Ціна сваволі

Велике місто над річкою Невою відзначається непостійністю свого найменування. Тривалий час воно мало запозичену суто голландську назву Санкт-Петербург, потім із десяток років — Петроград, згодом — Ленінград, а тоді знову повернулося до попередньої назви Санкт-Петербург. Вважається, що заснував його 27 травня 1703 р. цар Петро І. І хоча він начебто оголосив, що назва присвячується святому Петру, але всі збагнули, що володар мав на увазі саме власну особу. Однак засновник він вельми відносний, оскільки раніше в цій же місцевості існувало шведське торговельне поселення з фортецею Ніеншанц, яке було зруйноване під час штурму  військом Московського царства. Потім деякий час нові господарі  його відбудовували як укріплений пункт Шлотбург.

 «Отсель грозить мы будем шведу, назло надменному соседу здесь будет город заложен», — так відобразив ту подію видатний поет Олександр Пушкін у поемі «Мідний вершник». Хоча, як показала вся подальша історія міста, заснування його насправді виявилося не назло шведам, а назло російському народу. Усе тому, що цар прийняв рішення не просто спорудити там велику могутню фортецю, а з 1712 р. перенести туди й столицю своєї держави. І то було яскраво виражене свавільне рішення, бо та місцевість для такого дуже важливого для країни центру зовсім не підходила. До того ж за міжнародним правом офіційно ще належала Швеції. І тільки з 1721 р. за умовами Ніштадського мирного договору повноправно перейшла до Росії.  

Та важливішою обставиною було те, що перенесення столиці дуже порушувало віковічну традицію, бо саме Москва була давнім центром формування спочатку князівства, а потім і царства. Але то була суб’єктивна національна причина, а Петро І їх завжди зневажав. Однак існували й інші вельми важливі об’єктивні обставини. Нове місто виникло в самісінькому західному кутку великої за територією держави, і зв’язків з ним майже не існувало. Це все одно, що в 1945 р. перенести столицю СРСР із Москви до недавно приєднаного Калінінграда — колишнього німецького Кенігсберга. 

До того ж тоді тутешня місцевість була вельми незручною для значного за розміром поселення. Великі площі в ній займали болота, часто дули холодні вологі вітри, стояли густі тумани. А ще гіршою обставиною виявилося те, що вона постійно зазнавала великих повеней. Причому не стільки весняних, скільки осінніх, коли сильні вітри наганяли сюди, в низину, багато води з Фінської затоки. За три століття було зафіксовано близько 300 загрозливих розливів. Під час 210-ти з них вода значно піднімалася, що призводило до затоплення багатьох будинків, господарських приміщень, завдавало великих матеріальних збитків, приносило хвороби жителям. Особливо небезпечна повінь сталася 7 листопада 1824 р., коли вода піднялася на 4,2 метра і забрала життя понад 4 тисяч осіб. 

Вельми несприятливим для нової столиці, створюваної ще й як потужний морський порт, могутня база військового флоту, виявилося також те, що устя Неви було мілким, туди не могли заходити морські судна. Тому вантажі для Петербурга кораблі доставляли в Кронштадт, а вже звідти транспортували до міста. Лише значно пізніше з великими зусиллями було поглиблено устя Неви, відтак до місцевого порту змогли прибувати судна безпосередньо з Балтики.

Здається, такі серйозні природні обставини мали б змусити царя змінити своє поспішне рішення. Однак він затявся на своєму і всі ці несприятливі обставини вперто ігнорував. За суворими вказівками до нової столиці переселяли чимало чиновників, купців, на будівельні роботи направляли маси підневільного люду — солдатів, українських козаків, кріпаків, ремісників. Умови їхньої праці і проживання були жахливими: важка робота, бідне харчування, болотна вологість, холодні вітри, хвороби. Їх зазнали близько 300 тисяч осіб, яких змінами тривалістю по два місяці з 1709-го по 1717 рік посилали споруджувати нову столицю. Це величезна кількість люду для того часу. Багато хто знайшов там свою смерть. Серед них і 25 тисяч українських козаків. Недарма говориться, що Санкт-Петербург стоїть на кістках. Чимало хто, намагаючись врятуватися, тікав. Тоді цар видав указ, яким повелів арештовувати сім’ї втікачів і тримати їх у в’язницях доти, доки ті, хто зник, не з’являться на місце роботи. 

Коли в столиці сталося кілька величезних пожеж, які знищили значну кількість нових дерев’яних споруд, Петро І велів зводити в ній тільки кам’яні будинки, а для забезпечення необхідною кількістю цегли заборонити таке будівництво в усіх інших містах царства. Безперечно, це рішення самодура дуже сповільнило і збіднило розвиток інших російських поселень, адже для спорудження одного цегляного будинку в Петербурзі доводилося витрачати і коштів, і зусиль у кілька разів більше, ніж потребувалося б в інших містах. Але в Росії прийнято не звертати уваги на цю прикру обставину, а завжди неабияк пишатися тим, що Петербург, як писав Пушкін, «из тьмы лесов, из топи блат вознесся пышно, горделиво». Там люблять називати місто Північною Пальмірою, в історичній та туристичній літературі запевняти, що «создание города всколыхнуло страну, внесло новые веяния, новые свершения».

Свавільне рішення великого деспота, що призвело до смерті десятків тисяч будівників Петербурга та його жителів, які загинули під час постійних повеней, мабуть, створило своєрідну негативну ауру довкола цього великого міста. Вона не раз проявлялася в трагічних подіях. То в розстрілі солдат на Сенатській площі в грудні 1825 р., то в знищенні багатьох учасників мирної демонстрації 9 січня 1905 р., то в розстрілах та масових самочинних розправах під час революційних подій 1917 р. А особливо — в колосальних трагедіях періодів громадянської та радянсько-німецької війн. 

Як правило, значні за розміром міста виникають завдяки  об’єктивним перевагам свого розташування, зручним зв’язкам з іншими регіонами. Свавільне рішення Петра І заснувати столицю на північно-західній околиці своєї територіально розтягнутої держави, осторонь основних внутрішніх шляхів дуже позначилося на житті Петрограда в 1917 р. Тоді в місті налічувалося близько 2 млн. 400 тис. жителів. Спричинене Першою світовою війною різке погіршення роботи транспорту призвело до перебоїв у постачанні туди продуктів, фуражу, палива. Це й викликало масові народні заворушення, що врешті завершилися Лютневою революцією, поваленням царизму, а потім — більшовицьким Жовтневим переворотом.

Громадянська війна між «червоними» та «білими», яка потім охопила країну, ще більше загострила ситуацію. До Петрограда надходила мізерна кількість хліба. Так, в окремі місяці 1919 р. більшовицька влада видавала на пайок працюючим по 120 грамів хліба, на утриманця — 40 грамів. Нічим було обігрівати житло. Поширилися епідемії тифу, холери. Значна частина жителів померла від голоду та хвороб, багато хто рятувався, тікаючи до іншої місцевості. Влітку 1920 р. в Петрограді налічувалося вже тільки 720 тис. жителів. 

Іще більшої біди зазнало місто під час радянсько-німецької війни. Тоді гітлерівські війська легко відрізали Ленінград від шляхів  сполучення, повністю взявши його в облогу. Починаючи з 8 вересня 1941 р., вона тривала 872 дні, себто два роки й майже 5 місяців. І впродовж цього тривалого періоду страждання містян виявилися ще жахливішими, ніж у 1918—1920 роках. Вони призвели до того, що з 3 мільйонів жителів у місті лишилося тільки 700 тисяч. Щодо числа ленінградців, які загинули від голоду, фігурують різні дані, однак нині дослідники здебільшого сходяться на висновку, що кількість жертв сягає мільйона. 

Останнім часом в Інтернеті доводилося читати повідомлення, що на Нюрнбергському суді над гітлерівськими злочинцями вермахт нібито не був визнаний винним у масовому знищенні голодом ленінградського мирного населення. Начебто німецькі війська в деяких пунктах надавали можливість жителям виходити з міста, а також пропускали туди обози з продуктами. Але радянські війська не дозволяли цього робити. Хтозна, чи ці факти мають під собою якісь правдиві підстави, чи це просто вигадки. Однак у боротьбі за Ленінград ще є дуже багато таємниць, приховування, відвертого обману. Так, ще за радянських часів широко публікувалися відомості про те, як навіть у дуже тяжких умовах трудівники міста випускали багато необхідної для фронту продукції. Приміром, у другому півріччі 1941 р. вони виготовили 713 танків, понад 3 тис. гармат, 

10 300 мінометів, 3 млн. снарядів та мін, 480 бронемашин. І цю зброю постачали не тільки воїнам, які захищали місто, а й відправляли аж до Москви. Зокрема в розпал битви за столицю в листопаді 1941 р. командувач Західного фронту Георгій Жуков надіслав телеграму такого змісту: «Спасибі ленінградцям за допомогу москвичам у боротьбі з кровожерливими гітлерівцями». Значне за обсягами виготовлення військової продукції тривало і в 1942-му, 1943 роках. Це й змусило прискіпливих сучасних дослідників поставити запитання: виходить, були можливості, щоб для випуску бойового спорядження й техніки завозити до міста відповідну сировину, комплектуючі? Та й міське керівництво не відчувало нестачі продуктів. А чому ж ці можливості належним чином не використовували для постачання харчів населенню? Поки що це запитання лишається риторичним. 

Жорстокий банкет справляла смерть і в боях за місто. Кілька сотень тисяч або ж і мільйон наших воїнів загинули там. Як яскравий приклад невправності радянських воєначальників сучасні дослідники наводять бої за так званий Невський п’ятачок. То був вкрай невигідний плацдарм довжиною десь 2,5 км і шириною 200—300 метрів. Хоч він не являв собою якоїсь вельми стратегічної ділянки фронту, повністю прострілювався ворожими гарматами та мінометами, але його вперто обороняли. І там, майже не завдаючи втрат німцям, від їхнього нещадного вогню загинуло від 50-ти до 200 тисяч наших бійців. Цифри неточні, бо втрат ніхто не рахував, дбали тільки про виконання вказівок високого командування. 

Кільце ворожої блокади не скрізь було широким та могутнім. Наприклад, під селищем Мга воно сягало 12—16 км. Але кілька спроб його розірвати закінчилися великими поразками. Так, 1942 р. під час проведення Любанської операції повного розгрому зазнала 2-га ударна армія, загинуло понад 55 тисяч її солдатів та офіцерів. Бо це військове угруповання хоча й називалося «ударним», але було сформоване поспіхом, погано забезпечене танками та артилерією, боєприпасами, перед ним ставилися нереальні бойові завдання. І тільки в січні 1943 р. вдалося пробити «дірку» 12-кілометрової ширини в обороні фашистів і ліквідувати повну блокаду Ленінграда. Остаточно ж ворог був відігнаний від міста аж через рік — 27 січня 1944 р. 

Жорстоких та трагічних подій чимало в історії будь-якого міста, а особливо великого. Але, думається, Санкт-Петербург (Ленінград) серед них виділяється своєю надзвичайно гіркою долею. І першопричина її, мабуть, криється в тому, що створювався і розвивався він як важливий центр країни не відповідно до суспільних та економічних закономірностей, а суто за свавіллям деспота-царя. Трагічне минуле цього міста може слугувати і яскравою ілюстрацією російської національної особливості: самим створювати собі величезні труднощі, а потім виявляти дива героїзму, щоб їх подолати. 

Валентин ПОСУХОВ, 

журналіст