Як відомі письменники визначили сім чудес Полтавщини

У 2007 році фонд Миколи Томенка «Рідна країна» проводив загальнонаціональну акцію «Сім історико-архітектурних чудес України». У 2007—2008 роках відбувся другий етап цієї акції — «Сім природних чудес України». А 2010 року широкому загалу був презентований новий проект — «Сім чудес України: замки, фортеці, палаци». Кого цікавлять сім чудес України, із цим вас докладніше ознайомить сайт: 7chudes.in.ua.

Та, мабуть, мало хто знає, що аналогічна акція проводилася і в нашій області: своєрідне визначення семи чудес Полтавщини провели в 30-х роках минулого століття письменники. Думаю, вам буде цікаво дізнатися, за якими ж критеріями визначили ці сім див. Усе було так. Улітку 1936 року група з чотирьох осіб, до якої входили українські письменники Юрій Яновський та  Юрій Смолич, угорський письменник Мате Залка, російський перекладач, театральний діяч Павло Зенкевич (переклав низку творів українських письменників, репресований 1936 року за звинуваченням в участі у «групі українських націоналістів» і засуджений до 5 років ув’язнення. Покарання відбував на Колимі, реабілітований 1956-го. — Авт.), вирушили в автоподорож за маршрутами протікання полтавських річок Псел, Ворскла й Сула.

Пересувалися вони на «уазику», кермував яким Юрій Смолич. І Полтавщину об’їхали тоді вздовж і впоперек. У кожного з письменників був свій інтерес. У боях за Білики Кобеляцького району під час громадянської війни Мате Залка був тяжко поранений. Тож йому кортіло ще раз пройтися місцями битв, пошукати однополчан. Інтерес Павла Зенкевича був професійний (як перекладача) — послухати полтавську говірку. Юрій Смолич захоплювався тоді водінням, тож розраховував попрактикуватися в цьому. Та й узагалі марив подорожами. Юрія Яновського цікавили полтавські пейзажі, старовина: архітектура церков, меморіальні місця, пов’язані з Лесею Українкою й Панасом Мирним. На пропозицію Мате Залки вони й визначили сім чудес Полтавщини. Чудом номер один трьома голосами проти одного, який утримався, обрано самого Мате Залку, залюбленого в Полтавщину. Той говорив, що Україна для нього — друга Батьківщина, така ж гарна, як і його рідна Угорщина, але Полтавщина в Україні — краща навіть за Угорщину.

То хто ж ця жива пам’ятка Полтавщини, яка стала першим чудом нашого краю? Мате Залка (справжнє ім’я — Бела Франкль) — угорський письменник. Із 1914 року — молодший офіцер австро-угорської армії, який під час Першої світової війни потрапив до російського полону. У роки громадянської війни служив у Червоній Армії, входив до складу охорони потяга із золотим запасом, що був відбитий у «колчаківців». В 1921—1923 роках командував  кавалерійським полком, який боровся в Україні із загонами Нестора Махна. Із 1936 року перебував на іспанському фронті, де  під ім’ям генерала Пауля Лукача командував 12-ою інтербригадою в боротьбі проти генерала Франко. Там і загинув. Друкуватися почав із 1924 року. У 1928—1936 роках майже щоліта проживав у Біликах Кобеляцького району, де писав автобіографічний роман «Добердо» та інші твори. У Біликах із 1961 року існував музей Мате Залки, 1976 року йому встановили там пам’ятник. 

На другому місці серед семи чудес нашого краю виявилися дітлахи. Чому саме вони зайняли таке почесне місце, коментує Юрій Смолич: «Вони зграйками вибігали назустріч нашому авто в кожному селі й не кидали камінців, не обляпували багнюкою, не вигукували лайки, навіть не свистіли, заклавши пальці до рота, а ставали струнко й салютували по-піонерському. Чи ж збереглася й досі ця традиція в полтавських дітлахів?»

Чудом номер три визнано Бузкову яму під Диканькою, про яку Юрій Смолич розповідає: «Не знаю, чи існує й досі це спражнє чудо природи. У лісі під Диканькою є чималенька улоговина. Ліс у цій улоговині Кочубей  вирубав і засадив усю її (не пригадую вже, скільки там гектарів) бузком різних світових гатунків, тисячами кущів. Народ і прозвав цю улоговину Бузковою ямою. Наша подорож на першому її етапі, бо ми вирушали в об’їзд Полтавщини кілька разів за літо, привела нас до Бузкової ями у травні, бузок якраз квітував, і ми мали змогу поринути в це квітуче, запашне море: пробути в ямі довше за кілька хвилин неможливо — від пахощів можна очманіти».

«Іще чудеса були такі: річка Псло з водою цілющою й берегами хвилююче мальовничими. Саме «Псло» і «Ворскло» — так вимагав казати Юрій  Яновський», — написав Юрій Смолич. Про річку Юрій Корнійович нічого не розповів. То в цьому разі слово буде за нами. Так як Псел у порядку черги був четвертим, бо йшов у списку Юрія Смолича за Бузковою ямою, то зрозуміло, що саме він став четвертим чудом Полтавщини. У чому ж був секрет цілющої води в одній із наймальовничіших і досі річок України? Річка Псел протікає територіями, де колись знаходили багато бурштину. А в бурштині, до речі, під час його розпаду утворюється бурштинова кислота, яка добре розчиняється у воді. Можливо, це одна з причин того, що пслянська вода мала цілющі властивості.

Луї Арагон, французький письменник, який редагував французький переклад роману «Вершники» Юрія Яновського, наголосив, що події, зображені Яновським, відбуваються на берегах Псла. Ось яку хвалу Арагон воздав цій річці: «Псел! Це назва річки, яка співає в моїй пам’яті. Де я бачив її, схожу на струну гітари української кобзи? Псел, подібний до тремтячої під пальцями струни, назавжди лишається ридаючим ноктюрном кобзи Тараса Шевченка».

За свідченням українського письменника Дмитра Косарика, Юрій Яновський завжди просив його, коли той їхав у рідні місця на Полтавщину, привезти пляшку води із Псла. Олена Пчілка (мати Лесі Українки) згадувала, що із самого Петербурга приїздив до Великих Сорочинців багатий люд, аби полікуватися цілющими водами Псла.

Назвавши річку Псел одним із чудес Полтавщини, Юрій Смолич додає до цього списку дерев’яний іконостас у церкві у Великих Сорочинцях Миргородського району — справжній шедевр українського барокко. Ця пам’ятка значиться у списку п’ятою. Спасо-Преображенська церква в селі Великі Сорочинці збудована в 1732—1734 роках на замовлення гетьмана Данила Апостола. В інтер’єрі церкви панує семиярусний різьблений іконостас завширшки 17 метрів і заввишки 22 метри. Первісно в іконостасі знаходилися 130 ікон, 12 з яких не збереглися, а на 18-ти живопис осипався разом із левкасом. У центральній частині на цокольному ярусі розміщено 14 гербів Данила Апостола. У першому ярусі знаходяться ікони святої Уляни та  пророка Даниїла, які деякі дослідники вважають портретами гетьмана Данила Апостола та його дружини Уляни. У Преображенській церкві хрестили Миколу Гоголя. Вона відома і як усипальниця родини Апостолів, де знаходиться прах як самого гетьмана України, так і його дружини Уляни та сина Павла. Загалом у склепі під вівтарем церкви було близько 20 поховань. У 1922 році комісією Миргородського народного відділу освіти під керівництвом Опанаса Сластьона склеп було відкрито нібито з метою вилучення наявних там цінностей. Частина вилучених речей із дорогоцінних металів (хрестики, обручки) зникла, інша ж частина (прикраси, одяг, ікони) зберігалася до 1930-х років у музеях Лубен, Миргорода, Полтави та Хорола. Доля більшості з них невідома. Спасо-Преображенська церква — одна з найвизначніших пам’яток монументальної мурованої архітектури ХVIII століття.

І наостанок Юрій Смолич додає: «Шостого й сьомого чуда вже не пригадую. Здається, шостим був п’ятсотлітній дуб, до якого, за народною легендою, виходила на любощі до Мазепи Марія, — дуб стояв ще крислатий та могутній, четверо не могли обхопити його, взявшись за руки» (цей дуб і нині росте в Диканьці. — Авт.). А сьомим чудом Полтавщини, за словами Юрія Смолича, «визнали, либонь, по-лтавських вовків: удень ми їх не бачили, хоча в кожному селі нам розповідали про їхні злодійства, але вночі в Чорному яру вони кидалися на автомобіль і — зовсім нечувано! — намагалися вхопитися зубами за гумові покришки. Одному колесом розвалило голову, іншого я поранив з моєї дрібнокаліберної чотиризарядної гвинтівки, другим пострілом з пістолета Залки його добив шофер Ваня Маласай». Після визначення семи чудес Полтавщини Юрій Смолич додає: «Мандрували ми весело, наче справжні гультяї-молодики… Їхали від села до села і співали пісень — усі четверо напрочуд безголосі й абсолютно позбавлені слуху, з тих, кому, як казав колись мій батько, слон на вухо наступив.  Можна собі уявити, що то були за співи! Але нам вони були до смаку».

Валентин САКУН,

краєзнавець