Заслужений майстер народної творчості України, лауреат Шевченківської премії Василь ОМЕЛЯНЕНКО: «Глина в мене, як перший друг у всьому. Коли на душі гарно — до глини, і коли погано — теж до глини…»

3 серпня відзначив 95-річний ювілей патріарх українського гончарства, заслужений майстер народної творчості України, лауреат Премії імені Данила Щербаківського, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Василь Омеляненко. Із нагоди ювілею майстра в Центрі розвит-ку духовної культури Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішні відкрилася виставка «Життєдайні джерела великого творця», присвячена багаторічному творчому шляху майстра. В експозиції представлені унікальні твори кераміки Василя Омеляненка з фондової колекції Музею гончарства —  понад 100 виробів. Ми ж пропонуємо увазі читачів інтерв’ю, яке Василь Онуфрійович дав минулого року кореспонденту радіо «Лтава».

«Заслужений майстер народної творчості України Василь Омеляненко, незважаючи на поважний вік, не може й дня просидіти без роботи. Уся його хата заставлена свистунцями, баранчиками, їжачками, левами… Кожна тваринка ніби посміхається вам доброю посмішкою і чимось нагадує свого господаря. Руки майстра постійно в глині. Василь Онуфрійович мріє про створення домашнього музею, та не тільки мріє, а й наполегливо працює, готується до цього. Спілкуватися з майстром легко і радісно, він нікому не заздрить, ні на кого не ображається, здається, він вже давно знайшов усі відповіді, а нові питання не на часі.

— Завжди, як важко на душі, то я до глини приступаю, роблю, що на серце кладеться, ніби розмовляю зі своїми виробами, відчуваю, що живий, — говорить Василь Онуфрійович. 

— Хто вас навчив свистунці робити?

— Це ще в дитинстві було. Ми тоді жили «на кватирі». Метрів за сорок від нас гончар жив. Ми ще нічого не знали про глину, і я зайшов до цього гончаря в двір. Нікого не було, двері відчинені, а на столику свистунці стояли. Як подивився — самі півники. Ну, мене вони так вразили, що я тоді прийшов додому сам не свій. Прошу матір, щоб десь дістала і принесла глини. Мені тоді дев’ять років було, а брату — сім. Вона дістала таки десь глину, і ми почали… Візьмеш і не знаєш, що з нею робити. Тоді прийшла одна знайома тітка, подивилася, взяла в руки глину, скачала шарик і зробила з нього мисочку. Потім здавила трохи пальцями. «Оце так, — каже, — починають робити свистунця». І ми почали за нею повторювати, робити те саме. Вдалося зробити півників, але вони в нас кострубаті вийшли, неглажені такі, аж смішні. Ну що? Не вийшло відразу, тому кинули справу. Не робили десь із тиждень, а все одно тягне до глини. Відтак сіли і наліпили як змогли багато-багато свистунців. І той гончар узяв оцю сотню свистунців у нас за руб. То було в 1934 році!

— То, мабуть, великі гроші для вас тоді були?

— Та куди там! Нас і без того захопила ця справа, а коли ще й копійчину отримали, то ще дужче старалися… Почали працювати трошки краще і через деякий час навчилися таки цих півників як слід робити. Усі в наших краях робили тоді свистунців. Ми тоді жили в Гончарівці, а там їх майже у кожній хаті ліпили. Тож ми подумали: а що це ми тільки півників робимо, у природі ж є й інші тварини. Почали ліпити і баранчиків, і білочок, і рибок, і собачок, і ведмедиків. Із 1938 року мати почала брати глину на заводі, а також ангоб чорний та червоний, і ми робили свистунців для заводу. Як висохнуть, тоді ангобом червоненьким фарбували, крильце — чорненьким, після чого мати несла їх на завод. 

— У кожного свистунця свій «голос». Це правда?

— Правда. Якось мене запросили до Ленінграда в музей Миколи Міклухо-Маклая. Це давно було, років, може, й тридцять назад чи навіть більше. Там розставили моїх свистунців за «голосом», як по нотах…

— А чи знаєте яким «голосом» він потім співатиме?

— Я не знаю наперед, адже це залежить від порожнини. Чим менша порожнина, тим тоншим буде ствист.

— Ви тільки свистунців у дитинстві робили?

— Спочатку тільки свистунців у вигляді різних тварин, а тоді захотіли спробувати панночку виліпити. Її зазвичай роблять на верстаті, якого ми не мали. Тому ми вигадали власний спосіб, який допоміг впоратися без верстата. Спідничка, правда, вийшла дещо товщою, ніж потрібно. Завдяки тому, що навчилися свого часу свистунців виробляти, вони в 1947 році врятували нас від страшного голоду. 

— Від голоду врятували свистунці?

— Саме так. Ми тоді жили «на кватирі» в гончаря Михайла Острянина. Якось він поїхав до Полтави, залишивши вільним верстат. Я бачив раніше, як він гончарує, — глина в нього аж ворушиться! Ми з братом дуже хотіли спробувати попрацювати на верстаті, тому, коли майстра не було вдома, нас його бабуся пускала погончарювати. Найголовніше в цій справі — виставити центр, щоб нічого не хиталося. Саме тоді навчилися робити горщики. Оскільки гончарі не пускали нас на завод палити наші вироби, ми зробили горно в себе вдома і навчилися палити власноруч. Відтак із 1944 року я займався цим удома.

— А німці тут були?

— Так, аж 2 роки.

— І при них ви гончарювали?

— Ні, при німцях ми нічого не робили. Я ж інвалід, отут (показує) нога в ступні не згинається, ще у 

8 років вивихнув, відтак проскакав із палицею 4 роки. До школи пішов у дванадцятирічному віці. Також свого часу наказували мені в Німеччину збиратися.

— Хотіли забрати вас туди?

— Так. Спекла мати паляницю з просяної муки, і пішов я з клунком. Викликали мене до німецької комендатури. Там за столом сиділа комісія, а збоку — наш і німецький лікарі. Я роззувся, наш лікар оглянув мою ногу і, подивившись на німця, сказав: «Кранк, ніхт арбайтен». Після цього мене звільнили. Отак мені пощастило не поїхати в Німеччину… 

— Фашистів боялися? Вони у ваших краях дуже лютували?

— Наче не чули такого. У Гончарівці їх майже не було. 

— Ви кажете, що не гончарювали при німцях.

— Через те, що глини не було. Та й кому воно тоді треба було? Нам на той час дали огород, тож працювали на ньому, таким чином і пережили окупацію, поки в 1943 році наші солдати нас не звільнили. І тоді я пішов до п’ятого класу. Навчався непогано, з 1-го по 7 клас щороку отримував грамоту. А тоді перестав ходити і пропустив місяців, мабуть, 4 чи 5. Після того перейшов до вечірньої школи. Усі книжки, що в мене були, перечитав. І вже через два тижні підказував тим, хто там навчався. Коли закінчив десять класів, у мене були тільки чотири «четвірки», а то всі «п’ятірки».

— Чи навчалися десь після школи?

— Не навчався через те, шо біднота — ні за що ні поїхати, ні піти. Самі знаєте, як нелегко, коли зовсім ніякої підтримки немає.

— А батьки ваші живі були тоді? Чи воював ваш батько на фронті?

— Батько помер 1945 року. Свого часу, працюючи на млині, обпікся там, відтоді став інвалідом. Помер, коли йому було 63 роки. І ми залишилися жити з матір’ю. 

— Мені завжди було цікаво: інколи керамічні вироби бувають такими химерними, наприклад, поєднують у собі лева і барана. Що то за звірі такі чудернацькі?

— У мене такі стоять, сохнуть. Це лише фантазія… Нецікаво постійно ліпити лише те, що буває в житті. Спочатку я встигав виконувати лише норму на заводі, однак із часом навчився працювати швидше, і в мене почав з’являтися вільний час. Таким чином я почав робити своє: баранчиків, левів, козликів тощо. От зробиш виріб і думаєш: чого б йому додати, щоб він став якийсь пишніший. Після цього почав робити різних тварин. Я їх всіх люблю, і вони мені наче посміхаються…

— А як ваші звірі називаються? Ви даєте їм імена?

— Лев, кінь, бик… Так і називаю його, хоча він на справжнього лева і не схожий…

— Вас навідують уві сні ідеї?

— Так, сняться … Я завжди фантазую… А ще в мене є одна мрія —хочу в своїй хаті зробити невеличкий музей.

— У вашій садибі?

— Думаю, може, в галереї полиці зробити. Не знаю, чи вдасться мені це здійснити.

— Обов’язково вдасться. Дивлюся на ваші вироби і дивуюся: з якою любов’ю все зроблено. Відчувається, що ви дуже добра людина, любите природу, тварин…

— Авжеж! Я люблю їх, і вони мене люблять.

— Кажуть, ви постійно птахів годуєте.

— Так. І собак, і котів… У центрі нашого селища такі є, вибігають назустріч мені ще метрів за 50. Зазвичай виношу їм тюльки мороженої, сосисок. Купую в магазині і годую.

— А птахів чим годуєте?

— Просо купую горобчикам, а синичкам — насіння. 

— Свій гончарний круг ви самі робили?

— Зять зробив. Свого часу працював і на залізному, і на дерев’яному… Раніше гончарі босими ногами крутили, через це утворювалася виїмка, тобто дерево з часом протирається.

— Босими ногами краще працювати?

— Взутим важко. Та тепер за тебе працює мотор, але я рідко його вмикаю, бо від нього голова болить.

— Сама глина довго готується?

— Ну, приблизно тиждень стоїть замочена. А тоді можна працювати, робити, що хочеш…

— Як ви вважаєте, опішнянська глина гарна? 

— Для здоров’я дуже гарна. Досить часто, якщо болять суглоби, беру чисту глину, змочую, після чого накладаю на хворе місце і обмотую його. Глина зігріває, усуває різні запалення…

— Де у вас можна накопати глини?

— Років, мабуть, 15 чи 20 тому на завод привезли купу глини, висотою із двоповерховий будинок. А тепер тільки трошки лишилося. 

— То де ж ви зараз її берете? Купуєте?

— Так, купую.

— Вона дорого коштує?

— Ну, 20 кілограмів коштують 100 гривень.

— Скільки виробів може вийти з цих 20 кілограмів?

— Залежить від того, що саме робити. Може, і на одного лева не вистачить.

— Ваші роботи чимось нагадують скульптуру… Мабуть, закохані у свою професію?

— Найбільше її люблю. Без глини взагалі не можу. Загалом понад 80 років присвятив цій справі. І вона мені не набридає, навпаки, як магнітом притягує.

— Може, саме глина надає вам сил та довголіття?

— Щось у цьому є... 34 роки працював на заводі, вийшовши на пенсію, продовжив працювати… Отак весь час біля глини. Якщо, наприклад, зовсім нічого не робити, опустити руки, так тоді й хворіти починаю, все гнітить. 

— Онуки й правнуки полюбляють у вас бувати? Як ставляться до вашої роботи?

— Люблять… Моя донька уміє і малювати, і ліпити. Син загинув на будівництві. Коли я взяв свою жінку з двома дітьми, доньці тоді було 5 років, а зараз — 72.

— Як давно померла ваша дружина?

— 15 років тому... Я ж іще в невелику аварію з велосипедом потрапив, внаслідок чого пошкодив хвору ногу. Відтак у минулому році пролежав місяці 2 у доньки. Тоді без глини мені було важкувато. Як тільки трохи одужав, швиденько подався додому, бо без роботи вже не міг… Глина в мене, як перший друг у всьому. Коли на душі гарно — до глини, і коли погано — теж до глини…

— У вас є учні?

— Так, у мене багато учнів, 

зокрема в Полтаві, Києві, Сумах та інших містах України. 

— Приємно спостерігати за тим, як вони досягають висот?

— Дуже приємно! У нас на заводі майстри не дуже ділилися своїми вміннями. Чи, може, боялися, щоб не забрали в них слави. А я так кажу: учень не копіюватиме тебе, він до твого додасть ще свою творчість. І тоді, коли в нього вийде гарний виріб, ти відчуєш, що там є й частинка від тебе. Ніби життя продовжується таким чином… 

— У яких країнах ви бували?

— У Литві був на виставці та в Білорусі. Більше ніде.

— У чому полягає ваше щастя?

— Моє щастя поєднане з глиною. Коли на душі важко, я починаю творити, ніби спілкуюся зі своїми виробами. Так я відчуваю себе живим. Отож із моїми звірами нудьгувати ніколи».