Русифікаційна політика в Україні

(Закінчення. 

Початок у № 11 від 17.03.2021 р.)

Про справжнє ставлення вищих урядовців Союзу до українців загалом та української мови зокрема свідчить здивування голови уряду СРСР Олексія Косигіна щодо потреби вивчати українську мову в колах України, висловлене у березні 1972 року. А голова Державного комітету Ради Міністрів СРСР із преси Павло Романов на численних нарадах і засіданнях постійно націлював представників союзних республік на обмеження видання літератури мовами народів республік, наголошуючи при цьому «на необхідності прискорення створення в нашій країні єдиної соціалістичної нації», мовою якої повинна бути російська. Державний комітет із преси УРСР зазнавав постійної критики центру за повільне зростання кількості книг, що видавалися російською мовою. І це при тому, що лише 40% книг від загальної кількості в УРСР видавалися українською мовою. Найбільший асортимент українськомовної літератури зосереджувався у столиці УРСР — Києві, тоді як в обласні центри свідомо скеровували російськомовну.

Офіційного трактування національне питання в СРСР набуло в промові генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва з нагоди 50-річчя створення СРСР 21 грудня 1972 року. Зокрема генсек заявив, що національне питання в СРСР вирішене повністю, остаточно і безповоротно. Знову підкреслено провідну роль російського народу і його мови, що стає мовою міжнаціонального спілкування. А найголовніше, що йшлося про існування нової історичної спільноти — радянського народу.

Провідною тезою концепції «радянського народу як нової історичної спільноти» щодо України була ідеологія «возз’єднання», яка особливо проявилася під час відзначення у 1979 році 325-ліття «возз’єднання України з Росією». Саме в той час реанімується стара карамзінська інтерпретація історичного процесу в Україні, проте доповнена і ще більш викривлена. До старої концепції коріння «нової історичної спільноти», що сягало ще часів Київської Русі, додавався новий аспект створення «єдиної давньоруської народності», яка пов’язана спільною територією та «давньоруською» мовою. Київська Русь представлялася як колиска трьох братніх народів — «старшого»   російського та «молодших» українського й білоруського, які навіть після занепаду Київської Русі впродовж століть усвідомлювали свою етнічну єдність. Тому «возз’єднання» України з Росією 1654 року було логічним і природним наслідком всього попереднього історичного процесу.

Нові положення стали активно впроваджуватися у суспільно-політичне та наукове життя, а офіційна ідеологія активно «зомбувала» свідомість населення. Нова «радянська людина» була представником безнаціональної спільноти, тобто не могла мати національне походження, коріння, національну пам’ять та свідомість. З ідеологічної точки зору всі ці процеси прикривалися термінами на зразок «возз’єднання», «розквіт», «зближення», «злиття», «єдиний радянський народ». У той час як тоталітарна держава переслідувала єдину мету — створити своєрідну «біомасу» з однаковими поглядами і спільною метою, нездатною до інакомислення й опору. Головним методом реалізації планів асиміляції була русифікація.

Одним з елементів політики русифікації (тобто асиміляції) було перемішування населення. Заохочувалося активне переселення росіян в Україну, а українців за межі УРСР, переселення в межах країни населення з українськомовних до російськомовних регіонів і навпаки. Десятки тисяч українців після навчання скеровувалися на роботу у віддалені регіони Росії та інші союзні республіки. Росіяни активно «освоювали» Україну, як і інші національні республіки: у 1959 році в Україні проживали 7 мільйонів етнічних росіян, а в 1970-му — вже 10 мільйонів. Найбільший відсоток їх зосередився у містах Донецького промислового району та на Півдні України.

В 1970-х роках відбувався наступ на українську історію та культуру. Так, в 1971-му у Львові зруйнували цвинтар, на якому були поховані загиблі українські вояки Української галицької армії в боротьбі проти польських військ у 1918 році. Цей акт вандалізму було приписано невідомим зловмисникам. Подібні процеси відбувалися по всій Україні: у Запоріжжі на острові Хортиця було знищено тисячолітні дуби (за легендою, під одним із них відбувалися козацькі ради), а на місці давнього скіфського городища було встановлено розподільники електроенергії від ДніпроГЕС, таким чином доступ до місць історичної пам’яті було заборонено. У 1972 році в Полтаві було заборонено відзначення ювілею музею Івана Котляревського — основоположника нової української літератури, а наступного 1973 року заборонено відзначення ювілею його твору «Енеїда».

13 жовтня 1978 року Рада Міністрів СРСР приймає постанову № 835 «Про заходи з подальшого удосконалення вивчення російської мови і викладання нею в союзних республіках», згідно з якою вивчення російської мови передбачалося ще в дитсадках, а в школах з українською мовою російська мала вивчатися уже з першого класу. Планувалося збільшити кількість годин на вивчення російської мови та шкіл із поглибленим вивченням російської мови від 17-ти до 200, відповідно, і кількість вчителів.

Водночас почалася русифікація села, в якому за переписом 1979 року проживали 38% населення. Однак вона не була такою інтенсивною і стрімкою, як у містах. Загалом у 1970-ті роки українською мовою в містах навчалися не більше 20% учнів (це при 73,6% українців від загальної кількості всього населення). І йдеться не про великі промислові центри, а насамперед про середні міста, районні центри. Внаслідок такої політики відбулася відчуженість міста й села за мовною та національною ознакою.

Другим важливим наслідком такої політики центру було зменшення кількості етнічних українців, які вважали українську мову рідною. За переписом 1979 року — 89,1%. Тоді як 98,7% росіян, які жили в Україні, вважали російську рідною. При цьому понад 50% українців вільно володіли російською, а решту обставини змушували знати цю мову на побутовому рівні, у той час як лише 29,8% — володіли українською мовою, але особливо послуговуватися нею в них не було потреби.

Кульмінацією нового брежнєвського порядку став погром 1972 року, коли сотні людей арештували або звільнили з роботи, виключили з навчальних закладів. У 1973 році з посади першого секретаря ЦК КПУ і члена політбюро ЦК КПРС усунули Павла Шелеста. Його книгу «Україна наша радянська» гостро розкритикували як ідеологічно невитриману, з ідеалізацією минулого України, козацької держави й українського способу життя. Скорочену назву книги «УНР» розшифровано як натяк на Українську Народну Республіку — самостійну державу 1918—1920 років, відтак автора звинуватили у сповідуванні і таємному сприянні українському націоналізму. Новим першим секретарем ЦК КПУ було призначено Володимира Щербицького, етнічного українця, але українофоба та прихильника русифікації. Сам факт призначення на найвищі посади в Україні трьох доволі одіозних фігур: Володимира Щербицького — першим секретарем ЦК КПУ, Валентина Маланчука — секретарем ЦК з питань ідеології і Віталія Федорчука — головою КДБ УРСР, є доволі промовистим.

Валентин Маланчук поставив під мовний контроль творчі спілки, мистецькі заклади, театри, видавництва, пресу, радіо, телебачення. Письменників, поетів, істориків, літературознавців, твори та праці яких мали ознаки національного, позбавляли можливостей друку, більшості вішали ярлики «українського буржуазного націоналіста». Віталій Федорчук, отримавши директиви від московських зверхників та свободу дій від Володимира Щербицького, розгорнув справжні погроми всього українського й широко відчинив двері тюрем для учасників руху за слово правди. Після покосу 1972 року арешти тривали аж до середини 1980-х років.

Русифікаційні процеси в 1960—1970-х роках стосувалися і науки. Так, у 1960 році з усіх 35 426 науковців СРСР, які захистили наукові ступені в Україні, лише 63,6% працювали тут, а решта, 36,4%, — поза її межами. Серед 63,6% науковців, що становлять 22 523 осіб, лише 48,3% були українцями, решта — росіяни та представники інших національностей.

Серед 472 наукових періодичних і серійних видань, що публікувалися в УРСР ще в 1966—1967 роках, 386 (81,8%) були російськомовними, а 80 (17%) — українськомовними. З усіх 1 512 найменувань наукових видань Академії наук УРСР у 1968 році, 1 211 (80,1%) були російськомовними, 276 (16,6%) — українськомовними. Українська мова переважала лише в галузі суспільних наук, тоді як у галузі природничих — російська (у часи незалежності України виникла проблема перекладу термінології з російської, коли доступ до європейських наукових видань був обмежений). У 1970 році було прийнято наказ про захист наукових дисертаційних робіт на здобуття ступеня кандидата наук лише російською мовою, окрім того, автореферати дисертацій та й самі тексти досліджень, за новими вимогами, теж писали російською.

Окрім науки, русифікації піддавали й популярні видання. Так кількість українськомовних видань скоротилася з 4 041 найменування в 1961 році до 2 981-го — у 1973-му, а кількість російськомовних залишалася приблизно на одному рівні (4 416 найменувань у 1961 році та 4 403 — у 1973-му). Серед періодичних видань УРСР у 1973 році українськомовних було 131 найменування, а російськомовних — 269; 802 газети видавалися українською, 427 — російською. Також відбувається обмеження загального культурного розвитку в Україні: зменшується кількість театрів (станом на 1940 рік в УРСР було 140 театрів, а в 1972 році їх залишилося лише 72) та музеїв (у 1940 році — 174, а в 1971-му — 147).

Незважаючи на такі очевидні «успіхи» в асиміляційній політиці, у 1980-х роках русифікаційні процеси набули нових соціальних форм, коли вчителів російської мови та літератури заохочували грошовими винагородами. Так ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР, вважаючи, що в умовах «виникнення нової історичної спільноти — радянського народу» російська мова недостатньо знана, 26 травня 1983 року приймають спільну постанову № 473 «О дополнительных мерах по улучшению изучения русского языка в общеобразовательных школах и других учебных заведениях союзных республик» (так званий «Андроповський указ»). За цією постановою передбачалося значне збільшення шкіл із російською мовою навчання, а також вивчення її в старших групах дошкільних закладів, 16% доплати вчителям російської мови. Відповідні рішення були прийняті ЦК КПУ та міністерством освіти УРСР. Окремі чиновники в УРСР пішли навіть далі і запропонували додаткову кількість годин російської мови в технікумах і вишах з українською мовою викладання за рахунок інших дисциплін. Російську було запроваджено як обов’язковий предмет для студентів всіх спеціальностей педагогічних вишів і училищ немовного спрямування. Водночас було створено полегшені умови для вступу на факультети російської філології в університетах і педагогічних навчальних закладах, а також збільшено кількість видань навчальної, методичної та художньої літератури російською мовою. У 1984 році в УРСР заробітну плату вчителям російської мови та літератури підвищили ще на 15%, порівняно з вчителями української мови та літератури. Така політика русифікації призвела до того, що різні покоління в одній сім’ї розмовляли двома мовами: діди, бабусі і батьки — українською, а діти та онуки — російською.

Внаслідок такої низки цілеспрямованих партійних і державних заходів у 1988—1989 роках у Донецьку, Чернігові, Харкові, Миколаєві, Одесі, Луганську, Дніпропетровську й інших великих містах Східної та Південної України залишилися поодинокі українські школи. Для 700 тисяч українців Криму взагалі не залишилося жодної української школи. Навіть у канадському місті Едмонтон, де була чисельна українська діаспора, таких шкіл було кілька. Станом на 1990 рік в Україні 75% дитячих садків були російськомовними.

У вищих навчальних закладах українською мовою читалося лише приблизно 5% лекцій, причому в більшості вишів на Сході і Півдні України — жодної. Якщо в 1971 році 25% лекцій у вишах Західної України читалися українською мовою, то вже у 1975-му показник упав до 15%. Не кращою була ситуація і в середніх навчальних закладах: лише в третині ПТУ навчання проводили українською.

Така вражаюча русифікація була не лише в сфері освіти, а й культури. У 17 українських театрах вистави ставили російською мовою. У 1978—1988 роках лише половина фільмів кіностудії імені Олександра Довженка були українськомовними і лише декілька з 60 фільмів Одеської кіностудії. Ще більше погіршилася порівняно з попередніми десятиріччями ситуація з українськомовними книгами. Так, у 1988 році лише 18% книг вийшли українською, що за тиражем становило лише 3% від загальної кількості. Понад половина журналів також виходили російською мовою.

Переважну більшість наукових журналів видавали російською мовою. Внаслідок цього не розроблялася українська наукова термінологія, не видавалися українські словники й довідники. Українською, як правило, виходила художня література та мовознавчі праці, науково-популярні й ідеологічно-пропагандистські книжки, публікації з історії партії, біографії та «твори» вождів і видатних більшовиків. Така політика негативно впливала на розвиток мови й ареал її застосування. Це суттєво зменшувало потребу інтелігенції, зокрема науковців у виданнях українською мовою. Вони змушені були користуватися російськомовною літературою і застосовувати російську термінологію через брак відповідної української.

Таким чином політика русифікації приносила свої сумні здобутки — українці поступово втрачали рідну мову. Адже за 20 років, із 1959-го по 1979 рік, чисельність українців, які вважали українську мову рідною, скоротилася з 93,4% до 89,1%. А кількість українців, які вважали російську мову рідною, зросла за цей період удвічі і становила станом на 1979 рік 4 мільйони осіб. За переписом 1989 року українці становили 72,6% від загальної кількості всього населення, у той час як українською мовою вільно володіли лише 67%.

На кінець 1980-х років лише 20% книжок в УРСР видавалися українською мовою. У період 1969—1980 років кількість журналів, що виходили українською, знизилася з 46% до 16%, тобто на 30%. Швидкими темпами знижувалася частка українських книжок в бібліотеках. У 1989 році в кінотеатрах республіки було продемонстровано 280 нових фільмів і лише один із них — українськомовний. Якщо щороку в Грузії, Вірменії, республіках Середньої Азії дублювалися національними мовами по 50—60 фільмів, то в Україні — лише 15.

У 1989 році видали постанову ЦК КПРС про статус російської мови як загальнодержавної в межах усього Радянського Союзу. Російська мова насаджувалася через адміністративний тиск, але водночас держава намагалася мотивувати до її вивчення й широкого використання. Адже оволодіння панівною мовою давало радянському громадянину ширші можливості щодо покращення свого соціального становища. Українська мова поступово витіснялася з офіційного діловодства й науки. Асиміляційні процеси призводили до щораз більшого руйнування національної ідентичності. Все більше звужувалося коло осіб в українському суспільстві, яке могло чинити опір асиміляції. Адже більша частина української інтелігенції була зросійщена та денаціоналізована. Найбільший спротив чинили національно свідома інтелігенція й українське село — одвічний носій мови, традицій, культури. Не однаковим був процес русифікації за своїми змістом, формою, методами і динамікою в різних регіонах України. У західних регіонах України ситуація з українською мовою була дещо кращою. Загальний відсоток шкіл з українською мовою викладання був значно вищим. Однак і тут проводили цілеспрямовані заходи задля їхнього скорочення.

 «Оновлена країна»