«За день вдається виткати лише 3—4 сантиметри килима завширшки з метр»

У відділі мистецтв По-лтавської обласної універсальної наукової бібліотеки імені І. П. Котляревського відкрили виставку творів майстрів рослинного килимарства міста Решетилівка «Натхненні рідним краєм», де представлені високохудожні роботи батька й доньки Петра та Людмили Шевчуків, Олександра Бабенка, Василя Деркача, Сергія Вакуленка, Євгенії Липовецької, Тетяни Зінченко, Ніни Токової, майстерні художніх промислів «Соломія». Відома творча родина Пілюгіних вирішила підтримати колег, розмістивши з іншого краю зали свою виставку килимів «Родинне древо».

«Ми раді, що займаємося тим, до чого лежить душа»

«Тут ви бачите роботи трьох авторів: мої, старшої доньки Наталії Дмитренко й молодшої — Ольги Пілюгіної, якій тільки-но вручили посвідчення заслуженого майстра народної творчості України. А загалом у нашій родині троє заслужених майстрів: я, дружина Лариса, котра володіє мистецтвом вишивки, а тепер ще й Ольга. Щодо Наталії, то, думаю, це лише питання часу, — розповідає глава творчого сімейства Євген Пілюгін. — Ми раді, що займаємося тим, до чого лежить душа».

Цікавлюся в Євгена Івановича, як так сталося, що обидві доньки перейняли захоплення всього його життя. «А куди б вони ділися? — сміється він. — Ми з дружиною викладали в художньому професійному училищі, тож доньки там і виховувалися. Вони змалку були свідками того, як народжуються килими. А це магія, яка не може не заворожувати. У підсумку Наталія закінчила відділення килимарства, де викладав я, а Ольга — відділення художньої вишивки, де викладала дружина. Ткати ж молодшу доньку навчила старша. Оце Наталчині рукотвори. Ми з дружиною привезли її до Решетилівки, куди приїхали працювати після закінчення художнього училища, 8-місячною. А Ольга вже тут народилася. Головна робота на нашій родинній виставці — це Ольжин гобелен розміром 2,65х2 метри під назвою «Добробут», який уособлює міць України. Як бачите, на ньому зображене древо життя, що виростає з глечика. Тут дуже багато знахідок Ольги як художниці: погляньте, як кольори від теплих поступово стають усе холоднішими із такими собі вкрапленнями золотого. Подібну роботу такого ж розміру — килим «Козацький» — менша донька подарувала Національному музею українського народного декоративного мистецтва, що розташований на території Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника. А в Полтавському художньому музеї (Галереї мистецтв) імені Миколи Ярошенка десь 3 сотні наших килимів, але їх ніхто не бачить. На жаль, то мертвий скарб. Отак наше покоління відлучають від культурних традицій. Добре, що ще існують такі осередки народного мистецтва, як Решетилівка. І добре, що є майстри, всім серцем віддані йому».

Загалом на родинній виставці багато справжніх витворів мистецтва. Поміж них одна з останніх робіт Ольги Пілюгіної — зображення на повний зріст молодої киянки Василини в українському національному одязі, від якої йдуть гілки того ж древа життя — досить поширеного символу, притаманного не лише українській культурі. За словами Євгена Пілюгіна, цю роботу замовили батьки дівчини, яка й у житті полюбляє ходити столичними вулицями в національному вбранні. От такі цікаві бувають замовлення. 

«Зліва і справа від Ольжиного гобелена «Добробут» — дві мої роботи «Земля» і «Свято». Тут знову ж таки древо життя, яке, як ви помітили, зустрічається в багатьох наших роботах, вітряк, українська хата, річка. Земля в мене не чорна (хоч чорний колір і присутній), а барвиста. А килим «Святковий» — це просто вибух яскравих кольорів, що створює відповідний настрій. У своїй творчості стараємося дотримуватися традицій килимарства. Усі оці килими настінні, по них не можна ходити», — наголошує знаний килимар. 

Замовників небагато — і в основному це українці, які живуть за кордоном

Таїнство створення килима ручної роботи (від фарбування ниток у потрібні кольори до ткання) — досить тривалий і копіткий процес. Євген Іванович «просвітлює» мене, що за день вдається виткати лише 3—4 сантиметри килима завширшки з метр. Відтак, щоб ви розуміли, килим розміром 1,5х1 метр можна створити за 30—40 днів. 

«А на оцей килим «Добробут» Ольга витратила півроку, — стверджує майстер. — Вона трудоголік — бува, сидить у майстерні й удень, і вночі. Я ж довго вже не витримую — болить спина. Можу сидіти за верстатом щонайбільше 3 години. Тому беруся за роботи невеликих розмірів. Натомість Ольга полюбляє працювати з розмахом — у неї багато сил. З-під її рук вийшли такі гобелени, як «Таємна вечеря», «Благовіщення» з постатями людей — загалом по 8—10 квадратних метрів. Сьогодні Ольга поїхала автівкою на чернігівську фабрику, де на німецькому обладнанні з новозеландської та австралійської сировини для неї виготовляють нефарбовані натуральні нитки. Бо вона задумала й уже створює серію гобеленів із нефарбованої овечої вовни, як це робили колись. Як на мене, це надзвичайно цікаво».

Зрозуміло, що авторські рукотворні стовідсотково натуральні килими, на виготовлення яких витрачається чимало часу (до того ж треба враховувати ще й вартість сировини), не можуть бути дешевими. Тим паче, що кожна з цих робіт неповторна. Не дивно, що раніше подібні ткані вироби (скажімо, персидські килими, французькі гобелени) були на вагу золота.

«На виставці представлена лише незначна частина наших робіт, — зазначає Євген Пілюгін. — А вдома в нас зібрана колекція з понад 200 килимів. Готові вироби чекають на своїх покупців. А чом би й ні? Нам же треба платити за орендовані приміщення майстерень, за фарби, сировину, та й на прожиття кошти потрібні — на 3 тисячі гривень пенсії особливо не розженешся». 

Попри це, невгамовний чоловік полюбляє виставкову діяльність. Інакше, говорить, просто не може. Пригадує: бу-ло таке, що на закордонні виставки вивозили й по 70 килимів. «Коли в тебе на руках лист від посольства, то через кордон можна провозити їх без обмежень, — запевняє Євген Іванович. — На виставку до Парижа ми з Наталкою взяли стільки своїх тканих виробів, скільки змогли піднести. До Лондона я возив їх зо два десятки — знову ж таки скільки зміг підняти. Ольга разом зі своїм чоловіком на запрошення посольства чимало килимів возили на виставку в Угорщину. На рахунку меншої доньки вже близько ста виставок — не тільки в Україні, а й за кордоном. Вона прекрасна художниця, до того ж досконало володіє технікою ткацтва».

На жаль, в Україні творіння уяви й рук килимарів не надто затребувані. От років 20 тому, за словами Євгена Пілюгіна, був справжній килимовий бум. Усі хотіли мати гобелен у своєму інтер’єрі. Нині ж настінні килими cтали немодними, несучасними. «Тож замовників небагато — і в основному це українці, які живуть у Канаді, Америці, Італії, Ізраїлі тощо. Вони знаходять нас самі через Інтернет або за переказами друзів. Є ще одне болюче питання. Спілкуючись із майстрами з Литви, Білорусі, добре знаю, що вони отримують стипендію від держави. Я ж, будучи заслуженим майстром народної творчості України, не маю ніякої підтримки, — скаржиться килимар. — А дуже хотілося б, щоб і в нас майстри не були покинуті напризволяще — мали державну стипендію, щоб їх не давила податкова служба. Невже ми хочемо так багато?»

Ганна ЯРОШЕНКО

«Вечірня Полтава»

Фото автора 

та Костянтина БОБРИЩЕВА