«Самогон свого часу був найбільш стабільною валютою»

Майже 3 роки тому в селі Абазівка Полтавського району відчинив двері приватний етно-музей «пива & sамогону», що одразу ж став туристичною цікавинкою. Ініціатива його створення належить підприємцю, власнику броварень Василю Кожану. 

Об’їздивши багато країн і скрізь цікавлячись традиціями пиво- та самогоноваріння, пан Василь неодмінно привозив звідусіль старовинні речі, так чи інакше пов’язані з цими ремеслами. Його підлеглі запевняють: Василя Юхимовича за кордоном цікавлять не дорогі курорти, а «блошині ринки», де можна відкопати справжні раритети. А деякі з рідкісних речей знаходили його самі — знаючи про пристрасть чоловіка до колекціонування, йому телефонували й пропонували їх. 

— Оскільки займаюся пивоварінням, спочатку збирав тематичні раритетні речі, аби виставити в інтер’єрах кафе й у такий спосіб здивувати клієнтів, — пояснює Василь Кожан. — А коли таких речей назбиралося дуже багато, сама собою виникла думка про музей.

Перед революцією в Полтавській губернії працювали понад 20 приватних броварень та винокурень

Якщо існують намолені місця, то місце, де розміщене  нове приміщення етно-музею, його менеджер Олена Мазурок називає «напитим». Усі знають про диканські броварні Кочубеїв, і майже ніхто не знає про гуральню Абази. Річ у тому, що на території нинішньої Абазівки в 1840-х роках заможний поміщик молдовського походження Михайло Абаза побудував великий маєток (де мав кріпацький театр, оркестр з італійськими музиками, картинну галерею), до того ж створив потужне виробництво: цегельню, вовнообробну фабрику, а також винокурню — й відкрив дві корчми. Його син Олександр Абаза з 1872-го по 1888 рік був незмінним міським головою Полтави. На жаль, від володіння Абазів нічого не лишилося. В етно-музеї представлена лише замовлена у Франції черепиця із садиби Михайла Абази, яку принесли місцеві жителі. А ще — цеглина, виготовлена в його цегельні.

— На оцьому місці, де зараз стоїть музей, був постоялий двір, де зупинявся Тарас Шевченко. 1845 року він гостював у маєтку Михайла Абази й пізніше описав це в російськомовній повісті «Близнюки», — «просвітлює» нас Василь Кожан. — А от історію пиво- й самогоноваріння ми мали відтворити вже хоча б тому, що на Полтавщині, куди свого часу входила й частина Сумщини, ці ремесла були дуже розвиненими. Перед революцією в Полтавській губернії працювали понад 20 приватних броварень та винокурень. Мушу сказати без зайвої скромності: у цьому музеї зібрана унікальна колекція. Як ви вже знаєте, я часто подорожую світом і подібної ніде не зустрічав.

Втім, якщо говорити про географію експонатів, то вона не обмежується Полтавщиною й навіть Україною. Розпочинаємо нашу екскурсію із зали, присвяченої пивоварінню. Тут тобі й жорна, і справжні козацькі мідні чани (на клеймі одного з них зазначено: 1800 рік), і дореволюційні дубові діжки для пива з різних регіонів нашої країни та закордону, і апарати для його розливу, які свого часу використовували в корчмі. Експонатів стільки, що очі розбігаються. 

— От бачите, на одній із діжок для пива зображена знаменита гексаграма, яку прийнято вважати зіркою Давида, — звертає нашу увагу на один із них засновник музею. — Проте спочатку цей символ не мав стосунку до іудаїзму, а поміж іншого був емблемою пивоварів.

Унікальними є й пляшки для пива з відомої Кочубеївської броварні (завод «Диканька» примудрявся поставляти свою продукцію навіть за кордон, зокрема у Фінляндію, Королівство Польське, Середню Азію). Свого часу до створення пляшок залучали художників, тож не дивно, що тепер вони стали об’єктом полювання колекціонерів. У музеї пишаються й рідкісною книгою «Пивоваріння, квасоваріння й медоваріння» видання 1868 року, яку під час його відкриття презентував екс-директор Полтавського пивзаводу Микола Суткович, котрому нібито подарував її німецький пивовар. За словами Василя Кожана, рецептуру з цього видання й нині запозичують у пиво- та квасоварінні.

Із колекцією самогонних апаратів хочуть потрапити до Книги рекордів України

Є в музеї і пристосування для автоматичного розливу пива на виробництві радянських часів. А на полицях примостилися келихи для пива з різних куточків світу. Серед них одразу впадають в око німецькі: на одному з них портрет Адольфа Гітлера, а на іншому — навіть свастика (тисячолітній символ, який вкрав у людства фашистський лідер). 

— Звичайно, ці келихи викликають у відвідувачів нашого музею різні емоції, — констатує Олена Мазурок. — Та ми в жодному разі не пропагуємо як алкоголізм, так і фашизм. Упаси Боже. Але ж погляньте, на цьому келихові значиться: 1941 рік. Це ж історія. 

Пані Олена вказує на ще один подарунок із Німеччини — 34-градусне пиво в невеликій пляшці. До речі, київські пивовари не надто відстають від німців — уже теж зварили пиво такої міцності. Хоча й це не межа, бо, за словами Олени Мазурок, існує й 56-градусне пиво.

Поки переходимо до другої зали, присвяченої самогоноварінню, пан Василь зазначає: ми звикли до того, що самогон — це щось негативне, але ж деінде у світі алкогольні напої, отримані внаслідок перегонки збродженого зернового сусла, яблучного чи виноградного соку (наприклад, віскі в Шотландії та Ірландії, шнапс у Німеччині, кальвадос у Франції, чача у Грузії тощо), вважаються національними.

— Якщо ви пам’ятаєте, самогон свого часу був найбільш стабільною валютою, — нагадує власник музею. —  Коли, скажімо, треба було скосити траву, привезти сіно чи порубати дрова, розраховувалися пляшкою саморобної оковитої. Тож нині порушуємо питання про те, щоб і в Україні узаконити виробництво цього національного продукту. Безперечно, він має бути стовідсотково якісним.

В етно-музеї представлена найбільша в нашій країні колекція самогонних апаратів, у яких «народні умільці» задіяли виварки, бідони, ночви, тазики, чавуни тощо. Її планують зареєструвати у Книзі рекордів України, бо поки що в нас немає подібних рекордів.

— Господар, який раніше не володів ось таким апаратом, вважався бідним. Кожен із цих саморобних пристроїв має свою історію, — розповідає Василь Юхимович. — Скажімо, оцей, у якому використані два чавунні горщики й акумуляторна батарея, привезений з Опішні — на ньому робили сливовицю зі славнозвісних місцевих слив. А це унікальний старовинний керамічний самогонний апарат — копію його виготовив опішнянський майстер.

Також є саморобний пристрій, який використовували під час війни, — зроблений із гільзи від снаряду, і навіть міні-апарат, яким послуговувалися в місцях позбавлення волі. Один із саморобних апаратів котрийсь із «кулібіних» примудрився зробити з пральної машини. І зовсім кумедна річ — самогонний апарат у чемодані. Як відомо, за радянських часів за виготовлення самогону переслідували, тож люди вдавалися до різних хитрощів: коли на горизонті з’являвся дільничний інспектор, чемодан зі вмістом закривали і ставили на антресолі. До речі, усі антиалкогольні кампанії, зокрема й «сухий закон» Михайла Горбачова, не лише стали руйнівними для економіки, а й сприяли сплеску самогоноваріння.

Експонатам тісно у двох кімнатах музею

— Свого часу Полтавський завод медичного скла виготовляв ось такі побутові дистилятори, — продовжує знайомити нас зі своєю багатою колекцією Василь Кожан. — Але всі знають, що то були свого роду самогонні апарати, причому вони користувалися великим попитом. Раніше були й ось такі аламбіки, призначені для дистиляції спирту, що використовувався в медичних цілях. А це сучасний мідний міні-аламбік, привезений із Бельгії. Він належав знайомому з Рівного, який цього року, на жаль, помер через ускладнення, викликані коронавірусною інфекцією, а його дружина передала нам цю недешеву річ за певну винагороду. 

Представлені в музеї й сучасні самогонні апарати з нержавіючої сталі промислового виробництва — як виявилося, такі можна без проблем купити в Інтернеті. Дуже рідкісний експонат — один із перших англійських мідних спиртометрів, яких і в Західній Європі вже навряд чи знайдеш. А з Криму привезені пляшки часів російсько-турецької війни 1768—1774 років. Поміж зразків алкоголю — як найдешевша горілка радянських часів (коштувала всього кілька карбованців), так і привезена з Китаю горілка «Маотай», що належить до найдорожчих напоїв світу (її ціна сягає 1,5 тисячі доларів).

Як відомо, найважчою нагородою в історії була чавунна медаль «За п’янство», запроваджена російським царем Петром І 1714 року. Серед експонатів етно-музею є її копія — важить вона 6,8 кілограма. Її кріпили на шию тим, хто зловживав алкоголем, так, щоб не можна було зняти. За деякими відомостями, таку нагороду ті мали носити тиждень — і їли з нею, і спали. До слова, і сам цар до випивки був мастак. 

А ще в експозиції музею можна побачити оригінали дуже цікавих документів, яких, як стверджує Василь Юхимович, лишилося дуже мало у світі. Це один із перших патентів (1873 року) на виготовлення дистиляту, а також один із перших сертифікатів (1874 року) на роздрібний продаж алкоголю. Вони привезені з Америки, а надруковані, до речі, на тому ж папері, що й перші долари. 

Не дивно, що єдиний в Україні етно-музей «пива & sамогону» викликає неабияку цікавість у людей, котрі полюбляють подорожувати й відкривати для себе щось нове. За майже 3 роки його відвідали понад 30 тисяч туристів. Щоправда, частіше, стверджують в етно-музеї, сюди наві-дуються з інших регіонів України, а також із закордону. Натомість полтавці лише починають відкривати для себе цю туристичну принаду. 

— Повірте, вивчати історію пиво- та самогоноваріння надзвичайно цікаво. Кожен із нас ставиться до цих ремесел як до частинки культури, історії й побуту не лише нашого народу, а й інших народів світу. І ми є свого роду першопрохідцями, адже намагаємося привернути увагу до тієї сторінки нашої минувшини, якою в Україні, на жаль, ніхто не займається, — висловлює свою думку іще один менеджер музею Ірина Верига.

Оскільки всі експонати вже не поміщаються у двох кімнатах музею, його власник мріє про розширення. І не зупиняється в пошуку — на виручені від екскурсій кошти купує нові раритетні речі.

Ганна ЯРОШЕНКО

«Вечірня Полтава»

Фото автора