Україна не надала дозволу Міжнародному кримінальному суду розслідувати російську агресію

Притягнення Володимира Путіна до відповідальності за війну в Україні — найкраща тема для формування іміджу патріотичного політика та чиновника. Однак критично оцінити заяви про позови до міжнародних судів та покарання Путіна можуть лише фахівці. А от слова «Путін» і «Гаага» сприйматимуться суспільством позитивно, як і будь-яка інша популістична обіцянка навіть у разі відсутності юридичних перспектив. Власне, на це і розраховують політики, які, так би мовити, невтомно працюють над покаранням Путіна. Та насправді за цією темою стоїть дуже незручна для влади правда.

Про що недоговорюють політики

У Міжнародного кримінального суду, який знаходиться у Гаазі, немає юрисдикції щодо розслідування російської агресії проти України, оскільки Україна не надала на це свого дозволу. Для того, щоб він мав право розслідувати злочини, вчинені на території України, влада України має ратифікувати Римський статут, яким керується у своїй діяльності суд. Однак цього досі не зробили. На такі випадки в Римському статуті є «гібридні норми», які дають змогу частково визнати юрисдикцію суду, тобто розслідувати не всі злочини, про які йдеться в Римському статуті, а лише деякі.

Українська влада всіх часів боялася ратифікувати Римський статут, аби самій не потрапити під розслідування. Тому, коли почалася війна,  Україна скористалася тією гібридною нормою і в 2015 році дозволила часткову юрисдикцію Міжнародного кримінального суду щодо подій у Криму та на Сході, але винятково щодо злочинів проти людяності та воєнних злочинів.  

Україна не давала дозволу розслідувати агресію

Аби зрозуміти, у чому тут підступ, треба знати, що Міжнародний кримінальний суд розслідує лише чотири найсерйозніші для міжнародної спільноти злочини, а саме: злочин геноциду; злочини проти людяності; воєнні злочини; злочин агресії. Так от, Україна дозволила суду розслідувати лише два злочини з цього переліку — і то не злочин агресії, який люди зазвичай називають війною. 

Ба більше, у тексті заяви Верховної Ради до Міжнародного кримінального суду взагалі не йдеться про те, що Росія вчинила міжнародний злочин — агресію. Україна просить суд у Гаазі розслідувати «скоєння вищими посадовими особами Російської Федерації та керівниками терористичних організацій «ДНР» та «ЛНР» злочинів проти людяності та воєнних злочинів».

Це означає, що покарати Путіна за війну в Міжнародному кримінальному суді немає навіть гіпотетичних шансів, бо Україна не зверталася з таким проханням до суду і не надавала йому права вести таке розслідування на її території.   

Про людей подбали, про державу — ні

Не піддаючи сумніву претензії України до керівництва Російської Федерації та підпорядкованих йому збройних формувань «ЛДНР» щодо вчинення злочинів проти людяності та воєнних злочинів, варто зазначити, що між цими злочинами та злочином агресії є принципова різниця. Так, на відміну від агресії злочини проти людяності та воєнні злочини можуть вчинятися не лише під час міжнародного збройного конфлікту, а й внутрішнього.

Злочини проти людяності («crimes against humanity») — це злочини проти цивільного населення, що мають масовий характер, наприклад, масові вбивства, знищення, поневолення, згвалтування, депортація, тортури, катування. Злочини проти людяності, тобто гуманного ставлення до людини, можуть вчинятися навіть у мирний час. 

Воєнні злочини («war crimes») — це порушення норм ведення військових дій сторонами конфлікту, як міжнародного, так і внутрішнього. Такі норми зобов’язують сторони конфлікту утримуватися від нападу на цивільних осіб, піклуватися про поранених і хворих та надавати захист медичному персоналу, забезпечувати повагу до людської гідності військовополонених та цивільних осіб, забороняють або обмежують застосування тих видів зброї, які завдають особливо важких страждань.

Тобто злочини проти людяності та воєнні злочини — це про захист людини під час збройного конфлікту. А злочин агресії — це про захист суверенітету держави від вторгнення інших держав та про захист миру. 

Прикро, але факт

На жаль, є ще одна обставина, яка унеможливлює притягнення Путіна і його соратників до відповідальності в Міжнародному кримінальному суді, — це те, що Росія не ратифікувала Римського статуту, а отже, на неї та її громадян не поширюється юрисдикція суду. Більше того, російське громадянство захищає від переслідувань не лише Путіна, а й тих жителів ОРДЛО, які стали 

співучасниками кремлівських злочинів, але вже отримали російські паспорти. То була одна з причин російської паспортизації насамперед тих, хто виконує керівні функції в окупаційних «органах влади» ОРДЛО і хто взяв до рук зброю.

Чи є вихід?

Попри те, що Росія не є учасницею Римського статуту і на неї не поширюється юрисдикція Міжнародного кримінального суду, це не означає, що Україні не треба до нього звертатися. Адже це можливість проведення міжнародною судовою інстанцією бодай попередніх експертиз, фіксації злочинних дій та їхніх наслідків. 

Крім того, це нагадування світу про злочини РФ. Але для того, щоб звернутися до Міжнародного кримінального суду в Гаазі з приводу війни, яку розв’язала Росія в Україні, Верховна Рада повинна або ратифікувати Римський статут, або визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду щодо скоєння злочину агресії вищими посадовими особами Російської Федерації.

Шлях тернистий, але ціль того варта

На жаль, Міжнародний кримінальний суд може здійснювати юрисдикцію щодо злочину агресії лише стосовно дій, вчинених після 17 липня 2019 року, тобто через рік після набуття чинності визначення агресії в Римському статуті. Річ у тім, що в ньому тривалий час не було визначення агресії. А з 2010-го по 2018 рік тривав збір необхідної кількості підписів держав під визначенням агресії, лише після цього визначення набуло чинності. Але війна в Україні нині є триваючим злочином. Тому набуття чинності визначення агресії лише в 2018 році не позбавляє суду гіпотетичної можливості розслідувати агресію проти України, яка розпочалася в 2014 році.

Ті, хто захищав Україну, можуть понести відповідальність

Ще одна засторога щодо ратифікації Римського статуту або визнання часткової юрисдикції Міжнародного кримінального суду полягає в тому, що юрисдикція суду не поширюється на Росію, але поширюється на Україну та її громадян. Це, як не прикро, може призвести до засудження на міжнародному рівні де-

яких представників добробатів та воїнів ЗСУ, бо міжнародні організації у 2014—2015 роках фіксували на підконтрольній території злочини, які вони вважають злочинами проти людяності. 

Так склалося, що на початку війни українська армія не була готова давати відсіч, тому на фронт рушили тисячі добровольців, серед яких, на превеликий жаль, траплялися люди з кримінальними нахилами. Проте Україна змогла швидко впоратися з цим викликом. Але до того деякі добробати, навіть перебуваючи під державним командуванням, встигли вчинити ганебні і неприпустимі злочини стосовно цивільного населення. 

Тому Україні вкрай важливо самостійно в межах національного правосуддя розслідувати ці злочини та винести щодо них рішення до того, як це питання з подачі Росії постане в міжнародному суді. Кримінальних проваджень, за якими існують рішення національного суду, Міжнародний кримінальний суд не розглядатиме.

Післямова про «неоголошену» війну

Будь-яка дискусія про війну в Україні завжди зводиться до того, що війна «неоголошена» чи «невизнана», а отже, і не війна. Тож, випереджаючи коментарі на цю тему, викладаю юридичні аргументи щодо того, що в Україні з 20 лютого 2014 року триває війна, розв’язана Російською Федерацією.

Твердження про те, що війна називається «війною» лише тоді, коли одна зі сторін збройного конфлікту її формально оголосить, — це «фейк». Міжнародні правові акти, ратифіковані Україною, допускають визнання війни як різновиду збройного конфлікту міжнародного характеру навіть тоді, коли стан війни не визнаний однією зі сторін або не оголошений. 

Філософія міжнародних правових актів щодо злочину агресії полягає в тому, що про війну свідчать факти застосування сили, а не заява про них чи визнання. Зокрема положення Женевських конвенцій про ставлення до військовополонених та про захист цивільного населення під час війни 1949 року поширюються на «збройні конфлікти, що можуть виникнути між двома чи більше Високими Договірними Сторонами, навіть якщо одна з них не визнає стану війни».

А в резолюції «Визначення агресії» Генеральної Асамблеї ООН 1974 року перелічені дії, які необхідно кваліфікувати як агресію, незалежно від оголошення війни. Серед таких дій є ті, що вчинені Росією стосовно України, а саме — анексія, окупація, засилання державою або від її імені збройних банд, груп, іррегулярних сил або найманців, які здійснюють акти застосування збройної сили проти іншої держави.

Тож агресія, тобто війна може мати місце й тоді, коли вона не оголошена або не визнана однією зі сторін конфлікту. Тобто для того, щоб стверджувати, що в Україні війна, не потрібні укази Президента, постанови Кабміну чи Верховної Ради про визнання війни. Війна в Україні є за фактом збройного нападу іншої держави, анексії та окупації українських земель. Навіть якщо припиниться стрільба, війна триватиме доти, доки триватиме анексія та окупація частини території України.

Анна МАЛЯР, 

кандидат юридичних наук, експерт-кримінолог

для «Української правди»