Житель Кобеляк став доцентом японського університету

Переважна більшість жителів Кобеляк знає про Японію лише як про острівну державу, де багато гір, вулканів і росте сливове дерево сакура. А ще — що це надзвичайно технологічно розвинена країна. Наш земляк Дмитро Файзуллін протягом останніх шести років навчаєтьсяі працює в Японії. За цей час він встиг захистити дисертацію і взяти участь у трьох проектах із розробки й експлуатації штучних супутників.

Дмитро розповів, що після закінчення Кобеляцької ЗОШ № 2 він навчався на фізико-технічному факультеті тодішнього Дніпропетровського національного університету, де здобув освітній ступінь магістра. Далі вступив до аспірантури і почав працювати головним спеціалістом у Національному центрі аерокосмічної освіти молоді та паралельно інженером у приватному проектному бюро. В аерокосмічному центрі займався створенням першого українського наносупутника.

— У 2014 році Організація Об’єднаних Націй спільно з урядом Японії надали стипендії для вивчення наносупутникових технологій, — зауважує Дмитро. — Я подав свою кандидатуру і пройшов відбір. Таким чином, отримав можливість здобути науковий ступінь у Технологічному інституті Кюсю, що знаходиться в японському місті Кітакюсю.

Загалом того року було подано понад 150 заявок з усього світу, однак стипендії були тільки для шести переможців: майбутніх двох магістрів і чотирьох докторів філософії. Одним із них став і наш молодий учений.

Коли Дмитро приступив до навчання в інституті Кюсю, його факультет працював над наносупутником «HORYU-IV».

— Якраз була середина проекту. Я займався розробкою системи орієнтації супутника. Зокрема сонячним датчиком. У лютому 2016-го супутник успішно запустили. Головним завданням було підтвердження теорії випадкових електричних пробоїв на сонячних панелях в умовах космосу, які були вірогідними причинами виходу з ладу великої кількості супутників. Нам вдалося їх зафіксувати на камеру, встановлену на космічному апараті, — то було вперше в наукових колах. Розробка сонячного датчика, що також був встановлений на супутнику, та його калібровка на орбіті стали темою моєї дисертації, — продовжує Дмитро. — Наступним проектом був мікросупутник «TEN-KOH», який мав досліджувати космічне середовище. Я відповідав за написання програм для системи орієнтації супутника й інтеграції датчиків.

У 2017 році Дмитро отримав наукову ступінь доктора філософії з інженерії. Науковий керівник запропонував йому залишитися працювати доцентом кафедри технологічного інституту. До обов’язків нашого земляка входить проведення досліджень для визначення положення й управління супутників.

— Новий проект, в якому беру участь, — мікросупутник спостереження Землі «QPS-SAR», — зауважує науковець. — Щоправда, його розробкою займається приватна японська компанія. Я ж у цьому проекті представляю інститут. Цей супутник має вагу 100 кілограмів, тоді як інститутські важили по 10—20 кілограмів. Його завдання — радіолокаційне дистанційне зондування Землі. Не має значення, яка погода, з допомогою супутника завжди можна побачити поверхню. Роздільна здатність зйомки — 1 метр. Проект досить масштабний. Перший супутник ми запустили в грудні, другий — на стадії тестування, третій — проектуємо. Якщо робота виправдає себе, далі заплановане глобальне покриття із 36 супутників. Я ж у проекті займаюся розробкою алгоритмів орієнтації і керування супутників.

Японці говорять англійськоюі багато працюють

Однією з основних умов навчання в Японії було знання англійської мови. Адже увесь курс викладався саме англійською. Дмитро відвідував у Дніпрі «American English Center» та «Summer School», де працював із канадськими й американськими викладачами.

— Методика викладання в Японії значно відрізняється від тієї, що застосовувалася в Дніпропетровському університеті, — розповідає далі вчений. — Лекцій мало, головне — практика. У Японії, починаючи з бакалавра, за кожним студентом закріплюється робоче місце в лабораторії. Професор працює з групою, яка складається із близько 15 осіб.

Маю сказати, що наша Кобеляцька школа № 2 заклала гарну освітню базу. Я не мав відчуття браку знань ні в Дніпрі, ні в Японії. Тому хочу подякувати всім учителям без винятку. Але любов до математики й навчання загалом заклали Володимир Климань, Катерина Несвіжа та класні керівники Сергій і Наталія Телятники. За це їм дуже вдячний.

Робочий день в інституті триває з 8.30 по 17.30. Хоча професори можуть працювати і до 22.00. Японці — «трудоголіки», тому існують певні обмеження щодо робочого часу. Наприклад, вони не повин-ні переробляти понад 45 годин на місяць. Студенти Кюсю працюють на кількох підробітках і займаються спортом. Наприклад, підробляють у магазині, навчаються англійської, а у вільний час бігають. Фактично у всіх японців є хобі або спортивне захоплення.

Знайти роботу нескладно ні місцевому, ні іноземцю. Зараз відчувається брак робочої сили. Тому в Японію запрошують працювати іноземців. У нас у виші навчаються і працюють представники Китаю, Франції, Італії, Кореї, Філіппін та інших країн.

Із велосипеда — в поїзд-кулю

Кітакюсю — промислове місто, і раніше воно було одним із найзабрудненіших. Після прийняття низки урядових рішень очисні системи модернізували. Тепер місто вважається ледь не найчистішим.

У Кітакюсю житель Кобеляк орендує житло. Гуртожиток надається студентам, які навчаються за власні кошти. Усі, хто приїхав разом із Дмитром за програмою, отримували стипендію, а значить, могли дозволити собі виняйняти квартиру. До речі, стипендія становила 1 200 доларів. Оренда квартири площею 24 квадратні метри обходиться в 300 доларів, комунальні послуги — близько 100.

— Із вишу до квартири ходжу пішки або їжджу на велосипеді, — говорить Дмитро. — Цей транспорт дуже популярний у японців. Майже скрізь є велосипедні доріжки синього кольору. Уся Японія вистелена тактильною плиткою для людей із вадами зору. Для людей з інвалідністю зроблено все, аби вони могли дістатися куди завгодно.

У місті добре організований громадський транспорт, і тому немає потреби купувати автомобіль чи мотоцикл. До того ж існує кілька перепон. По-перше, мені потрібно міняти водійське посвідчення, адже українське в Японії не діє. По-друге, авто продають лише в тому разі, якщо покупець має власне паркомісце. Взагалі в Японії постійно будують залізничні й автомобільні дороги. Я часто їжджу у відрядження до інших міст. Для цього користуюся швидкісними залізничними лініями «Шінкансен». Ними рухаються поїзди-кулі. Це зручно і швидко.

Країна високих технологій і комфорту

У японців існує культ кухні, вони люблять поїсти. Вартість страв приблизно однакова у магазині й кафе. Звичайно, основна страва — це рис. Та їдять із ним не лише рибу. У кожному магазині можна придбати свинину чи яловичину. Багато японців узагалі не переносять алкоголю.

Незважаючи на те, що японці багато працюють, у них багато й вихідних, які прив’язані до різних дат. Жителі країни вранішнього сонця люблять подорожувати Японією. У них існує традиція відвідувати храми, яких дуже багато по всій країні. У кожному з них є свій штамп. Відвідувачам ставлять у спеціальну книгу відмітку і каліграфічний 

ієрогліф, що засвідчує перебування в храмі. Найпоширенішими релігіями серед населення є синтоїзм і буддизм, також сповідують християнство.

Японія — це країна, у якій високі технології, розвинута інфраструктура та соціальна захищеність населення поєднуються з багатовіковою культурою і традиціями, котрі японці старанно зберігають. Цілодобові «комбіні»-магазини, що розташовані ледь не через кожен кілометр, де можна придбати смачний обід, транспортна система з рухом із точністю до хвилини, безкоштовні громадські вбиральні роблять Японію ще більш комфортною для повсякденного життя. Японці і навіть туристи почуваються в безпеці, не бояться залишити свої речі без нагляду.

Побутові відходи японці сортують за п’ятьма категоріями. Для цього використовують різнокольорові пакети. Оплата за вивезення сміття закладена у вартість пакета. Його можна придбати в кожному магазині. Сміттєві пакети виносять на вулиці поряд із будинком і накривають сіткою, аби не розклювали ворони, доки приїдуть прибиральники. Бродячих тварин там немає. Із людьми, які планують завести домашнього улюбленця, проводиться співбесіда. Собака коштує від 2 000 до 5 000 доларів.

Про плани на майбутнє

Цьогоріч у Дмитра Файзулліна завершується контракт з інститутом. Він припускає, що може на деякий час залишитися працювати в навчальному закладі або перейти в компанію, де займається комерційним проектом, для отримання практичного досвіду. Та в більш довгострокових планах є бажання повернутися додому, в Україну.

Олександр ДІДЕНКО

«ЕХО»