«Іноді співаємо давніх весільних пісень, відвідувачі ж підспівують, а тоді дивуються: звідки ми, мовляв, це знаємо?»

Так-так, єдиний в Україні народний музей українського весілля, що розміщується в сільському Будинку культури, ламає всі традиційні уявлення про музейний заклад. Тут ніхто не робить зауваження, якщо вам раптом захочеться доторкнутися до якогось із експонатів. Більше того, усі експонати можна взяти до рук, роздивитися зблизька, а деякі, скажімо, вишиті сорочки, — навіть приміряти. Окрім усього, тут можна стати не лише свідком, а й учасником галасливого традиційного весільного дійства. Недивно, що за 10 років свого існування сільський музей здобув таку популярність, що від екскурсантів не лише з України, а й усього світу просто немає відбою. От і зараз, під час нашої розмови з Оксаною Трипольською, котра є директором сільського Будинку культури й за сумісництвом очільницею музею, їй раз-по-раз телефонують. Оксана Борисівна вибачається, пояснюючи: потрібно приймати замовлення на екскурсії. Екскурсії тут бувають чи не щодня. Досить часто й  молодята, розписавшись деінде, приїжджають сюди, аби взяти шлюб за народним звичаєм. «Нині маємо близько 4-х тисяч відвідувачів на рік. Бувають дні, коли, хоч як це не прикро,  доводиться навіть відмовляти в екскурсії через великий наплив охочих. Траплялося, що й о 7-й годині ранку розпочинали першу екскурсію, бо дуже вже просили люди, а останню закінчували аж увечері», — стверджує пані Оксана.
У книзі відгуків зроблені записи різними мовами
Ось такий затребуваний музей, за словами його очільниці, народився зовсім випадково. «У нас багато років існує фольклорний вокальний ансамбль «Берегиня». 10 років тому його учасницями були літні жіночки. Вони знали багато давніх весільних пісень, але ніде не могли їх заспівати. А якось одна з них — пані Олена — зізналася, що в неї збереглася її післявоєнна весільна сукня, — пригадує Оксана Трипольська. — Тож я її й попросила: принесіть, цікаво подивитися, якою була весільна сукня вашої молодості. А вона: «Так у мене й весільне фото збереглося». Інші учасниці ансамблю й собі почали говорити: а в мене, мовляв, є весільні вишиті рушник, сорочка… Вирішили всі речі, які стосуються весільного обряду, зібрати в одному місці. А потім і інші односельці, дізнавшись про таку ініціативу, почали діставати зі своїх тайників, горищ старовинні речі й приносити сюди. Невдовзі завдяки «сарафанному радіо» новина поширилася — як виявилося, це було цікаво й загалу. До нас почали приїжджати відвідувачі спершу з Полтавщини, потім — з інших областей, а тоді — і з інших країн. Як бачите, у нашій книзі відгуків зроблені записи різними мовами. Зустрічається навіть ієрогліфічне письмо. Скажімо, не так давно до нашого музею завітали хлопці з Африки, які в Україні навчаються, то їм усе було надзвичайно цікаво. Спілкувалися з ними з допомогою перекладача. Так от, за їхніми словами, у них отакі дерев’яні ночви, цеберка, інші речі, які в нас є музейними експонатами, досі використовуються в повсякденному побуті».
Отже, першим музейним експонатом стала весільна сукня з голубого крепдешину. «Чим вона унікальна? На той час одягнути таку весільну сукню — то був дуже сміливий крок, — пояснює Оксана Борисівна, — бо досі дівчата виходили заміж тільки в українському національному вбранні (та під час війни багатьох молодих українців вивезли в Німеччину, де вони й запозичили іншу моду). Відтак мати нареченої була категорично проти такого весільного наряду, але Олена наполягла на своєму. Тканину вона якраз і привезла з Німеччини, де була «остарбайтером», відріза не вистачало на сукню, тому рукави зшили з клаптиків. Після цього приклад Олени почали наслідувати й інші дівчата в селі». Потім у музеї з’явилися старовинні вишиті сорочки, рушники — серед останніх один аж
1917 року (це найстаріший експонат). Є тут і давні дерев’яні ліжко, стіл, лава, дзеркало, ткані килими з чистої шерсті — усе добротне й зроблене зі смаком. Навіть не віриться, що на початку минулого століття. «Це не якісь особливі речі — виробництво ось таких якісних меблів на ту пору було поставлене на потік. Оце ліжко з родини мого чоловіка Володимира, — розповідає Оксана Трипольська. — Я народилася в Полтаві, закінчила там середню школу, а потім навчалася в тодішньому Гадяцькому культурно-освітньому училищі, після закінчення якого мала відпрацювати 3 роки за направленням. Мене направили в село Великі Будища. Сталося так, що, відпрацювавши згаданий термін, я вийшла заміж за місцевого — отак і стала сільською жителькою. Так от, оце старовинне ліжко якраз і стояло в домі мого чоловіка. До речі, ліжко в домівці українців з’явилося не так давно і спочатку було просто прикрасою — його гарно застилали, виставляли подушки у вишитих наволочках, а стелили на ньому спати тільки поважним гостям». На дзеркалі в дерев’яній оправі з тумбою помічаю рік виготовлення: 1930-й. За словами пані Оксани, такі дзеркала свого часу були чи не в кожній хаті. Цей експонат подарував музею Василь Білак. Чоловік живе в Полтаві і, коли продавав батьківську хату, знайшов гідне місце для меблів, які були в ній. Тож, окрім дзеркала, до музею перекочували стіл із липи та скриня. Останню місцевий самодіяльний художник Іван Пелих ще й розмалював. «Скриня була дуже важливим предметом інтер’єру в українській хаті, — зауважує очільниця музею. — Туди складали рушники, сорочки, інші вишиті речі — дівчині на придане. І хто до хати заходив, за кількістю скринь знав, скільки дівчат у господі на виданні».
Навіть такий несподіваний експонат, як батіг був частиною весільного обряду
Хоч приміщення, виділене для музею, не надто велике, експонатів у ньому за 10 років зібралося досить багато. Їх тепер навіть час від часу змінюють: поки одні демонструють, інші чекають своєї черги у скрині. «Основною подією, що скріплювала союз молодих, у наших предків вважалося не вінчання, а саме весілля. Бувало так, що молоді люди вінчалися в церкві, після чого розходилися по батьківських домівках, а жити разом починали аж після весільної церемонії. Усі оці експонати мають стосунок до українського весілля. Будь ласка, вкажіть на будь-який із них, і я вам поясню, чому саме, — обіцяє пані Оксана й після того, як вказую на лавку, встелену різноманітними речами, коментує: — Це лавка з подарунками для молодят. Вони мали жартівливий підтекст і водночас були потрібні в господарстві. Наприклад, мішок проса, щоб молода не ходила боса, мішок гречки, щоб у домі не було суперечки, цебро, щоб було добро, барило, щоб був син Гаврило. Молодій дарували коромисло, щоб у неї на шиї завжди було намисто, а молодому — для коня дугу, щоб не заглядався на другу». А от дерев’яний молоток, як виявилося зі слів Оксани Трипольської, використовували на другий день весілля, коли всім гостям «підковували» ноги, щоб добре брикали» (до цього звичаю нерідко вдаються й досі). І навіть такий несподіваний експонат, як батіг був частиною весільного обряду. Коли дівчину привозили з батьківського обійстя в дім до молодого, то садили її на кожуха, знімали з неї вінок і надягали хустину, після чого говорили: «Яка ж то молода, якщо вона жодного разу не бита?» А тоді давали в руки молодому чоловіку батога, той мав приказувати: «Кидай батькові звички й бери мої…» — і бити або по плечах судженої, або ж по кожухові. Таким чином визначали, яким буде чоловік у майбутньому спільному житті, жалітиме дружину чи навпаки. «Оцим дерев’яним гребінцем розчісували коси (до речі, найпершою в селі сватали дівку, у якої була найдовша коса), а рубель і качалку, як відомо, використовували для прасування речей, — продовжує знайомити мене з експонатами музею його директор. — У нас же вони тепер слугують іще й за шумові інструменти під час виконання весільних пісень».
«Для наречених, як бачите, була окрема лавка, на ній обов’язково був кожух, а на задньому плані висів килим — це місце називали посадом. Над молодятами вішали отакий птах щастя або рівнобічний криж — прадавній слов’янський оберіг, виготовлений із трав, — розказує далі пані Оксана. — Цікаво, що молодятам першого весільного дня не можна було ані цілуватися, ані їсти, ані пити — от чому і бокали, і ложки зв’язували. На весіллях і понині так роблять, а от з якої причини, уже ніхто не знає. Виявляється, наші предки вважали, що через їжу молодят можна зурочити. Таким чином, весілля було чи не найгіршим днем у житті тих, хто брав шлюб, — за кожним їхнім кроком чи рухом слідкували. Ось чому з’явилося оте  слово «гірко», яке нині вживають під час весільного тосту».
На весільних фотографіях зображені реальні люди, односельці. «Іван та Галина Голуби, рік одруження — 1953-й», — це підпис під однією з них. Є й набагато давніші весільні знімки. «Оця світлина належить до часів створення колгоспів. Досі для весільного поїзду молодого, котрий їхав за молодою, задіювали воза із запряженими кіньми. Зі створенням колгоспів тим, хто добре працював, як бачите, уже виділяли на весілля вантажівки, — «просвітлює» мене Оксана Трипольська, вказуючи на один із фотознімків. — Весільна церемонія відбувалася здебільшого в холодну пору року, коли вже було зібрано урожай. Після Семена (свята Преподобного Симеона Стовпника) засилали сватів, а вже через тиждень можна було святкувати весілля. І так аж до Дня святого Михайла. У народі говорили: хоч за шкандибайла, аби до Михайла. Адже, якщо дівчини до цього свята не посватали, це означало, що вона лишиться дівкою ще на цілий рік. Узимку ж відзначали весілля, як казали люди, або жадібні (бо в хаті поміщалося не так багато запрошених), або ті, хто зі зрозумілих причин не міг його відкласти. Загалом святкування тривало цілий тиждень — звідси приказка: від середи до середи хоч на призьбі сиди. І кожному дню були приурочені свої
звичаї».
Здається, пані Оксана знає про традиційне українське весілля все. Зізнається: цікавість до цієї теми виникла в неї іще в студентські роки. Вона тоді їздила у глибинку, нерідко у віддалене село Бовбасівку Хорольського району до своєї бабусі Марії Серафимівни, котрій нині 92 роки, записувала на диктофон як її спогади, так і спогади її ровесниць про стародавні весільні обряди вперемішку з народними піснями. Тоді, звісно, не знала, що все це колись згодиться.
Знання народних обрядів та звичаїв — у генетичній пам’яті українців
«Усе почалося з того, що ми запрошували своїх самодіяльних артистів і демонстрували в нашому музеї відвідувачам, як відбувався раніше весільний обряд, а ті були просто глядачами. Але ж у сценарії весільного дійства задіяно близько 10-ти осіб (молодий і молода, боярин і дружка, світилки, свашки, дядько Йосип, який горілку носить, тощо) — де їх щоразу взяти? Тож почали залучати екскурсантів і побачили, що їм це цікаво. Отак і народився живий, інтерактивний музей, — посміхається його натхненниця. — Дуже рідко трапляються відвідувачі, які не хочуть брати участь у весільному дійстві, — соромляться. Тоді ми їх умовляємо — і люди розкриваються на очах. Бо ці знання народних обрядів та звичаїв у кожного з нас, українців, закладені на підсвідомому рівні. Іноді співаємо давніх весільних пісень, відвідувачі ж підспівують, а тоді самі дивуються: звідки ми, мовляв, це знаємо? Я їм відповідаю: у всіх нас це є в генетичній пам’яті, а в ось такі моменти проявляється. Відверто кажучи, дуже важко цілих 10 років повторювати одне й те ж. Тому весільні церемонії намагаюся урізноманітнювати. Наприклад, буває, проводимо обряд за козацьким звичаєм (не потрібно забувати, що були часи, коли дівчата сваталися до парубків, — ці звичаї, до речі, відобразив у своєму «Описі України» французький інженер Гійом де Боплан). За ці 10 років існування музею хто в нас тільки не побував. Звісно ж, особливо запам’яталася перша пара: хлопець був із Полтави, поїхавши працювати у Францію, він уподобав там француженку, а одружитися пара вирішила в Україні. Офіційно молодята розписалися в Полтаві, а в нашому музеї брали шлюб за українським народним звичаєм. Потім було багато таких пар: ми одружували і американців, і англійців, і німців, і навіть африканців — усіх не перелічити. Один хлопчина був з Індії, а одружився він із дівчиною з Диканьки, вони зареєстрували шлюб там у селищній раді, після чого приїхали сюди, і ми продовжили обряд весілля. Із багатьма парами, яких одружували, підтримуємо стосунки. До таких належать Віталій та Марина Мостові із села Петрівка, що в Полтавському районі. Ми їм свого часу влаштували справжнє весілля в українському стилі. Нині у них уже народилася донечка Марійка. А одного разу молодим людям, які відвідали наш музей, тут так сподобалося, що вони вирішили влаштувати сюрприз для своїх батьків — жителів Котельви, котрі якраз відзначали «золоту» річницю свого одруження. Вони привезли їх сюди, попередивши нас, щоб обряд провели з урахуванням віку літніх людей. Але під час дійства дідусь раптом поцікавився: а коли ж будуть танці? Таким чином, немолода пара, попри всі побоювання їхніх дітей, і танцювала залюбки. Отак стало популярним відзначати в нашому музеї й річниці весілля».
Дорослих тут ще й пригощають козацьким самогоном (бо яке ж то народне весілля без цього напою?). Можна замовити й урочисту випічку — весільну шишку, а також склянку узвару (не всі ж самогон споживають). А ще охочі можуть придбати обереги — витвори рук членів гуртка народної творчості. За відвідини інтерактивного музею беруть чисто символічну плату: із дорослих — 7 гривень, а з дітей — 5. За проведення екскурсії — від 300-т гривень залежно від кількості відвідувачів. Виручені кошти спрямовують на потреби музею, зокрема на них примудрилися вже двічі зробити ремонт у музейному приміщенні.
«Тепер уже нас запрошують і на справжні сучасні весільні церемонії — найчастіше на розрізання короваю. Колись вважали: якщо короваю не розрізали й не роздали присутнім на весіллі, це означає, що шлюб не укладений. Тож ми це робимо з примовками, приказками, жартами. Середину з короваю — нареченим, наступні відкраяні шматки — батькам, дідусям та бабусям, а тоді — гостям. Увесь цей обряд супроводжуємо піснями. Так кодується доля новонародженого подружжя. Присутніх це просто зачаровує — що значить сила українського народного слова! Відрадно, що народні традиції повертаються. Чому мене так цікавить тема весілля? Можливо, ще й тому, що власного весілля я не мала, — ділиться сокровенним Оксана Трипольська. — Мій чоловік набагато старший за мене. І коли ми зустрілися, у його житті все це вже було: шлюб, діти. 28 років ми прожили разом, і увесь цей час він обіцяє, що в нас буде весілля. Так що, можливо, колись і дочекаюся».
Є іще одна мрія в Оксани Борисівни — гуртом, як це робили колись, побудувати справжню саманну етнохату й перемістити туди музей, проводити там весільні церемонії. Вона вже й місце для неї приглянула: через дорогу пустує садиба, яку можна придбати за невеликі кошти. «Бо іноді люди приїжджають і, дізнавшись, що музей весілля знаходиться в Будинку культури, дещо розчаровуються, — констатує пані Оксана. — Звичайно, потім, коли доторкнуться до експонатів, стануть учасниками весільного дійства, враження кардинально змінюється. Багато людей, які жили в селі, а потім перебралися до міста, будучи зворушеними до сліз, говорять: «Це немовби наша хата з рушниками, іконами…»
Фото автора та з архіву народного музею українського весілля