196 років тому на Полтавщині народився видатний етнограф, фольклорист і письменник Матвій Номис

У часи російсько-комуністичного окупаційного режиму ідеологи КПРС віднесли героя нашої оповіді до так званих «буржуазних діячів». Відтак значна частина його творів не перевидавалася. Лише в 1985 році з ініціативи та на кошти ще одного видатного полтавця, племінника Симона Петлюри — патріарха УАПЦ Мстислава (Степана Скрипника) — деякі книги  було перевидано в діаспорі, а після відновлення незалежності (на початку 90-х) — у журналі «Київ» і видавництві «Либідь». Про автора цих книг, укладача й видавця одного з найповніших і найавторитетніших зібрань  українського фольклору малих жанрів (прислів’я, приказок, загадок, стійких мовних зворотів тощо) та українського етнографа, фольклориста, письменника і педагога, тобто про українця, котрий здійснив величезний внесок у розвиток української культури, і розповімо.
Дитинство та юність
Є на сучасній Оржиччині (у минулому це межі Лубенського повіту) старе козацьке село Заріг. Саме там у маєтку дідича Терентія Симонова 17 (29) листопада 1823 року народився майбутній письменник і фольклорист Матвій Симонов (Номис). Тато дідича Терентія був турком, не козаком: якось російський купець Єфимов узяв у полон турченя, назвав його Василем, виховав і віддав за нього свою доньку. Від того шлюбу з’явилася Марія Єфимова — мати Матвія Симонова. До 1832 року Матвійко навчався вдома, а потім — у Лубенському церковно-парафіяльному училищі, а тоді — у Переяславському духовному училищі та Переяславській духовній семінарії (1835—1840 рр.).  
У 1844 році закінчив Полтавську гімназію і вступив на словесний факультет Київського університету. Сусідами-поміщиками Симонових були Білозерські, Забіли, Марковичі, Рєпніни, тому в Києві він товаришував із земляками. Крім того, познайомився з Тарасом Шевченком, з чоловіком Олександри Білозерської — Пантелеймоном Кулішем. Тихий, дуже скромний Матвій був безкомпромісним, коли справа стосувалася честі. Так він вступив у бійку з кривдником-студентом. Це сталося на останньому курсі, і хоча княжна Варвара Рєпніна і владнала конфлікт із помічником попечителя Київського навчального округу Юзефовичем, Симонова виключили з вишу з характеристикою «очень самонадеянный» і відправили у глухе село Волинської губернії вчителем парафіяльного училища. Втім, як кращий студент, Матвій отримав все ж учений ступінь кандидата в 1848 році. На час навчання в Києві припадає початок активної діяльності в царині фольклору й етнографії.
Варто зауважити, що великою школою для нього в цій справі стало народне середовище, в якому він зростав. Біографічні риси легко помітити не тільки в його творі «Автобіографія Василя Петровича Білокопитенка» («Основа», 1861 р.), а й в етнографічних оповіданнях. У «Різдвяних святах» («Основа», 1861 р.)
Номис згадує своє «дитинство неповторне», коли був ще «пахолком» і слухав, як різдвяного вечора колядниці співали в їхній хаті у Зарозі:
«Ой, рано, рано кури запіли,
Святий вечір! А ще раніше пан Матвійко встав...»
Панич ховався під «рукав матері», дівчата ж продовжували:
«Пан Матвійко встав, коня осідлав,
Коня осідлав, в поле виїжджав...»
Отже, інтерес до народної творчості зароджується у Номиса ще в дитячі літа. Укладом свого життя батьки його були близькі до народного побуту. Пізніше письменник згадував: «Траплялося мені на Різдво бувати в хатах моїх земляків...». Із теплим почуттям пише він (у згаданому оповіданні) про чистоту та принадність сільських і хутірських хат: «чиста, тепла, усміхнена — від печі, з підпіччя, від мисника, лави, полиць». З якимсь пієтетом розповідає автор про шиті рушники і білий рушник на божнику з пахучими васильками й щедрими колосками жита, «мов у гніздечку...».
Етнограф, автор скарбниці українського слова, популяризатор мови
Протягом життя збирав цінні матеріали про народний побут, звичаї й обряди, записав чимало зразків усної народної творчості. Свої праці Матвій Симонов підписував «М. Номис» — цей псевдонім утворений від справжнього прізвища, прочитаного у зворотному порядку й абревіатури імені письменника і фольклориста. Якщо слово «симон» прочитати навпаки, отримаємо «номис». Саме під таким ім’ям він і відомий широкому загалу.
Часто спілкувався з Опанасом Марковичем, разом записували фольклор, особливо прислів’я. І хоч Матвій Терентійович не був «ходаком», але подружився з Пантелеймоном Кулішем. У 1853 році Пантелеймон Олександрович придбав у Матвія Номиса в селі Заріг землі й оселився там. Оскільки Пантелеймон Куліш, брати Білозерські жили й працювали у Петербурзі, вони допомогли Матвію Симонову в 1855 році обійняти там посаду. Там і продовжилася дружба з Пантелеймоном Кулішем та його дружиною, з Миколою Костомаровим, Тарасом Шевченком. Частенько він зустрічався з Опанасом Марковичем та його дружиною Марко Вовчок. Матвій Симонов радів, коли відшуковував, записував приказку, навіть якесь слівце, таким був і Панас Маркович, який здійснив 50 тисяч записів.
Співпрацював із журналом «Основа». Він цілком поділяв позицію редакції щодо утвердження й популяризації української мови, а також визнання можливості й необхідності її використання в наукових працях. Гарні знання української мови і мовознавчі дослідження Матвія Номиса стали в пригоді під час створення словника української мови, над яким українські культурні й наукові діячі працювали протягом другої половини ХІХ століття. Результатом цієї роботи стало видання «Словника української мови» за редакцією Бориса Грінченка у 1907—1909 роках.
Найвизначніша праця Номиса — «Українські приказки, прислів’я і таке інше. Збірники О. Марковича і других. Спорудив М. Номис» (Санкт-Петербург, 1864 р.), яка містить понад 14,5 тисячі приказок і загадок. У ній опубліковані також записи Степана Руданського, Василя Білозерського, Пантелеймона Куліша, Василя Лазаревського, Марка Вовчка та інших. В її основу лягли записи Опанаса Марковича. Крім того, упорядник використав фольклорні записи Олександра Кониського, Льва Боровиковського, твори Тараса Шевченка та інших письменників, з яких він вибрав прислів’я і приказки. Збірку назвали скарбницею українського слова, етнічною енциклопедією. У
1865 році молодий Панас Мирний записав у щоденнику: «Спасибі Номису за його працю, велике спасибі!». Збірка Номиса була прихильно зустрінута не лише в Україні, а й за її межами у слов’янському світі. Російський учений-славіст Олександр Пипін у 3-му томі «Історії російської етнографії», що присвячувався Україні, називає працю Номиса  величезним здобутком української етнографії, який можна прирівняти за своїм значенням до збірки Володимира Даля «Прислів’я російського народу». Праця уродженця Полтавщини відіграла важливу роль у розвитку української літератури, її фольклорного стилю. У 1993 ро-
ці видавництво «Либідь» у серії «Літературні пам’ятки України» видало повністю цю унікальну книгу.
14 років служив чиновником у Петербурзі, Пскові, Катеринославі, Житомирі. Спочатку — у першому Департаменті Санкт-Петербурзької управи благочиння, потім — у Контрольному департаменті цивільних звітів. Обіймав посади начальника Псковського відділення Санкт-Петербурзької контрольної палати, управляючого Катеринославською та Волинською конт-рольними палатами. Відповідальність і ретельність Симонова були відзначені орденами і чином статського радника. У Санкт-Петербурзі Матвій зустрів своє кохання — то була Надія Білозерська-Забіло, рідна сестра Олександри Білозерської (псевдо Ганна Барвінок, дружина Пантелеймона Куліша, сестра братів Білозерських).
У 1869 році Симонов повернувся до Лубенського повіту, де прожив до кінця життя: то в селі Заріг, то в Лубнах. Він вів простий, аскетичний спосіб життя: носив селянський одяг, жив у звичайній сільській хаті, сам працював. Його освіта, авторитет, досвід посприяли призначенню на посаду директора новоутвореної Лубенської чоловічої гімназії (1872—1877 рр.), обранню головою Лубенської земської управи (літо 1877-го — травень 1878 р.), мировим суддею та головою з’їзду мирових суддів (1885—1890 рр.).
Благодійник
Пожертвував значні суми на українські справи, на Наукове товариство імені Тараса Шевченка. Частину грошей поклав у банк, а на відсотки в рідному селі побудував лікарню і довгий час її утримував. Лікарня безкоштовно обслуговувала жителів Зарога та навколишніх сіл і забезпечувала ліками всіх нужденних. З 1858-го займався справами друкарні Куліша, оскільки той перебував у Мотронівці. Зусиллями Матвія Номиса вона проіснувала до 1863 ро-
ку. Книги, що там видавалися, розповсюджувалися не лише в Петербурзі, а й на українських землях. 
 Перебуваючи у Петербурзі, подружжя Симонових відкрило магазин української моди. Дружина діяча якраз закінчила курси модисток та отримала диплом, який надав їй право відкрити салон і самій готувати закрійниць. Послугами користувалися родини Пушкіних, Маркевичів, Макарових. Постійним клієнтом був Опанас Маркович, якому дружина Матвія Номиса шила й вишивала українські сорочки, носові хустини, шаровари.
Письменник
Олександр Пипін згадував Матвія Номиса і в «Історії слов’янських літератур» (1879 р., 2-ге видання), бачив його серед кращих українських письменників післякріпацької доби. Справді, Матвій Номис був не тільки фольклористом, знавцем народного життя, а й письменником, автором низки прозових творів українською мовою. Як письменник, він не виходить за межі своїх уподобань у царині етнографії і народної мови. Зрештою то був дух того часу, якому корився й Номис: захоплення українським фольклором мало широкі межі й засвідчувало бажання передової інтелігенції стати ближче до народу, зібрати й уберегти від втрати його дорогоцінні словесні скарби та показати на кращих зразках красу й багатство народної душі.
Професор Микола Петров у своїх «Нарисах історії української літератури XIX століття» перший дав визначення Матвію Номису як письменникові «етнографічного» напрямку (слідом за Марко Вовчок, Олександром Кониським, Володимиром Барвінком та іншими), тим самим відзначивши першооснову його творчості — народне життя.
Діапазон творчої діяльності Матвія Симонова був надзвичайно широкий: він і письменник, і діалектолог, і видавець (помічник Пантелеймона Куліша у виданні українських книжок). Крім згаданої «Автобіографії Василя Петровича Білокопитенка», в «Основі» він опублікував статистичну працю «Кріпацьке населення в Росії» та оповідання з народного життя «Тітка Настя», а в альманасі «Хата» (1860 р.) — «Дід Мина і баба Миниха». Друкувався також у журналі «Киевская старина» («З дитячих і отроцьких спогадів», «Крашанки в давнину», «Як збідніли Оболонські» тощо). У своїх творах Симонов змальовує побут українського селянства, любовно відтворює звичаї старосвітської козацької України. 1898 року він видав брошуру про Лубенську гімназію, яку облаштовував з нагоди її 25-річчя. Матвій Номис — батько письменниці Надії Кибальчич, авторки драми «Катерина Чайківна» і дідусь Надії Козловської (Кибальчич), поетеси і дитячої оповідачки. Помер 8 січня 1901 року в Лубнах.
Увічнення пам’яті
Пилип Капельгородський у публікації «На Лубенському літературному грибовищі» (1928 р.) писав, що бачив могилу письменника «між двома високими стрункими берізками, кроків за 90 від огорожі кладовищенської церкви». Тепер вона загублена. Восени 1993 року в Лубнах і селі Зарозі відбулася наукова конференція, присвячена 170-літтю від дня народження Матвія Номиса. У ті дні лубенці відкрили на будинку колишньої чоловічої гімназії (відбудована в повоєнні роки) меморіальну дошку на честь її першого директора. У 2010 році на згадку про відомого земляка Зарізькій школі І—
ІІІ ступенів було присвоєно ім’я Матвія Симонова (Номиса).
За матеріалами Інтернет-видань підготовлено Північно-східним міжрегіональним відділом Українського інституту національної пам’яті