Столиця українського гончарства збирається стати туристичною Меккою

Опішнянська ОТГ, створена через об’єднання Опішнянської селищної та Малобудищанської сільської рад, — одна з наймолодших на
Полтавщині. Хоч усього за рік існування її здобутки в десятки разів перевершують досягнення всіх попередніх селищних рад часів нашої незалежності. Серед громад із кількістю населення до 10 тисяч осіб вона входить до топ-5 в області й топ-15 в Україні. Цього разу саме сюди привели нас журналістські стежки-дороги. Поїздку в межах проекту «Розробка курсу на зміцнення місцевого самоврядування в Україні» («ПУЛЬС»), що здійснюється за підтримки USAID, організувало Полтавське регіональне відділення Асоціації міст України.
Війна за «фінансову» автономію
Молодий голова ОТГ Микола Різник демонструє нам логотип громади, який розробили з метою її популяризації. Є ідея використовувати його на всіх товарах, що виробляють на цій території.
— Створювалася громада дуже важко, — констатує Микола Миколайович. — Війна за фінансову «автономію» розтягнулася аж на 2,5 року. Ми використовували з метою агітації за об’єднання автопробіги. Зіньківська ж райрада вставляла палиці в колеса. Її представники їхали слідом за нами й переконували людей, що влада нагорі зміниться й у підсумку не буде ніяких ОТГ. Образливо, що втратили стільки часу. Найбільша помилка якраз і була в тому, що створювати об’єднані громади доручили районній владі. Бо хто ж пилятиме сучок, на якому сидить? У 2017 році бюджет Опішнянської селищної ради становив 10 мільйонів гривень, а зараз маємо майже 62 мільйони. Власне, ми й об’єднувалися заради того, аби мати можливість розвивати територію, що стала депресивною.
Опішнянщина — газоносний край, відтак одним із суттєвих доходів ОТГ є рентна плата за користування надрами, яка раніше осідала в районній казні.
— Основне газовидобування знаходиться тут — через це й відбувається гризня. Причина всьому — вуглеводні, — вважає селищний голова. — Чому й мене увесь час смикають? Багатьох не влаштовує те, що  громаду очолила людина, яка ніколи не була в політиці й нікого не слухає. Та ще й, якщо нам вдасться об’єднатися із селами Човно-Федорівкою, Кирило-Ганнівкою та Ставковим, де також є поклади природного газу, управлятиме цілим газоносним регіоном. Тому й маю особисті проблеми: проти мене, як ви знаєте, порушили кримінальне провадження, перед цим ін-сценувавши отримання мною хабара в розмірі 12 тисяч гривень. Схоже, я дещо поламав плани районного керівництва, місцевих князьків, нардепів тощо. Самі розумієте, нашим вождям потрібні підконтрольні люди, а коли виходець із народу очолює ОТГ та ще й має реальну підтримку громади, таку «несистемну» людину потрібно в якийсь спосіб усунути, бо перемогти на виборах їм не вдасться. Коли ж, аби підтримати мене, зібралися земляки, зрозумів, що все недаремно. Хоч як це не пафосно звучить, ради цих людей варто боротися й віддаватися роботі сповна.
У неформальній розмові одна з опішнянок поділилася зі мною, що навіть у тих, хто не бачив на посаді голови ОТГ Миколи Різника й не голосував за нього, немає жодного сумніву в тому, що ситуацію з хабарем підлаштували і що справа шита білими нитками. Усі, мовляв, розуміють: відбувається запекла боротьба за багату громаду і, схоже, ставку робили на іншу людину.
Та як би там не було, поки вини Миколи Різника не довели, він займається тим, заради чого й балотувався на посаду очільника ОТГ, — розвиває цю територію. Бюджет розвитку громади, до речі, становить понад 50 відсотків! Узявши під своє крило соціальні об’єкти (школи, дитсадки, клуби, територіальний центр тощо), в об’єднаній громаді одразу ж почали їх ремонтувати.
«Хочеться, щоб люди відчули позитив від об’єднання»
Очільник Малобудищанського старостинського округу Борис Дядечко порівнює, що до об’єднання сільська рада розпоряджалася бюджетом у розмірі 1 мільйон 360 тисяч гривень. Понад мільйон зазвичай «про-їдали», відтак на благоустрій лишалося 350—400 тисяч. Щороку порушували питання вуличного освітлення, проте воно відпадало само собою:  коштів вистачало лише на те, аби заасфальтувати щонайбільше 136 метрів дороги. У Будинку культури понад 30 років протікала покрівля, «тріщали по швах» стіни. Навіть утримувати його було проблематично, не кажучи вже про капітальний ремонт.
— Якщо немає коштів, самі розумієте, немає й розвитку. Нинішнього ж року на благоустрій території нашого старостинського округу виділено близько
3 мільйонів гривень. Про такий проект, як заміна даху в Будинку культури, ми не могли навіть мріяти. Зараз це стало реальністю: навесні розпочнемо ці роботи. Хочемо зробити з клубу Центр культури та дозвілля, на другому поверсі облаштувати хостел для туристів. Я переконаний: будуть соціальні об’єкти в належному стані — житиме й село. Меморандум, який ми підписали, виконується в повному обсязі, і громада помічає зміни й піклування, так що цілком задоволена. Ані шкіл, ані клубів, ані бібліотек, ані ФАПів — жодного соціального об’єкта на території об’єднаної громади не закрили. І я вважаю: якщо так буде й надалі, то реформу децентралізації в Україні можна вважати найвдалішою, відтак потрібно її продовжувати, — наголошує Борис Іванович.
У тих же Малих Будищах ремонтують приміщення дитсадка, який відвідують усього 28 дітей: уже замінили покрівлю, утепливши її, а також стіни, зробили капітальний ремонт системи каналізації, придбали новий газовий котел.
— Хочеться, щоб люди відчули позитив від об’єднання, — аргументує  Микола Різник. — Підтягуємо цей дитсадок до рівня опішнянського, аби діти не відчували різниці. Зараз робимо й багато проектів вуличного освітлення. І в Малих Будищах, і в Глинському маємо такі віддалені вулиці, де лише в одній хаті мешкають люди. Чи є сенс проводити туди лінію освітлення? Ми вважаємо: якщо освітлимо навіть таку вулицю, а до того ж ще й дорогу посиплемо щебенем — вона оживе. Так само і з дитсадком. Можливо, його відвідує так мало дітей через те, що люди відчувають якийсь дискомфорт. І якщо створимо тут гідні умови, то, найімовірніше, й охочих віддати дітлахів саме до цього дошкільного закладу побільшає.
Згадавши про вуличне освітлення, голова ОТГ принагідно нарікає на співпрацю з обленерго. Скажімо, освітлення однієї з вулиць у громаді зробили іще в січні, а погоджують по сьогодні.
— В обленерго хочуть, щоб ми платили за оренду кожного стовпа, де висить наш ліхтар, по 10,5 гривні, — інформує Микола Миколайович. — За нашими підрахунками, це обійдеться громаді в розмірі 10 тисяч гривень на місяць, що досить утратно. Тож будемо з’ясовувати, на якій основі стоять електроопори, чому обл-енерго не сплачує жодної копійки за оренду землі, хоч ці витрати закладені в тариф на послуги з електропостачання. Придбали й кілька ліхтарів, що працюють від енергії сонця, встановлюватимемо їх у віддалених селах на своїх стовпах, аби не прив’язуватися до послуг обленерго. А от до малого села Карабазівка досі не підведений природний газ. Я б міг зробити це до Нового року, але знову ж таки 3—4 місяці маю чекати погодження. Уявляєте, на цій території видобувають газ, а селяни живуть без нього.
«Потрібно шукати якісь свої «фішки»
У громаді думають і про глобальні проекти. Задля цього одразу ж після об’єднання створили інвестиційний відділ, який займається пошуком фінансових партнерів. Керівник ОТГ стверджує, що він себе цілком виправдовує, адже працівниці цього відділу вже протягом першого ж року змогли залучити 2,5 мільйона гривень інвестицій.
Хочеш привабити туриста, інвестора — дбай про дороги. І про цей взаємозв’язок не забувають в Опішнянській об’єднаній громаді. У результаті якщо Зіньківська райрада гордо відзвітувала про те, що цьогоріч використала на ремонт автошляхів близько
7 мільйонів гривень, то невелика ОТГ із 6-тисячним населенням — 5 мільйонів, причому 4,5 мільйона гривень — на капітальне будівництво доріг.
— Я почав їздити Європою і спостерігати, який вигляд мають міста з натовпами туристів, переповненими готелями, чергами до визначних місць, — розповів журналістам Микола Різник. — Цим містам пощастило, що в них багата архітектура. У нас цього немає, а отже, якщо ми боремося за звання туристичної Мекки, потрібно шукати якісь свої «фішки». От виклали тротуари в центрі селища нестандартною гранітною плиткою, яка створює атмосферу, неповторний стиль, додає шарму. Багатьом відомо, що всі дороги сучасних гончарів ведуть до столиці українського гончарства Опішні. Про опішнянські сливи згадував сам Іван Котляревський, відтак ми започаткували «СливаFest». А ще наше селище є найвищою точкою Полтавської області. Хочемо використати й цю особливість — шукаємо інвестора, який би взявся за створення лижного курорту. Уже зробили й проект оглядової вежі, з якої буде видно не лише Опішню, а й Більське городище та й загалом чи не весь Зіньківський район.
Оскільки на території об’єд-наної громади було мало споруд для занять фізкультурою і спортом, у приміщенні кочегарки, якої давно не використовували за призначенням, зробили повноцінний спортзал, вклавши майже мільйон гривень. Голова ОТГ переконаний, що час тут буде розписаний до хвилини.
— Нам у спадок дісталася й геть зношена техніка. І раз ми вже взяли на себе всі повноваження, то мали підтягнути і її. Оцей багатостраждальний грейдер, який уже хотіли здати на металобрухт, — показує Микола Миколайович, — ми відремонтували, витративши 253 тисячі гривень, — і тепер він нас дуже виручає. Отак усю стару техніку відновили, водночас придбавши нове обладнання для відкидання снігу, обприскування амброзії тощо. Зараз чекаємо на сміттєвоз (закуповуємо його за кошти громади й обласного бюджету), а також баки для сміття. Як тимчасовий варіант самі змайстрували пристосування з бочок для роздільного збору непотребу. Встигли зробити й проект реконструкції центрального парку. Наступного року нарешті знесем отой постамент, на якому стояла статуя вождя пролетаріату, повністю окультуримо центральну площу селища. Тобто робимо все, аби туристи, приїхавши до Опішні, захотіли лишитися тут хоча б на добу. Бо в такому разі наші жителі зможуть відкрити якісь крамниці, садиби «зеленого» туризму, а отже, матимуть змогу заробляти й не їхатимуть на роботу в Польщу чи ще кудись.
Сюди варто приїжджати, аби спочити душею
Жителі Опішні Олександр і Марина Кудинці — власники етнопоселення «Старий хутір» — започаткували свою справу 10 років тому, найперше   причепуривши занедбану хатинку 1914 року забудови навпроти свого дворища.
— Однією з ідей було відродження культури й селянського побуту початку ХХ століття, відтак ми створили етнопоселення, у якому, окрім хати 1914 ро-
ку, з’явилися іще дві оселі 30-х років, розкидані на місцевості, — показує свої володіння, що викликають у нас водночас подив і захоплення,  Олександр Кудинець. — Це свого роду музей старовини, у якому можна жити, відпочивати сім’єю, надихатися енергетикою автентичного автономного житла посеред природи.
За словами Олександра й Марини, попит на такий вид відпочинку з кожним роком зростає. Недаремно в етнопоселенні за ці роки побували сім’ї не лише з різних куточків України, а й із-за кордону.
— Сюди приїжджали спочити душею відпочивальники з Німеччини, Нової Зеландії, Польщі, три роки підряд по півтора місяця тут проводить пані Наталя з Ізраїля, яка підтягує сюди і своїх друзів, — перераховує Марина Кудинець. — Зазвичай людям подобається не лише простота народного помешкання, неповторні краєвиди, що відкриваються звідси, а й страви народної кухні. Усі хвалять капусняк мого приготування, а також борщ із грушами, вареники на пару, шпундру, качану кашу, м’ясні крученики. Ми відроджуємо не лише забуті рецепти народної кухні, а й справжнє опішнянське пиво. А щодо цінової політики, то чим довше перебуває в нас людина, тим дешевше обійдеться їй відпочинок.
Подружжя одностайне в думці: це не бізнес, а швидше спосіб життя. Адже прибуток етнопоселення почало давати тільки на 4-й рік, а на 5-й — про хоча б якийсь дохід Кудинці знову тільки мріяли, бо хати-мазанки треба постійно підтримувати, що «з’їдає» значну частину сімейного бюджету. А от конкурентів їм в Опішні поки що немає — очевидно, припускають Олександр і Марина, люди розуміють, що все це не так легко.
Ну, і раз ми вже прибули до гончарної столиці, то просто гріх було не відвідати Національного музею-заповідника українського гончарства, де земне межує з високим. Скільки б разів не бував тут, щоразу потрапляєш під вплив магії справжніх шедеврів із опішнянської глини (а її на цій місцевості аж 30 різновидів!). Блукати поміж ними — приємна душевна робота. Цього разу територією музею нас супроводжувала екскурсовод Юлія Нижник, а майстер-клас зі створення виробу з глини на гончарному крузі провела майстриня Олена Мороховець.
Склавши програму розвитку на три роки, виконали її за рік
— Коли всі вже готуються до святкування Нового року, ми намагаємося іще багато чого зробити, — посміхаючись, говорить насамкінець Микола Різник. — Ремонтуємо приміщення Територіального центру, хочемо зробити його більш функціональним — там будуть масажні кабінети, перукарня тощо. Усі послуги для членів громади будуть безкоштовними. А загалом, склавши програму соціально-економічного розвитку на три роки, ми виконали її за рік. Тепер будуємо нові плани. Хочемо провести термомодернізацію максимальної кількості соціальних закладів, аби мати змогу економити на енергоресурсах. Наступного року однозначно відкриємо ЦНАП. Мріємо й про сміттєпереробний завод, біогазову станцію. І якщо зараз ці мрії, може,  комусь і видадуться  нереальними, то років через 5—10, переконаний, усі дійдуть думки, що сміття неодмінно потрібно переробляти. Хочу за якихось два роки створити  в громаді умови для проживання не гірші, ніж в обласному центрі. Якщо цього не зробимо, втратимо й тих молодих людей, які тут іще залишилися.
До речі, сам голова ОТГ живе в Полтаві й щодня добирається на роботу до Опішні: долає 40 кілометрів  в один бік і стільки ж — в інший.
— Свого часу ми всі воліли вивчитися й чимшвидше втекти з рідного села чи селища. Проте так склалося, що доля мене сюди повернула. І тепер усе частіше міркую: чого мені тут не вистачає? Я втікав до міста, бо в мене там була робота, а в моїх дітей — класний дитсадок, спортивні секції. Зараз ми добиваємося того, щоб і в селищі було все те ж саме. Тож уже задумуюся над тим, щоб побудувати в Опішні хоча б дерев’яний будинок та й осісти тут, — зізнається Микола Миколайович.
Ганна ЯРОШЕНКО
«Вечірня Полтава»
Фото автора