною в колектив без щеплень. Отже, вакцинація — це стратегічний напрямок захисту населення від інфекційних хвороб з боку держави.

Порівняння епідситуації в довакцинальний період із нинішньою якраз і відповідає на питання, що мусить робити сьогодні кожна сім’я та держава загалом. Ще у 1995 році генеральний секретар ВООЗ вказував на те, що «ми перебуваємо на порозі глобальної кризи в галузі інфекційних захворювань. Жодна країна світу не може собі дозволити ігнорувати цю загрозу». То чому ж до цього часу немає державної національної програми імунопрофілактики? Це ж і є ігнорування. Колишні МОЗ та Кабмін України обіцяли, що вона буде затверджена на 2018—2023 роки. Та керманичі вже відійшли в історію, зруйнувавши профілактичну галузь охорони здоров’я. Санепідстанції в державі знищено, жодної життєздатної структури, яка б могла ефективно протидіяти інфекції, не створено. Нам нав’язали таку систему охорони здоров’я, яка здатна ефективно працювати лише в дуже заможних країнах, де, до речі, неможливе виникнення епідемій такого масштабу. Сьогодні кадри санепідслужби різко скоротили, а лікарів-епідеміологів в Україні скоро й зовсім не буде. Лікарів-інтернів вже третій рік не направляють до «уламків»  санепідслужби. Тобто виникла справжня вакханалія з проблемою боротьби з інфекціями, так як в Україні знищена система протидії. І цю руйнацію здійснили в той час, коли в Україні занадто складна санепідситуація, а також існують інші соціальні виклики, під час яких, як правило, відбувається погіршення санітарно-епідеміологічної ситуації.

Порада батькам: кожен має поставити собі запитання, що дорожче — здоров’я та життя дитини, яка потребує вакцинації, чи власні принципи? На це запитання ще у XIX столітті дав відповідь видатний український хірург Микола Пирогов: «Фунт профілактики коштує пуда лікування». Його слова актуальні й зараз, адже лікування стало дорожче, аніж профілактика. Де ж людині брати кошти в умовах зубожіння нації? Тому, враховуючи нинішню ситуацію, має бути календар і графік обов’язкових вакцинацій, як це передбачено Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та законом «Про санепідблагополуччя». Радимо постійно спілкуватися із сімейними лікарями, педіатрами, медичними працівниками і своєчасно щеплюватися, захищати свою імунну систему, дотримуючись здорового способу життя, відмовлятися від шкідливих звичок. У разі відсутності вакцин, сироваток та інших імунобіологічних препаратів треба негайно звернутися до органів місцевої влади, а не лише до медиків, на плечі яких, на жаль, звалюється занадто важкий тягар під час епідемій.

Таким чином, альтернативи вакцинації у світі не існує. Систематична імунізація населення має бути загальнодержавною справою, а необхідність затвердження національної програми імунопрофілактики саме на часі, бо через її відсутність матеріальні збитки, соціальні і медичні наслідки від інфекційних хвороб будуть занадто великими та непоправними. Між іншим, з ініціативи наукового товариства лікарів-епідеміологів та гігієністів Полтавської області, громадської ради з питань охорони здоров’я Полтавської облдержадміністрації, ДУ «Полтавський обласний лабораторний центр МОЗ України», депутатів Полтавської обласної ради 01.06.2016 р. одноголосно було прийнято рішення про звернення депутатів Полтавської обласної ради до Ради національної безпеки і оборони України, Кабінету Міністрів, Міністерства охорони здоров’я щодо стану імунопрофілактики населення та забезпечення лікувально-профілактичних закладів області імунобіологічними препаратами. Попередня влада та МОЗ України з цим так і не впоралися,  повідомивши про так звану стратегію  і поширивши чутки про національну програму імунопрофілактики, якої так і немає.    

Вагомий внесок в організацію профілактичних заходів щодо санепідблагополуччя внесли керманичі області Олексій Мякота, Микола Залудяк, Валерій Асадчев, Борис Чичкало, Петро Шемет, Надія Мякушко та керівники органів влади на місцях. А екс-губернатор області Олександр Колесніков і його заступник Василь Паламарчук навіть намагалися організувати виробництво імунобіологічних препаратів на Полтавщині. Вони володіли інформацією і приймали адекватні рішення на користь здоров’я та життя людей. Тож сподіваємося, що нинішні керманичі України виправлять попередні недолугі помилки, яких припустилася попередня влада стосовно руйнації профілактичної галузі охорони здоров’я, створять нову державну службу національної безпеки з питань інфекційного контролю та санепідблагополуччя нації, приймуть національну програму з імунізації населення, вирішать питання виробництва імунобіологічних препаратів та інші нагальні питання на користь біобезпеки нації.

Валентин ШАПОВАЛ,

лікар-епідеміолог відділення особливо небезпечних інфекцій ДУ «Полтавський обласний лабораторний центр МОЗ України», заслужений лікар України, кандидат медичних наук, доцент