«Або я його, або він мене», — заступивши на позицію, що прострілюється, сказала снайпер Ярослава Никоненко. Супротивник натиснув на курок першим

Ніхто — ні колишні побратими, ні найближчі родичі — не знав і не розумів, чому Ярослава, котра служила останнім часом у Києві при Генштабі, раптом опинилася на передовій. «Найімовірніше, її відрядили для підкріплення охорони Президента, який 14 жовтня їздив на фронт вітати захисників», — припускали ветерани АТО, з якими я спілкувалася на похороні. «Вона не повинна була загинути, адже її всі дуже берегли, пам’ятаючи про загибель батька. У зону бойових дій Ярославу не могли відправити», — дивувалися інші. Є ще одна версія трагедії, містична. Мовляв, тато забрав доньку до себе на небеса. Насправді молода, красива і безстрашна жінка свідомо вибрала свою долю, тому що горіла бажанням помститися ворогові за смерть найближчої людини...

«Сестра хотіла помститися за батька. Її ніхто не міг зупинити»
До загибелі батька Ярослава не проявляла інтересу до військової справи і не розуміла, чому молодша сестра Богдана пішла добровольцем на фронт разом із татом, чому, бувало, та переходила на крик або плач під час розмови. У Ярослави була хороша посада: економіст в одному зі столичних ресторанів. Вона здійснила свою мрію: купила квартиру в Києві. Зовсім недавно виплатила за неї кредит, залишалося лише купити меблі. Згодом планувала забрати до себе доньку Софію, яку з пелюшок виховували бабуся з дідусем у Миргороді. Мама з донькою сумували одна за одною, і Ярослава, як тільки з’являлася можливість, проводила час разом із Сонею. Цього літа Софія всі канікули перебувала в Києві. А восени мама з донькою їздили відпочивати на море. Загалом у Ярослави все складалося непогано. І, напевно, склалося б у майбутньому, якби не війна.
28 вересня старший солдат служби охорони при Генштабі Яро-слава Никоненко вирушила на передову. Про це, окрім командирів, знали тільки три її найближчі подруги. Через місяць, у крайньому разі до Нового року планувала повернутися до мирного життя.
— Ярослава була схожа на модель: струнка, підтягнута, спортивна, модно одягнена, — згадує директор Біликівської середньої школи Анатолій Карбан, товариш її батька. — І рішуча, дуже розумна. Від неї така потужна енергетика йшла! Але в Миргороді Ярослава з’являлася не так часто, тому тут більше знають молодшу дочку Сергія Никоненка Богдану. Це така шибайголова, що будь-якого чоловіка за пояс заткне. Але обидві його доньки — воїни за вдачею. Сергій сам був природжений боєць і дочок так виховав. Останнім часом Ярослава фарбувала волосся в чорний колір, завдяки чому була дуже схожа на «кіношну» Ксену — королеву воїнів.
Але якщо Богдана почала допомагати солдатам з початку 2014 ро-ку, коли біля Миргорода з’явилися блокпости, і вже влітку разом із батьком пішла добровольцем на фронт, то Ярослава пішла воювати пізніше.
— Смерть тата змінила сестру, — розповідає Богдана Никоненко. — Щоб заспокоїти душу від втрати, їй треба було вимістити свій біль на тих, хто забрав у нас нашу життєву опору. І вже ніщо і ніхто не міг зупинити Ярославу. У неї був внутрішній стрижень, який нікому не під силу було зламати. Нею рухала помста. Це була перша офіційна ротація Ярослави в зону бойових дій.
«Здатися на початку шляху — це слабкість. Здатися в середині шляху — це дурість. Тому ти або не починаєш шляху, або йдеш до кінця», — не має значення, хто сказав ці слова, але Ярослава «запостила» їх на своїй сторінці у «Фейсбуці», тому що вони були співзвучними з її життєвими принципами.
Шлях Ярослави до тієї позиції під Мар’їнкою, яка стала в її житті останньою, був досить складним, але послідовним.
— Коли помер батько, Ярослава записалася до нас, — згадує начальник управління контррозвідки
ДУК «Правий сектор» Ігор Чадюк із Кременчука. — Спочатку вона пройшла чотиримісячну підготовку в навчальному центрі «Десна», рвалася на фронт і вже до кінця 2015-го потрапила до військової розвідки. Ця жінка була воїном від Бога: вміла прогнозувати бойові події, мала, так би мовити, «чуйку» на кожен рух. Їй вдавалося успішно проводити розвідку в оточенні ворога, зокрема і в його тилу. Служила в районі шахти Бутівка та на інших найскладніших ділянках.
— На Бутівці було пекло, — продовжує Богдана. — Я теж тоді там поруч перебувала. Була знайома з командиром Ярослави, часто бачилися з ним. Але не знала, що сестра служить у нього. І всі мовчали. Ми перед цим посварилися з Яро-славою через те, що вона мамі багато зайвого розповідала про «Правий сектор». Ми тільки поховали тата, і маму треба було пожаліти. Навіщо їй було знати, що обидві дочки служать на передовій? «Говори, що ти при штабі», — вчила я сестру. Із неї вийшла гарна учениця...
«Готуючись до військової служби, Ярослава закінчила дві снайперські школи й академію лідерства»
Через півроку Ярослава Никоненко повернулася до Києва. Із добровольчими батальйонами тоді була плутанина: воювали з трофейною зброєю, перебували на пташиних правах (їх то ротували, то виселяли з позицій) і не мали бодай якогось статусу. Але про повернення до колишнього життя вже не могло бути й мови. Ярослава, каже Богдана, хотіла оволодіти снайперським мистецтвом, а в майбутньому стати офіцером. І вона готова була заради цього гори зрушити.
— Готуючись до військової служби, сестра закінчила дві снайперські школи й академію лідерства, ті ж самі, що і я, але набагато раніше, — розповідає Богдана Никоненко. — Знаєте, у нас із нею було негласне змагання за лідерство ще з дитинства. Ми жили кожна поодинці, але як би змагалися одна з одною постійно. Одна щось зробила, чогось досягла, а інша повинна була довести, що може домогтися більшого. Батько виховував нас із сестрою, як хлопчиків і виробив у нас твердий характер. Ярослава старша за мене майже на десять років, мала дві вищі освіти (другу — юридичну), але не була для мене авторитетом. Я з нею ні про що не радилася, не підкорялася їй, тому що завжди була незалежна від думки інших. І треба ж: у певних життєвих ситуаціях ми вибрали однакову професію військового. А коли мені показали тіло Ярослави для опізнання, помітила, що її нігті покриті лаком такого ж кольору, як і в мене. Тобто між нами все одно існував незримий духовний зв’язок.
— Я познайомився з Ярославою після похорону її батька, — розповідає ветеран АТО Руслан Козир, уродженець Миргорода. — Наші із Сергієм позиції знаходилися поруч, він мені й представив свою молодшу дочку Богдану, яка тоді служила на базі «Айдару» спочатку кухарем, а потім у санітарній роті. Знаю, що «Сєдой» (такий позивний мав Сергій Никоненко. — Авт.) не дозволяв старшій дочці воювати, тому що в неї була на той час восьмирічна дитина. А коли забороняти вже було нікому, вона вирушила на фронт. Минулого року підписала контракт із ЗСУ. Спочатку служила в президентському полку. Але розуміючи, що з нього в зону бойових дій не відправляють, перевелася до 101-ї бригади, яка має на передовій свою групу. Вона дуже рвалася туди, але її не відпускали зі штабу. І мене просила посприяти потрапити у війська, в які хотіла, щоб опинитися на фронті. Я категорично відмовив.
— Тим не менше вона опинилася там, де стріляють. Що вам відомо про це?
— Це була однозначно її ініціатива. Ярослава відмінно стріляла і з автомата Калашникова, і з гвинтівки. Їй треба було відпрацювати навички, отримані на тренінгах. У Мар’їнці, до речі, на тій позиції, яку вона займала, не один військовий загинув — вона добре прострілюється. Там відстань між снайперами з обох боків становить всього один кілометр. Ярослава намагалася вирахувати супротивника, який стріляє з окупованої території.
— Особисто я не зустрічала жодного чоловіка навіть у штурмовому батальйоні з таким складом розуму, як у моєї сестри, — додає Богдана. — Тож вона змогла переконати кого потрібно, що її присутність на тій позиції вкрай важлива. Її відрядили до 28-ї окремої механізованої бригади. Мені командир Ярослави розповідав: вона проявила такий натиск, щоб потрапити на фронт, що він змушений був підписати документи.
Виступаючи на похороні, тимчасово виконуючий обов’язки командира 101-ї бригади — полковник Сергій Малахов — сказав, що
Ярослава на крок наблизила нашу перемогу. І вибачався, що не зберіг її життя... Але Ярослава цілеспрямовано туди пішла, щоб помститися за батька. Цей план у її голові визрів давно. А куля не вибирає, у кого потрапить... Наскільки я знаю, займати ту позицію, де була сестра, ніхто не хотів. Снайпер з окупованої території тієї місцевості давно «кошмарить» наших бійців. Ярослава хотіла це припинити. Так вони тиждень стежили одне за одним. «Або я його, або він мене», — сказала сестра, ідучи 15 жовтня на бойове завдання. Але постріл ворога виявився більш влучним...
 «Удома ми поки навіть розмовляти одне з одним не можемо. Боляче»
— Як ви дізналися про смерть сестри?
— Так вийшло, що ми з нею воювали під командуванням однієї й тієї ж людини — підполковника Максима Марченка. Коли я була на фронті і ходила в розвідку (я вже два роки перебуваю в декретній відпустці з догляду за дитиною), він очолював
24-й окремий штурмовий батальйон. Тоді ми з ним частенько щиро розмовляли. Я показувала йому фотографії родичів, так що він знав мою сестру заочно, знав її ім’я. А коли на передову прийшла Ярослава, він уже був командиром 28-ї окремої механізованої бригади. Звичайно, він її впізнав. І коли снайпер вистрілив Ярославі в голову, Михайлович буквально через годину зателефонував мені й повідомив без «вступних» слів: «Ярослава «двохсота». — «Яка Ярослава? У нашому батальйоні їх було дві», — я подумала про своїх колишніх товаришів по службі. «Твоя сестра», — уточнив він. «Ви щось плутаєте, Максиме Михайловичу. Моя сестра в Києві при штабі», — відповідаю йому. До останнього не вірила.
— А мамі як зважилися повідомити про це?
— Години три збиралася з думками. Спершу поїхала до аптеки, накупила заспокійливих ліків, зробила з них «коктейль». «Що ти мені даєш? Навіщо?» — не розуміла вона. А коли я сказала їй, що Ярослави більше немає, випила все залпом, і після цього її начебто перемкнуло. У нас немає сліз. Ми виплакали їх раніше. Навіть не розмовляємо поки одне з одним. Боляче. Доньку Яро-слави Софію рятує її дитяча психіка. Вона ще не усвідомлює, що залишилася круглою сиротою. Мені першій довелося говорити сім’ї і про татову смерть. Може, зовні я й маю вигляд залізобетонної, але в душі така рана... Правда, її не видно.
Сім’я Никоненків — друга в Україні, в якій поховали двох осіб, убитих на війні. Спершу подвійне горе спіткало багатодітну сім’ю Хом’яків з Луцька. Зниклі безвісти у вересні 2014 року брати Володимир і Дмитро теж служили в «Айдарі».
— Їх ідентифікували, мама впізнала, забрала тіла, поховала, проте досі не вірить, що то її сини. Каже: «Це діти. Чиїсь, але не мої», — розповідає Богдана. — І сподівається знайти своїх. Знаю ще маму «Мальву» (Людмилу Менюк), яка в 52 роки прийшла в «Айдар», де служив і загинув її син. До цього вона була волонтером, а після стала бійцем підрозділу.
У Богдани залишається на війні й коханий чоловік Віктор Антонов, батько їхнього дворічного сина Платона. Звичайно, він був проти того, щоб дитина отримала мамине прізвище, але підписав у пологовому будинку потрібні папери, тому що з нею важко сперечатися.
— Прізвище Никоненко — це фронтовий бренд, — слабо посміхається моя співрозмовниця. — Впевнена, що наш із Віктором син стане гідним продовжувачем героїчної династії. Шкода, тато не дочекався появи хлопчика в родині, про що мріяв усе життя. Хоча це не заважало йому любити нас із сестрою і виховувати у нас чоловічий характер. У мене в дитинстві, наприклад, замість ляльок була боксерська груша, куплена ним...
Про Сергія Никоненка довго ще ширитимуться легенди. Одна з них — як він разом із чотирма бійцями «Айдару», які належали до його розвідгрупи, здійснив вилазку на ворожу територію під Трьохізбенкою, де врукопашну знищили блокпост бойовиків. Піти з ним у розвідку було за честь. А малодосвідчених солдатів він сам долучав до розвідгрупи, навчав їх правильно діяти в реальній обстановці. Розповідають, що «Сєдой» був корегувальником вогню від Бога. Він зі стовідсотковою точністю (іноді по-старому, за допомогою топографічної карти) вираховував бойові ворожі позиції. З його подачі наша артилерія знищила значні сили противника. Бойовики теж високо «цінували» його: призначили 450 тисяч доларів за його голову.
«Сєдой» володів яскравим талантом військового, про кар’єру якого мріяв із дитинства. Але стати офіцером йому не судилося — за станом здоров’я його не прийняли до суворовського училища. Тому він вивчився на інженера-геолога, багато  років пропрацював у розвідці нафтогазових родовищ на півночі Росії. Саме ці навички пізніше стали йому в пригоді на війні, коли довелося вираховувати позиції противника.
Взагалі Сергій Никоненко не повинен був воювати. Якби він офіційно проходив медичну комісію у військкоматі, його, звичайно ж, визнали б непридатним до військової служби. Після страшної аварії, в яку потрапив років за десять до початку російської агресії, чоловік міг залишитися прикутим до ліжка: його хребет зламався у двох місцях. І тільки завдяки своїй завзятості Сергій Никоненко знову почав ходити. Спочатку на руках, потім із милицями, після цього з паличкою, а тоді без опори. До 50 років його здоров’я значно похитнули перенесені інфаркт та інсульт.
Життя весь час випробовувало Сергія Никоненка на міцність. Він залишився круглим сиротою, коли йому було десять років, однак переходити в будинок бабусі з дідусем не захотів, щоб не бути їм тягарем. Сам господарював у своїй хаті: топив піч, готував їжу, прав... Ледве зиму пережив. А перед новим навчальним роком попросився до школи-інтернату. До родичів приїжджав лише на канікули. Дід, ветеран Великої Вітчизняної війни, яким Сергій дуже пишався, ніколи не балував онука. Іншим онучатам допомагав грошима, а йому зазвичай говорив: «Ти настирливий, сам усього доб’єшся». Сергій вважав це своєрідним життєвим напуттям. І доводив собі та іншим, що не ликом шитий.
Його ж і в добровольчий загін «Айдар», який він забезпечував спочатку як волонтер, не відразу прийняли — змушували проходити перепідготовку. Але він був настирливою людиною, свого таки домігся. Такими ж у нього й дочки виросли. І я знала наперед, що мені відповість Богдана на запитання, яке боялася їй поставити.
— Так, я скоро повернуся до свого підрозділу на фронт, — вона навіть не дослухала його до кінця. — Я ж військовослужбовець Збройних сил України. У мене там ще багато роботи. Займатимуся «ландшафтним дизайном». Артилерія, знаєте, змінює місцевість...
Фото із сімейного альбому родини Никоненків