Чого неможливо діджиталізувати: «українському Ротамстеду» — Полтавській державній сільськогосподарській дослідній станції імені М. І. Вавилова — 135

На початку жовтня відбулася досить неординарна подія як для теперішніх непростих реалій функціонування академічної аграрної науки в Україні. До 135-ліття із дня заснування «українського Ротамстеду» — Полтавської дослідної станції імені М. І. Вавилова Інституту свинарства та агропромислового виробництва НААН України, що припадає на листопад цього року, винятково завдяки зусиллям ювілярки відкрився музей установи, який на сьогодні налічує близько 50 тисяч переважно унікальних експонатів. Для його відкриття та участі в конференції прибули представники з усіх куточків України. Насамперед науковці, освітяни, виробничники, представники бізнесу або просто небайдужі люди  від Харкова до Волині, які щиро віддали шану першій вітчизняній постійно діючій сільськогосподарській дослідній інституції. В її доробку близько 60 виведених конкурентоспроможних сортів кормових культур власної селекції (люцерна, конюшина, еспарцет, райграс високий, стоколос безостий, вика озима та яра, кормові буряки), розроблення основ ведення у країні науково обгрунтованого землеробства в розрізі грунтово-кліматичних умов України, відпрацювання через багаторічні стаціонарні дослідження та впровадження у вітчизняне аграрне виробництво новітніх методів й технологій, удосконалення підходів щодо використання природних кормових угідь на еродованих грунтах схилів ярів, ресурсозберігальні та екологобезпечні технології вирощування сталих врожаїв зернових і кормових культур, створення найбільшої в країні популяції комах-запилювачів (диких бджіл — рудої осьмії) тепличних рослин і плодових насаджень та багато інших напрацювань. Невипадково, наприклад, усе вирощене в останні роки станцією насіння повністю викуповується товаровиробниками сільськогосподарської продукції не тільки Полтавщини. Про всі ці звитяги відзначив у своєму вітальному зверненні президент НААН України — академік Я. М. Гадзало, а президія НААН нагородила колектив Полтавської дослідної станції черговою офіційною відзнакою — Подякою. У ході проведення ювілейної всеукраїнської науково-практичної конференції «Від теорії до сучасності» згадали і про інші здобутки станції, що прославили установу на весь світ. Серед них — унікальний дослід «Беззмінне жито», що проводиться з 1884 ро-
ку (більш тривалими у світі є тільки в таких дослідних станціях, як «Галле» (Німеччина) і «Ротамстед» (Великобританія)). Про нього згадується в усіх підручниках з агрономії провідних країн світу. Сам переконався в цьому, відвідавши бібліотеку Університету штату Айова (США) у червні—липні 1993 року під час участі в роботі Першого всесвітнього конгресу з рослинництва. Варто згадати іще один знаменитий дослід станції — «Цілина», що проводиться з 1893 року. Він не менш унікальний, ніж подібний знаменитий фальц-фейнівський заповідник «Асканія-Нова», яким теж опікується НААН України. Головне, що обидва багаторічні стаціонарні досліди дають змогу, як кажуть, у натурі ідентифікувати історично-природні багатства української землі, що не під силу з різних об’єктивних причин так розрекламованій сьогодні діджиталізації! Ще більше це стосується створення адаптованих до грунтово-кліматичних умов регіону сортів, гібридів чи інтродукцій нових культур.
Під час конференції науковці ННЦ «Інститут грунтознавства і агрохімії імені О. Н. Соколовського НААН України» чи не вперше згадали про ще один світовий пріоритет Полтавської дослідної станції, а саме — доведення на початку 20-х років минулого століття того факту, що сірі лісові грунти (їхня площа становить
1 689 тис. га, зокрема 593,5 тис. га займають ясно-сірі грунти та  2 050 тис. га — темно-сірі опідзолені) за своїми потенціальними можливостями нічим не поступаються «примх-ливим» чорноземам (3 418 тис. га — опідзолених, 5 779 тис. га — типових,  10 488,6 тис. га — звичайних та 3 639,9 тис. га — південних) і навіть здатні продукувати вищі врожаї за умов достатнього зволоження. Тим самим, по-перше, спростовуючи тривалий час хибну у фаховому середовищі думку про невдалий вибір розташування станції (на нехарактерних грунтах для чорноземної зони, в якій розміщена Полтавщина), а по-друге, даючи впевненість вітчизняному аграрному виробництву у власному майбутньому, незважаючи на тенденції зниження рівня родючості чорноземів, особливо у зоні лісостепу через 13 видів науково обгрунтованих деградаційних процесів і зміну клімату, що призвело до обезводнення грунту.
Провівши багаторічні історичні дослідження щодо появи та розвитку нової складової культури та сучасного природознавства — вітчизняної сільськогосподарської дослідної справи як галузі знань та організації, можу стверджувати про виняткову роль у цих процесах експедицій із дослідження чорноземів Полтавщини, що завдяки генію В. В. Докучаєву остаточно призвели до по-яви морфологічно-генетичного грунтознавства (окремі зразки грунтів, відібраних під час експедиції, зберігає музей станції) та відкриття у 1884 році Полтавського дослідного поля. У регіоні й раніше функціонували дослідні поля, такі, як Згурівське дослідне поле в маєтку П. А. Кочубея (з 1872 р.) та Кирияківське дослідне поле на кошти князя В. О. Кудашева (з 1878 р.), але вони за своєю сутністю були більшою мірою демонстраційними, без дотримання відповідних методик проведення експерименту в сучасному розумінні. Їхній появі необхідно завдячувати ініціативі місцевої громади, насамперед знаменитого Полтавського товариства сільського господарства, яке у 2015 році за моєю пропозицією відновило свою діяльність на чолі з Героєм України, почесним академіком НААН України С. С. Антонцем. Однак Полтавське дослідне поле стало першою установою, відкритою за фінансової підтримки та згоди держави.
Як і 135 років тому, на зібранні місцеві землевласники висловили бажання співпрацювати стосовно таких питань, як, наприклад, забезпечення високоякісними кормами, отриманими на солончаках і солонцях, для потреб затребуваного на світовому ринку вівчарства. До речі, станція своїм існуванням (на жаль, її бюджетне фінансування становить 3%) з ефективним господарюванням на площі 450 га із 600 га, закріплених за нею, доводить, що за такого типу установи майбутнє аграрного дослідництва в Україні знаходиться під питанням, особливо за умов задекларованої владою приватної власності господарювання на землі та інновацій… Ще до революційних подій 1917 року Полтавській дослідній станції вдалося зробити відкриття світового виміру, а саме — довести, що продуктивність вирощуваних польових культур можна підвищувати, не тільки технологічно впливаючи на грунт, а й безпосередньо через рослину. Невипадково підходи в експериментаторстві, а також організаційна структура станції були використані для створення практично всіх такого зразка дослідних установ Російської імперії та СРСР і високо оцінювалися в цивілізованому світі. Тому на честь очолювати її претендували «кращі уми» свого часу зі столиці, а очолювали знані вчені-аграрії на кшталт Б. П. Черепахіна, В. М. Д’якова, С. Ф. Третьякова, В. І. Сазанова, П. М. Дубровського та інші. Першою навіть розглядали кандидатуру знаменитого французького вченого-агрохіміка та ботаніка П’єра Паула Дегерена (1830—1902 рр.). Не менша кількість охочих була серед тих, хто планував пройти стажування на станції, і не одна сотня їх таки пройшла. Серед них варто згадати академіків М. І. Вавилова, О. Н. Соколовського, І. В. Якушкіна та інших. Тривалий час жодне наукове відкриття для потреб агрономії не знаходило свого остаточного впровадження без компетентного висновку Полтавської дослідної станції. Згадаймо лише такі: 1) розробка князя В. О. Кудашева принципів збереження вологи ранніх парів і дослідження питання, орати чи не орати грунту на початку 80-х років ХІХ століття; 2) «нова система землеробства» І. Е. Овсінського у тій самій площині стосовно питання глибини оранки наприкінці 90-х років ХІХ століття; 3) так звана «грядкова культура» Б. М. Демчинського в середині першого десятиріччя минулого століття тощо. До них необхідно ще додати питання інтродукції нових культур та удосконалення агротехніки. Головне, що було доведено пріоритет результатів польового досліду над винятково лабораторним чи вегетаційним під час прийняття остаточних висновків для впровадження в аграрне виробництво. Як результат, Полтавську дослідну станцію взяли за приклад під час запровадження порайонної (1908 р.) й обласної (1912 р.) за проектами В. В. Вінера, а також крайової побудови галузевого дослідництва на початку 20-х років минулого століття. Її структурно-організаційні здобутки, особливо у різних напрямах науки були використані радянською владою у ході запровадження «другої хвилі» інституалізації аграрної науки наприкінці 20-х років ХХ століття. Саме з лона станції (а не навпаки) з’явився згодом Всесоюзний НДІ свинарства через Український НДІ кормів. До речі, перше бюджетне замовлення на дослідництво завдяки президентові Полтавського товариства сільського господарства Д. К. Квітці станція отримала саме на відпрацювання раціонів відгодівлі свиней ще 1885 року. Всього й не перелічити…
Як кажуть, не пасла задніх станція і під час відпрацювання у 60—80 роках минулого століття теоретико-методологічних та практичних основ унікальної грунтозахисної системи землеробства з контурно-меліоративною організацією території, більш відомою завдяки Ф. Т. Моргуну як контурно-меліоративне землеробство. Дякуючи її духовному лідеру, ця система землеробства пройшла виробниче випробування на Полтавщині і була прийнята урядом для запровадження в Україні до 2000 року. Системою захоплювалися фахівці на просторах від США до Китаю. На жаль, процеси невизначеності після грудневої аграрної так званої реформи 1999 року в Україні швидко знівелювали її можливості, оскільки держава фактично втратила важелі регулювання для її подальшого впровадження. Таке саме, до речі, повною мірою відбулося і з системою організації наукового забезпечення агропромислового виробництва в Україні. Надто болісно це відбувається на регіональному рівні. Із різних причин (не тільки подій російсько-української війни) держава, на жаль, не дає впевненості стосовно майбутнього і тим паче шансу для подальшого розвитку академічної науки загалом та аграрної зокрема. Забуваючи, що без вітчизняних сортів, гібридів, порід, технологій тощо, які продукує галузева наука, годі й говорити про продовольчу безпеку або державність як таку! Однак знаходяться кошти на «Танці із зірками», «Х-фактор», «Вечірній квартал», «Лігу сміху», «Дизель-шоу», всілякого гатунку кіносеріали, законодавче  «відшкодування збитків» олігархам і навіть багатогодинне інтерв’ю гаранта Конституції для журналістів (чи не рекорд для країни, яка воює) тощо. Невипадково іронізую з приводу останнього. Складається враження, що учасники згаданих шоу і запрошені на брифінг журналісти живуть в якійсь іншій Україні. Для них, наприклад, болючі сучасні проблеми освіти, науки, музеїв, бібліотек, архівів шкіл, дитячих садків, лікарень тощо взагалі поза пріоритетами! Жодного системного запитання від журналістів до гаранта Конституції з цього приводу не було поставлено, тільки політика і дотичні до неї проблеми в різних інтерпретаціях для встановлення кінцевого бенефіціара або забаганок окремих «обраних» (як завжди). Десь навіть влучно про таке сприйняття вказував у своїх передвиборчих «меседжах» п’ятий президент України: «Ми йдемо своїм шляхом!», а не оцінений усіма нещодавній «реформатор», особливо українських доріг, начебто додавав: «Знаємо, вміємо, робимо». Але краще все ж таки писав Т. Г. Шевченко у своєму знаменитому «Кобзарі» (1847 р.):
«Якби ви знали, паничі,
Де люде плачуть живучи,
То ви б елегій не творили
Та марне Бога б не хвалили,
На наші сльози сміючись…»
Мабуть, розуміння ситуації щодо невідповідності висловлених гасел реаліям життя спонукало практично всі прошарки суспільства обрати інших! Але катання на самокаті коридорами Кабінету Міністрів України «європейського у всіх проявах» Прем’єр-міністра, ходіння босоніж у червоних шкарпетках і задоволення харчових потреб під час пленарних засідань парламенту, лайки й інтимне листування зі «жрицями» ескортного супроводу, шоу з «поліграфами» після отримання «нехилих чайових», твердження про недоцільність (або згубність) читати книжки від ключового для економіки держави міністра зовсім не налаштовує на оптимізм стосовно так потрібного країні підйому національної економіки і, як наслідок, світлого майбутнього тієї ж Полтавської дослідної станції. Невипадково на ювілей унікальної установи (25-річчя та 40-річчя якої колись святкувало навіть фахове середовище світу) будь-які «слуги народу» від Києва до Полтави, чи то попередні, чи то теперішні, не вважали за потрібне завітати або надіслати хоча б вітальну листівку. Складається враження, що начебто вони від народження стали такими собі «європейцями» у сприйнятті дійсності і не було в них ні дідів, ні навіть батьків, вихованих на кращих традиціях минулого. А це, наприклад, значна частина з 11 мільйонів українських свідомих пенсіонерів та переважна більшість теперішньої просвітницької еліти країни. Для них не останнє місце займає багаторічна славетна діяльність тієї ж Полтавської дослідної станції! Хоча, мабуть, інакше і бути не може! Розраховувати на «японське» чи «німецьке» диво в економіці не доводиться, оскільки надзвичайно мало у країні як перших, так і других, а в більшості з різних причин продовжують процвітати такі собі свинарчуки. Змінюються чомусь тільки прізвища! Невипадково в душу так і линуть віршовані рядки Т. Г. Шевченка з поеми «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє» (1845 р.): «…Якби ви вчились так, як треба, то й мудрість би була своя. А то залізете на небо: і ми не ми, і я не я…».
Тому й руйнується все здебільшого через бездушність, догоду МВФ чи забаганки якихось держав-«друзів»!.. Нині на першому плані у стосунках особиста лояльність дотепер «у відповідному кольорі» переформатованих «других» чи «третіх» представників колись «злочинної влади»… Для досягнення цього у «несвідомих» та «хитких» навіть використовують… психологів! Принаймні так сьогодні відбувається під час проведення «переатестації» спеціальними комісіями, наприклад, рядових працівників апарату КМУ. А як відбуваються так звані «прозорі» конкурси на призначення заздалегідь «відібраних професіоналів» на високі державні посади, навіть згадувати не хочеться! Хоча всім нам разом тільки 28 років, але ми вже теж давно не «лохи» й пам’ятаємо, що щось таке вже проходили під іншими гаслами, і навіть знаємо з історії, чим це закінчилося…
Приємно, що за таких умов певної безперспективності співробітники Полтавської дослідної станції створили власний музей. Пам’ятаючи слова великого українця, свого земляка, постать якого разом із Великим Кобзарем, Л. Українкою, І. Франком, М. Коцюбинським, І. Котляревським, академіками В. Вернадським та Б. Патоном «підпирає» небо України, — М. Гоголя: «Не всяка птиця долетить до середини Дніпра…», вони про всяк випадок зробили благородну і зовсім не типову для реалій сьогодення справу. Те саме, сподіваюся, найближчим часом вони зроблять і щодо власної бібліотеки, що налічує 71 000 примірників книг і часописів, серед яких 15 370 претендують на статус особливо цінних. Що стосується бібліотеки, то існує ще більша небезпека, бо 2 жовтня цього року український парламент прийняв «далекоглядну» постанову про перелік установ, які забороняється приватизувати. Так от, як будівель науково-дослідних установ, так і бібліотек серед них вже немає!..
Я вважаю, що в умовах децентралізації влади за такими установами, як Полтавська дослідна станція майбутнє. І це стосується не тільки стверджених у світі здобутків минулих років, а й реалістичного бачення потреб територіальної громади однієї з яскравих у всі часи візитівок України — Полтавщини. Станцію, незважаючи на жодні зміни, потрібно зберегти, підсиливши кадрово й технічно. Бо вже тривалий час на 100 га станції, які межують із містом Полтава, зазіхають споконвічні спритники…
Маю сподівання, що свій черговий ювілей Полтавська дослідна станція імені М. І. Вавилова відзначатиме як винятково самостійна повноцінна універсальна інституція, яка високо нестиме стверджений у віках престиж української аграрної науки і стане її своєрідним національним музеєм. Бо певною мірою завдяки її благородній діяльності сільське господарство України формує в останні роки близько 50% бюджету країни. Зауважу, що без діджиталізації і самокатів…
Символічно, що наприкінці пленарної частини конференції присутні стоячи плескали в долоні й співали разом надзвичайно зворушливу пісню-гімн науці, написану, на жаль, невизнаними українськими поетами та композиторами. Проникливе авторське виконання кандидата сільськогосподарських наук Б. Б. Котвицького, який представляв не менш відому в Україні Волинську державну сільськогосподарську дослідну станцію, надало всім присутнім надію у правильності вибору їхнього життєвого кредо і того факту, що довгоочікувані українськими вченими позитивні зміни (повірте, значно більші, ніж у сьогоднішніх «європейських реформаторів») ближчим часом піднесуть на новий рівень вітчизняну аграрну науку. Пересвідчіться самі…
«Ми в науку прийшли не заради  отримання пільг,
Вчених звань, ступенів, орденів і високих посад, нагород.
Ми в науку прийшли за велінням,за покликом душі,
Ні машин, ні квартир ми ніколи ніде не купили,
Позабувши кар’єру, науку впередпросували.
Для збагачень своїх власних фірм, магазинів не відкривали,
Землі кровної не брали,
Лиш статті та книжки за свій кошт друкували.
А знання і книжки з кожним роком ставали багатші,
А іще на роки, не прожиті в науці роки.
Скільки раз ми іспит на вірність науці складали!
Скільки раз поставало, бути далі  їй, а чи ні!
Забували про нас, а ми досліди все ж закладали,
І надія на краще ніколи у нас не згасає,
Буде легше хоч тим, хто за нами в науку прийде.
Українське село хай з колін устає,розквітає,
А для цього, повірте, ми зробимо все!»