Лавандове поле, кукурудзяний ресторан та міні-хоббітон: як кременчужани перетворили город на бізнес

«Село — це круто» 

Земельну ділянку, що колись була захаращена сміттям, родина кременчужан перетворила на садибу, до якої зараз з’їжджаються на «лавандові» фотосесії. На околиці села Чечелеве на власному городі вони влаштували міні-хоббітон, музей кременчуцьких вергунів, кукурудзяний ресторан та ще багато цікавостей. Саме сюди часто привозять школярів на веселі майстер-класи. Ми також вирушили за знаками «Я люблю Чечелеве», що привели нас до садиби «Country House». Із лавандовим лимонадом нас зустрічає господарка садиби — Надія Михайлова.

— Як виникла ідея створити під Кременчуком таку локацію? 

— Ми родом із села, тож ведемо сільський спосіб життя. Хотілося показати, що село — це модно, круто та сучасно, — каже пані Надія. — За освітою я педагог-дошкільник. Закінчила наше педагогічне училище, потім — київський педінститут. За другою освітою — маркетолог. Зараз популяризую «стейкейшн» (з англійської «staycation»: «stay» означає «залишатися» і «vacation» 

— «відпустка»). Цей формат відпочинку дуже популярний за кордоном. Він розрахований на тих, хто з певних причин не може поїхати на відпочинок далеко від дому. А «стейкейшн» надає можливість відпочити неподалік своєї оселі: поїхати як на кілька годин, так і на вихідні. Тож у нас і виникла ідея створити поруч із таким промисловим містом, як Кременчук, невеличкий оазис, де люди могли б із користю відпочити. 

Поки ми розмовляємо, телефон господині «розривається»: доводиться кілька справ вирішувати одночасно, а також вітати гостей, які приходять, незважаючи на будній день. 

— Скільки років ви займаєтеся цією справою? 

— Ми займаємося сільським туризмом уже понад 20 років. Спочатку справа рухалася доволі в’яло. По-перше, багато часу займала основна робота. По-друге, в нас була майстерня з виготовлення сувенірів, тож ми багато подорожували, представляючи свою продукцію на ярмарках та виставках. Зараз у нас є дві локації. Першим став етномайданчик: ми віднайшли історію кременчуцьких вергунів та створили «живий» музей. У ньому немає експонатів під склом. Усі експонати ми створюємо разом із нашими гостями: місимо тісто, ліпимо, смажимо та смакуємо. Тож наші експонати можна не лише подивитися, а й скуштувати. Минулого року ми створили музей сіна та соломи, де показуємо, як «росте» хліб — від зернинки до подачі на стіл. Це цікаво не лише дітям, а й дорослим. Там у нас є млин зі своєю сумною історією: у часи Голодомору до нього все село зносило зерно з бур’янів, аби люди могли вижити. А тут у нас еколокація: ми оточені заказником «Білецьківські Плавні» та сосновим лісом. Коли ми починали, вся ділянка була завалена сміттям, який люди звикли викидати. Можна було вести розкопки! Ми навіть не рахували, скільки автомобілів сміття вивезли. 

А далі загородили парканом і створили нову локацію.

— Як у нас сприйняли такий формат? 

— Довгий час люди взагалі не розуміли цього формату. Та й досі багато хто не розуміє зеленого туризму та його можливостей. Частково в цьому винні й самі господарі садиб. Вчитися не було в кого, люди не мали можливості поїхати за кордон, аби перейняти досвід. Тож усе зводилося до того, що зелений туризм — це сало, борщ, шаровари та прялка. На цьому все. Люди поїхали до однієї садиби, а там борщ, прялка, шаровари. До іншої — те ж саме. Це нецікаво. Садиби мають чимось відрізнятися, щоб хотілося до них приїхати. Але коли формат почав змінюватися, з’явилися нові підходи та ідеї, зацікавлених у такому відпочинку стало більше. Сільський туризм — це дуже широке поняття, що означає і велостежки, і екостежки, і багато іншого. Ми їздили до Музею просто неба в Пирогові під Києвом на перший семінар із зеленого туризму, ще коли він зароджувався в Україні. Відтоді ми почали просувати зелений туризм. Кілька років тому при обласному департаменті туризму та культури ми організували школу сільського туризму, де ділилися одне з одним досвідом.

— Чи помітили ви збільшення інтересу до своєї справи останнім часом? 

— Так. Після карантину цікавість зростає, і люди відкрили для себе багато місць в Україні, про які раніше не знали. Проте на початку карантину, коли нас усіх «закрили», стало страшно. Ні-

хто нікуди не їздив. Усі сиділи по домівках та виглядали у вікно. Минулого року ми мало працювали, бо були такі періоди, коли не можна було приймати гостей. Але коли послабили карантинні заходи, то багато людей скористалися можливістю відпочити поруч із містом. До карантину в нас була лише локація з вергунами. А на іншій ділянці — лише паркан, будівельний вагончик та лаванда. І більше нічого. Тож ми все зробили під час карантину, коли не могли приймати відвідувачів. У нас з’явився вільний час.

— Хто здебільшого до вас приїздить? 

—  Здебільшого наші відвідувачі — це школярі. У нас «гарячі» сезони — осінь та весна. Також приймаємо гостей взимку, коли до нас приходять Санта-Клаус, Святий Миколай та різдвяні гноми. Вони залишаються в нас із листопада аж до кінця лютого. Але наші відвідувачі — не лише діти: люди приїздять на фотосесії, є гості з Києва, Дніпра та інших міст.

— Чи важко вести бізнес в Україні? 

— У нашій країні ще немає сталого закону про зелений туризм, чіткого законодавства, категоризації. Через це важко працювати. Наприклад, нещодавно садиби, більші за СПА-готель «Потоки Хауз», прирівняли до бабусі, яка пече пиріжки за старовинними рецептами. І, аби продавати пиріжки, вона має відкрити ФОП...

— Коли було важче: 20 років тому чи зараз? 

— Важко було завжди: і тоді, і зараз. Важко, бо в зеленого туризму в Україні немає жодної підтримки. Позаминулого року ми багато подорожували за кордоном: були в Польщі, Греції та Литві. Я популяризувала наші кременчуцькі вергуни на ярмарках. І під час подорожей більше дізналася про зелений туризм за кордоном. Там такі садиби мають державну підтримку. Це дуже відчутно в Польщі через великі дотації, особливо для початківців. Ми ж усі «шишки» набиваємо самостійно. А коли ти вже став на ноги і все вийшло, то навіщо тобі вже допомога?

Лавандове поле та ресторан у полі 

Найпопулярніша в червні—липні лаванда. Хоча вона вже майже відійшла, адже ми приїхали наприкінці сезону. Все одно, поки ми розмовляємо з господаркою садиби, кілька дівчат фотографуються в полі з квітами.

— Лаванда останні роки перетворилася на справжній тренд… 

— Так, зараз лаванда — «must have» усюди, тому вона так цікава людям. У суботу в нас відбулося закриття «лавандового сезону». Ми посадили її три роки тому і не лише для фотосесій. Проводили семінари-практикуми для студентів — ландшафтних дизайнерів, квітникарів, садоводів-любителів. Розповідаємо, як вирощувати лаванду, стригти, збирати, доглядати за нею. Провели багато пленерів для художників, а також різних дитячих закладів. Готуємо з неї лавандовий сироп, мило, подушечки, саше. Цього року хочемо зробити настоянку та лікер. Загалом мені дуже подобається тема локаворського руху: локальних ресторанів, кафе, ко-ли заклад використовує для приготування їжі сезонні продукти, що ростуть безпосередньо на локації або в радіусі не більше 

300 кілометрів. У нас довго ніхто не розумів: як це сісти за стіл посеред поля? А за кордоном це популярно. Ось тут виросли огірки, їх нарвали та зробили при тобі салат. Це ж корисно! Минулого року ми запустили кукурудзяний ресторан та подавали страви з кукурудзи. Цього року зробили лавандове кафе. До нас приїжджали переважно на сніданки та вечері.

У нас є невеликий панорамний будиночок. Ми створили його наприкінці минулого року. Його «відкрили» кияни. Переважно в нас зупиняються гості з Києва або Дніпра: дізнаються про нас із соцмереж. Буває, що ночують і кременчужани, але рідко. Скоро запустимо наш готель «Сто зірок» під відкритим небом у кукурудзяному полі. Поставимо ліжко, аби там ночувати. Але якщо заїдять комарі, доведеться підніматися до хатинки. Адже навколо нас — заказник «Білецьківські Плавні».

«Мріємо створити справжній хоббітон» 

На подвір’ї є загородження, де мешкають ослик та вівці. Вони лише нещодавно оселилися в Чечелевому.

— У вас тут ціле господарство зі свійськими тваринами... 

— Ми все життя живемо в селі, тож тримали і свиней, і корів. Та й були 90-ті, коли необхідно було виживати. Зараз, коли ми створили таку локацію, хотілося спробувати щось незвичайне. До поні вже всі звикли, тож ми вирішили придбати осликів. Тепер у нас мешкає дівчинка Глафіра або Глаша. Їй 1,5 року. А на іншій локації — Яша, йому 4 роки. Поки що їх не можна зводити, адже дівчинка ще маленька для парування. Тому Яша чекає, доки Глаша підросте. Також придбали овечок: у нас є хлопчик Беня та дівчатка Біба й Боба. І ще купили каченят, щоб наші маленькі відвідувачі бачили, як вони зростають.

— Як з усім цим вправляєтеся? 

— Із господарством допомагає вся родина. Мій чоловік — пенсіонер: усе життя працював на сталеливарному заводі обробником та пішов на пенсію раніше за вислугою років. Хоча зараз також працює, займається холодильниками та кондиціонерами, у вільний час допомагає з господарством. Я ще не пенсіонерка: мені трішки не вистачило, займаюся проведенням майстер-класів із ландшафтного дизайну. Цілодобово працюємо на декількох роботах. Допомагають діти. Онучку навчили працювати на гончарному крузі, і вона проводить майстер-класи з гончарства. З родини тут мешкає мій батько. Він допомагає з господарством, а також із будівництвом.

— Які у вас плани на майбутнє?

— Ідей дуже багато, але на їхню реалізацію не вистачає часу та коштів. Намагаємося щороку створювати нові локації, адже людям нецікаво приїжджати постійно на «кашу із сокири». Ми співпрацюємо з дизайнерами та допомагаємо одне одному зі створенням нових локацій. Зараз наймаємо трактор, аби катати на ньому дітей — для них це дуже цікаво. Тепер придбали мотоблок — хочемо зробити з нього маленький трактор. Мріємо облаштувати справжній хоббітон для гномів, ельфів та хоббітів, який би працював узимку та влітку. Зараз на це збираємо кошти.

Олена ЯРЕМКО

«ТелеграфЪ»