Митці й аграрії об’єднуються заради порятунку землі

Народний артист України, голова Полтавського відділення Всеукраїнської Національної музичної спілки Герман Юрченко нещодавно повернувся з XXVI з’їзду Аграрної партії України. Перебував він там як делегат від Полтавської області. Інформація видається дещо суперечливою? Для людей, як то кажуть, невтаємничених — так. Насправді ж Герман Юрійович уже багато років перебуває в лавах саме Аграрної партії України й за кілька десятиріч їй не зраджував. Чому професійний піаніст надав перевагу саме аграрній партії, ми й запитали в Германа Юрченка після його повернення з Києва.

— Германе Юрійовичу, я думала, що вас повністю поглинули «онлайн»-фестивалі «Олімп талантів», які ви проводите разом із колегами з музичної спілки. А ви, виявляється, й державницькими справами не гребуєте…

— Так, ми дійсно стоїмо вже на порозі проведення третього «онлайн»-фестивалю, які відбуваються щомісяця. Вже виробляється певна система. Так само систематичними стають наші «онлайн»-бесіди «Поговоримо про мистецтво», які також уже стали частиною фестивалю «Олімп талантів». Такі бесіди я з кимось зі своїх колег проводжу переважно для дорослих — батьків конкурсантів, занурюючи їх тим самим у світ мистецтва, який опановує їхня дитина. Адже дуже важливо, щоб батьки і діти мали спільні інтереси й цікавилися життям одне одного. Останню зустріч «Поговоримо про мистецтво» подивилися в «прямому ефірі» майже 400 осіб. Аудиторія значно зросла — на першій зустрічі в нас було 50 глядачів. 

Після цієї бесіди в «прямому ефірі» мені зателефонував колишній начальник обласного управління культури Петро Бондаревський і сказав: «Германе Юрійовичу, у жодному разі не припиняйте таких розмов. Вони важливі!» Мені була дуже приємна така висока оцінка Петра Карповича.

— Але ж повернімося до Аграрної партії України. Ваша належність до неї для багатьох стала новою сторінкою з вашої біографії. Скільки років ви є членом цієї партії й чому зупинили свій вибір саме на ній?

— Аграрна партія — незаплямована й особлива. Швидше це навіть об’єднання аграріїв, котрі працюють із девізом Олександра Довженка: «Квітуча земля — квітуча держава». Жахливо те, що в наш час цю квітучу державу багато хто хоче знищити, зважаючи на те, як обходяться з українською землею.

Фактично все моє свідоме життя пов’язане з аграріями. Мені імпонують ці люди. Можливо, так проявляються гени, адже мої діди й прадіди походять із села. Особливо відчув потяг до землі тоді, коли ще в 80-х роках познайомився з тодішнім очільником аграріїв на Полтавщині Петром Ківшиком. Чим більше минає часу відтоді, як він залишив наш світ, тим частіше я згадую і ще глибше розумію, наскільки він любив землю та її трудівника. Петро Андрійович говорив, що всі ми в боргу перед селом, бо фактично всі з нього вийшли. Переконаний, що кожна людина знайде в своєму родоводі селян, і так прикро, що нині село хочуть знищити. Боляче бачити покинуті й напівзруйновані будинки у вимираючих селах. Вони немов німий докір усім нам у тому, що ми поводимося із землею, мов невігласи, не замислю-ючись над тим, які наслідки це матиме вже у недалекому майбутньому.

Отже, свого часу Петро Ківшик захопив мене ідеєю підтримки села, а я як керівник обласної філармонії ніс цю ідею в маси з допомогою наших творчих колективів. Тоді всі артисти філармонії були членами Аграрної партії України, а в селах області ми давали по 2,5 тисячі концертів на рік! Причому наші глядачі дивилися не лише естрадні концерти — ми обов’язково давали концерт класичної музики з лекцією про високе мистецтво. 

У моєму кабінеті висіла велика карта Полтавської області, і на ній ми прапорцями позначали села, в яких побували. Ретельно слідкували за тим, щоб нашою концертно-просвітницькою діяльністю була покрита вся область. За цю роботу наприкінці 80-х років Полтавська обласна філармонія була визнана кращою філармонією Радянського Союзу з врученням перехідного червоного прапора.

Тоді перед трудівниками села виступали не лише полтавські артисти. Якщо приїздив, скажімо, Кубанський козачий хор, то ми одразу везли його в область — кудись на День села. Із ними приїжджали й пісенно-танцювальний ансамбль «Полтава», гурт «Краяни» та інші. І всі співали про землю, Україну, кохання й людські цінності. Тепер, через багато років, я розумію, що то були не просто розкішні концерти, а цілеспрямована робота зі збереження коду нації.

— Але ж, здається, у ті часи керівництво республіки вимагало більше співати не про Україну, а про партію і комсомол…

— Так, вимагали. Із Києва регулярно приїздила комісія і перевіряла репертуар колективів. Але для таких випадків ми друкували спеціальні програмки, у яких вписували в репертуар тих же «Краян» пісні про партію і Леніна. Користувалися тим, що члени комісії живих концертів ніколи не слухали, а просто брали програмки, завірені печаткою, і везли їх до Києва для звіту. 

— Як глядачі сприймали концерти філармонії?

— Дуже добре. Людям цікаві були і естрада, і класика. Ну, а про керівників аграрних підприємств взагалі варто сказати окремо. Пам’ятаю, запросив на концерт Київського державного симфонічного оркестру, яким диригував Володимир Сіренко, Героя України Семена Антонця. Музиканти виконували симфонію Дмитра Шостаковича на чотири частини. Скажу відверто, я хвилювався, чи буде цікавою ця музика Семену Свиридоновичу. Але після завершення концерту він обійняв мене і сказав: «Германе, велике спасибі. Я ніби прожив життя із цією музикою». От вам чергова демонстрація того, що «у щастя людського два вірних є крила» — це праця і музика, красиве і корисне, які завжди поряд.

— Розкажіть, будь ласка, трохи про з’їзд аграріїв, чим він був цікавий і з яким посилом ви повернулися до Полтави.

— Відразу скажу, що мені було дуже приємно потрапити до п’ятірки делегатів від Полтавщини на цьому з’їзді. Також мені випала честь їхати до столиці разом із нинішнім лідером Аграрної партії України в Полтавській області Олександром Ківшиком — сином Петра Ківшика. Ми багато спілкувалися дорогою, будували плани, і ці розмови були значущими для мене. Адже в кожної людини я чогось навчаюся, насичуюся її досвідом і мудрістю.

Сам з’їзд відбувався в торговому комплексі «Чумацький шлях» під Києвом. Засідання організували на природі, розставивши крісла на відстані 1,5 метра одне від одного — усе, як вимагають умови карантину. На початку виникла доволі напружена ситуація, адже нині в партії є певний розкол, про що свідчить навіть той факт, що на з’їзд приїхали представники тільки 18 областей. Головною інтригою стало те, хто ж стане новим лідером аграріїв. Особистість голови партії надзвичайно важлива, адже партії треба повертати своє ім’я, рятувати українську землю.

— І тому аграрії обрали собі за лідера шоумена?..

— Лідером партії став Михайло Поплавський, але на посаду голови він висувався не як співак, шоумен і ректор університету культури, а як фермер (так, він має землю і тракторець, як сам говорить) і вчитель, здатний об’єднати навколо себе людей. І як людина, котра може собі дозволити вкласти гроші в партію.

Виступ Михайла Поплавського тривав хвилин 5—6, але протягом цього часу він зумів сказати головне — і люди йому повірили. Бо якщо на початку, як я вже говорив, атмосфера була напружена, то поволі люди почали підсувати свої крісла ближче одне до одного, знайомитися і спілкуватися.

— Що саме сказав Михайло Поплавський із трибуни?

— У його промові не було лозунгів, він говорив відверто. Сказав, що перебуває в тому стані, коли вже всім забезпечений, але ще має бажання допомогти аграріям об’єднатися. Бо соромно в аграрній країні, яка годувала весь світ, аграрній партії плентатися десь у хвості суспільного життя. Він розуміє проблеми аграріїв, бо й сам є фермером, і готовий використати увесь свій досвід та вміння, аби по-державницьки вирішити численні сільськогосподарські питання, зокрема й питання землі. Головне для аграріїв сьогодні — об’єднатися й захистити українську землю.

— Здається, ви давно знайомі з Михайлом Поплавським, тож як думаєте, чи під силу йому зробити все те, про що він говорив?

— Із Михайлом Михайловичем мене познайомив Петро Бондаревський ще у 80-х роках. Мене тоді тільки-но призначили директором Полтавської обласної філармонії, і ми поїхали в Міністерство культури познайомитися з міністром культури. У приймальні зустріли Михайла Поплавського, який на той час був учителем і директором сільського клубу, але мріяв створити інститут культури, в якому б навчалися сільські діти. Пам’ятаю, тоді ще Петро Карпович сказав, що хоче познайомити мене з людиною, в якої може бути цікаве майбутнє. Перше враження від Михайла Михайловича — це просто «згусток енергії». Він уже тоді не пасував ні перед міністром, ні перед владою. Ні перед ким не боявся відстоювати своє бачення. Мені імпонувало те, що він налаштований не лише на творчість, а й на творення. Підкуповували його щира українська мова й безмежно веселі очі, які світилися, попри всі ті труднощі, які він долав. Повинен сказати, що перевірка приймальнею міністра — то особлива річ. Бувало, до Полтави приїздили дуже відомі люди, зокрема й представники влади. У спілкуванні з нами вони були привітними й комунікабельними, але коли їх зустрічав у міністерстві, то, здавалося, їх просто підмінили: стоять насуплені, неговіркі. А Поплавський «завів» за першої ж зустрічі й таким я бачив його завжди. Пізніше я став свідком багатьох його проектів, створення того ж університету культури, філія якого працювала і в Полтаві, де я викладав. Мені подобається, що в нього присутня жилка справжнього господаря — доводити будь-яку справу до кінця. І справжнього керівника — у нього завжди були професійні помічники. Пам’ятаю його вислів: «Сила директора — в його заступнику». І життя це доводить. Вірю, що й на посаді голови Аграрної партії України він зі своєю командою зробить те, що пообіцяв.

Оксана КЛОЧКО

«Вечірня Полтава»

Фото з особистого архіву 

Германа Юрченка