Магдалена Паскар: «Хочу збирати стадіони й маю велику мрію отримати «Греммі»

Ця дівчина не може не подобатися. У неї неповторний голос, красиві очі й відкрите серце. Напевне, багато хто відчув до неї симпатію навесні цього року, коли вона була учасницею 9-го конкурсу талантів «Голос країни». Під час «сліпих» прослуховувань Магдалена Паскар проспівала лише перші два рядки пісні «Human», а зірковий тренер Потап уже визначив: «Так, це голос». І за мить розвернув своє крісло в бік учасниці. Другим відреагував Монатик. Спочатку запитав: «Чому у залі в усіх на очах сльози?», а коли побачив дівчину на візку, то й сам піддався таким самим емоціям. Третім розвернув своє крісло до сцени Дан Балан. 

Тоді із трьох зіркових тренерів Магдалена обрала Монатика. На кожен наступний її виступ на сцені співак реагував однаково — по його щоках котилися сльози, і він навіть не намагався їх приховати. На одній із програм Магдалена Паскар дуже проникливо виконала пісню «У мене немає дому» гурту «Один в каное». Колеги Монатика були впевнені, що він віддасть дівчині перше крісло у своїй команді, але тренер вирішив інакше. І це рішення усіх приголомшило.

«Безумовно, я вражений тобою, твоєю силою й тонкою душею, — звернувся Монатик до Магдалени Паскар. — Я говорив і повторюватиму, що ти прийшла на цей проект з місією донести всім, що нічого неможливого в житті немає, якщо прагнути, вірити, бути добрим. Ти нарешті зрозуміла, що музика вміє лікувати, і ти вмієш лікувати душі своїм співом».

А на уточнювальне запитання колег додав: «Вона прийшла з місією й  виконала її на цьому шоу дуже достойно, тож я не хочу, щоб вона далі боролася. Я хочу, щоб Магдалена отримувала задоволення від музики, саме тому вона поза конкурсом. Сьогодні вона вже переможець».

Так Магдалена Паскар залишила шоу «Голос країни». Здається, Монатик дещо недооцінив силу духу й бійцівські якості цієї тендітної дівчини. Але сталося, як сталося.

Магдалена Паскар теж зробила свої висновки — продовжує співати і надихати інших людей. Минулої п’ятниці вона була запрошеним гостем і виступила на гала-концерті фестивалю юних талантів у Палаці дозвілля «Листопад» у Полтаві. Виконала три пісні трьома мовами — англійською, українською й румунською. Однозначно, її виступ додав фарб цьому яскравому фестивалю, а комусь, мабуть, і віри. Напевне, і на це також розраховував організатор фестивалю — народний артист України Герман Юрченко, запрошуючи Магдалену Паскар до Полтави. Герман Юрійович познайомився з Магдаленою ще минулого року, коли вона брала участь у фестивалі в Болгарії. Талант цієї дівчини співати й жити повноцінним життя, попри обставини, вражав неабияк.

За кулісами ми трохи поговорили з Магдаленою Паскар про її життя і плани. 

— Магдалено, на «Голосі країни» ви мали добре професійно підготовлений вигляд, тож я була дуже здивована, коли дізналася, що на той час ви лише трохи більше року займалися вокалом із педагогом. Ще більше вражає, коли дізнаєшся, що все це ви робите, проживаючи у маленькому селі, а не великому місті. Чи, може, у вас в родині є професійні музиканти?

— Ні, професійних музикантів немає. Моя мама завжди любила співати, але життя свого з музикою не пов’язала. Вона вчителька. З дитинства ми разом співали в караоке, а два роки тому я вирішила, що хочу розвиватися в цьому напрямку, і почала займатися з педагогом. Відтоді двічі на тиждень їжджу зі свого села Крутоярівка, це в Одеській області, до Старокозацької музичної школи і свого педагога Ірини Гусєвої. Добиратися доводиться на автобусі або ж автостопом.

— Широкій публіці ви стали відомою після участі в «Голосі країни». Багатьом глядачам тоді було незрозумілим рішення вашого тренера Монатика припинити вашу участь у конкурсі. Для вас воно теж стало несподіванкою, чи така можливість обговорювалася з вами напередодні?

— Ні, не обговорювалася. Для мене це теж було неочікувано, бо я дуже хотіла пройти далі, але тренер вирішив так. Нічого, все добре.

— «Голос країни» відкрив для вас якісь перспективи чи залишився просто спогадом?

— Окрім хороших спогадів, які залишив після себе конкурс, це був ще й дуже хороший досвід. Я вперше виступила у супроводі живої музики на такій великій сцені, познайомилася з людьми, які кожного дня перебувають у музиці, відчувають її, живуть нею. Тому це було неперевершено. Головне — цей конкурс допоміг мені зрозуміти чітко, чого я хочу.

— І чого ж?

— Хочу співати. Не лише на українських сценах, а й за кордоном. У мене вже сформувалася чітка картина майбутнього: я хотіла б збирати стадіони, маю велику мрію отримати музичну премію «Греммі». Це моя дуже-дуже велика мрія, і щоб вона здійснилася, треба багато працювати. Планую співати не лише українською, а й іншими мовами.

— До речі, ви володієте не однією іноземною мовою. А скількома?

— П’ятьма. І кілька мов іще вивчаю, зокрема іспанську, турецьку, італійську, французьку. 

— Наскільки часто берете участь у конкурсах?

— Раніше конкурсів було дуже багато, починаючи від шкільних та районних. Маю чимало грамот і  перемог. Тепер змагаюся менше, бо хочу вийти на новий рівень — прагну писати свою музику. Поки що пишу вірші, накопичую думки, почуття і репертуар.

— Коли слухала ваш виступ на «Голосі країни», то ви мені чимось нагадали Мерайю Кері. У вас є кумири?

— У мене немає потреби в кумирах, завжди рівняюся на саму себе і постійно намагаюся удосконалюватися. Мені дуже подобається вислів Майї Плісецької: «Характер — це доля». Я пам’ятаю про це кожного дня і з цим девізом намагаюся іти далі. 

— Навіть під час телеконкурсу було видно, що ви умієте дуже добре тримати себе в руках…

— Життя навчило не здаватися. У мене були дуже складні обставини в житті, і це давало ще більший поштовх не припиняти робити те, що роблю зараз.

— Від труднощів ви не розкисаєте, а навпаки, вони стимулюють вас рухатися вперед?

— Так. Труднощі мають бути в кожної людини, вони роблять її сильнішою, твердішою до обставин. Окрім того, вчать терпінню, смиренності. Думаю, в житті людини мають бути і складні, і хороші моменти, щоб врешті зрозуміти ціну щастя. Її ми пізнаємо саме через біль.

— Герман Юрійович розповідав, як ви добу їхали разом автобусом у Болгарію. Дорога була тривалою й важкою, але ви жодним чином не виказали, що втомилися чи вам незручно…

— Я не дозволяю собі розкисати від якихось незручностей. Іноді, звичайно, можу посумувати. Але це буває нечасто й недовго.

— Музика — всепоглинаюче ваше заняття?

— Так, музика — найголовніше. Це те, з чим я хочу пов’язати усе своє життя. Сцена — це вже мій дім.

— Тоді чому ви обрали професію менеджера, а не спробували вступити до консерваторії?

— Дійсно, я навчаюся дистанційно на менеджера на ІІІ курсі Сумського державного університету. Це рішення прийняла спонтанно, бо тоді просто не знайшла іншого дистанційного навчання. У нас немає можливостей для людей з інклюзивністю. Увесь простір не пристосований для людей на візку. Мені мама завжди допомагає, хоча їй це складно морально й фізично. Було б добре, якби в нашій країні почали думати про людей з особливими потребами і створювали більше можливостей для пересування й побуту не лише у великих містах, а і в маленьких селах. 

— Магдалено, так сталося, що ви з дванадцяти років прикуті до візка. Що вам допомогло не впасти у відчай?

— Дуже велика віра в те, що все в мене буде добре. І я працюю над цим. Кожного дня встаю і говорю собі: у мене все буде чудово! Я зустрічаю нових людей, усміхаюся, бо кожен день — це подарунок. І за це я завжди дякую Богу.

Оксана КЛОЧКО

«Вечірня Полтава»

Фото Сергія НАЗАРКІНА

 та із соцмереж