Учитель, чиїм іменем назвали вулицю

Одна з вулиць мого рідного села Вовчик, що в Лубенському районі, названа іменем Івана Саєнка. Він не здійснив подвигу, і жодна історична дата не пов’язана з його героїчними вчинками. Він працював учителем, а хіба вчителі у школі здійснюють подвиги? Вони працюють і навіть не відразу бачать результат своєї праці. Він був простим учителем. Але чи таким уже простим?
За першою освітою Іван Іванович був аграрієм, однак  його покликала не пшенична нива, а педагогічна. У 1933 році розпочав свою діяльність учителем початкових класів у рідному селі, а через рік вступив до тодішнього Лубенського учительського інституту на географічний відділ, та війна перекреслила плани молодого педагога. Солдат Саєнко проходив службу в Середньоазіатському військовому окрузі, де й зустрів війну. Брав участь у переході через іранський кордон, згодом потрапив на Кавказ, пізніше в бою під Ростовом був поранений. Сім місяців лікувався в госпіталі, а потім остаточно видужував у Киргизії. Там, у тилу, знову повернувся до педагогічної діяльності: викладав географію, природознавство та мінералогію. Нагороджений медалями «За бойові заслуги», «За оборону Кавказу», «За перемогу над Німеччиною» та орденом Вітчизняної війни І ступеня.
Щойно Полтавщину звільнили від фашистських окупантів, повернувся до рідного краю: навчав дітей у Хейлівській семирічній школі Чорнухинського району, заочно закінчив географічний факультет Київського педагогічного інституту імені М. Горького, очолив Вовчанську восьмирічку, багато сил і енергії віддав спорудженню нового приміщення школи. У той час Іван Іванович створює краєзнавчий гурток. Юні краєзнавці читали географічну літературу, випускали стінгазети, організовували вечори запитань та відповідей, вікторини, конкурси… Одним із важливих результатів діяльності гуртка стало створення макета географічного майданчика (зменшеного вдвадцятеро), який було представлено на обласній педагогічній виставці в Полтаві в 1955 році. Той крок і став початком історії музейної справи звичайного вчителя географії. Спочатку експонати, зібрані учнями й випускниками Івана Івановича, зберігалися в школі, а в 1968 році уже самостійному Вовчицькому історико-краєзнавчому музею було присвоєно звання народного. Він став першим сільським музеєм у Полтавській області. Та на цьому краєзнавці не зупинилися.
Чотири роки знадобилося будівельникам для зведення двоповерхової будівлі нового музею загальною площею 720 м2. Його фонди на той час налічували понад 10 тисяч експонатів, які розмістили у дев’яти просторих кімнатах на другому поверсі. І до цього часу музей функціонує та приймає туристів з усіх куточків України. Діє навіть картинна галерея, у якій традиційно проводяться виставки талановитих художників Полтавщини. У 2011 році Вовчицькому історико-краєзнавчому музею присвоєно ім’я його фундатора, на фасаді встановлено меморіальну дошку в пам'ять про Івана Саєнка.
Талановита людина талановита в усьому. Іван Іванович став організатором і режисером народної самодіяльної кіностудії «Колос» при сільському Будинку культури, що згодом відзняла кінострічку «Олімпійський вогонь на Лубенщині», яку нагороджено дипломом ІІІ ступеня на республіканському огляді аматорських фільмів, а кінокартина «Дзвенять струни бандури» отримала диплом ІІ ступеня та спеціальний приз республіканського конкурсу любительських фільмів, а також була відзначена дипломом на міжнародному фестивалі в Болгарії. Усього було створено 55 кінострічок.
Іван Саєнко обирався делегатом ІІІ з’їзду вчителів УРСР (1975 р.), був науковим кореспондентом Науково-дослідного інституту педагогіки УРСР, постійним членом редколегії журналу «География в школе». В його особистому архіві 44 почесні грамоти та дипломи, значок «Відмінник народної освіти», медаль А. С. Макаренка. Указом Президії Верховної Ради УРСР від 3 жовтня 1966 року за заслуги в розвитку освіти Івану Саєнку присвоєно звання заслуженого вчителя УРСР. Того ж року Іван Іванович нагороджений орденом Леніна.
Відшуміло вітаннями осіннє свято всіх педагогів. Саме на початку жовтня відбулася церемонія нагородження найкращого вчителя України. Я пошкодувала, що такої премії не було раніше. Її, безперечно, отримав би Іван Саєнко, учитель географії, невтомний ентузіаст і трудівник, особистість, на яких і тримається наша історія.