Заслужений художник України Микола ПІДГОРНИЙ: «Я ніколи не стомлювався від своєї професії й не збираюся»

У нашому спілкуванні із заслуженим художником України, лауреатом премій імені Миколи Ярошенка, Петра Артеменка та Самійла Величка Миколою Підгорним вимальовується певна традиція. Інтерв’ю до його ювілеїв уже не вперше ми робимо не в березні, коли художник святкує день народження, а у вересні — у переддень святкування Дня міста, коли в Галереї мистецтв відкривається його персональна виставка. Розрив у майже півроку — крок продуманий, продиктований його перфекціонізмом. Бо спочатку митець вкладає всю свою майстерність у картину, яку пише, а далі піклується про неї, можливо, навіть більше, ніж про себе. Бо сам він під сніг із дощем потрапити може, а картині цього не дозволить. Тому й не влаштовує виставок у березні, щоб не транспортувати їх із майстерні й не збирати з приватних колекцій у сльоту, яка дуже згубна для полотен.
За день до відкриття виставки ми зустрілися з Миколою Васильовичем у Полтавському художньому музеї (Галереї мистецтв) імені Миколи Ярошенка. Картини вже розвішені й традиційно займають дві зали — велику й малу. У малій — щільно розміщені портрети, у великій — портрети й картини різних жанрів. Мені здається, що цього разу полотен дещо менше, багато нових картин, а в них — більше кольору. Щодо кількості, то так і є. П’ять років тому в експозиції було представлено 240 робіт, нині — 175. Цього разу концепцію щодо їхнього розміщення у великій залі запропонувала директор Художнього музею (Галереї мистецтв) імені Миколи Ярошенка Ольга Курчакова, і Микола Підгорний довірився її чуттю. Вийшло добре: ніби й картин багато, але при цьому залишається повітря й вони «не давлять» одна на одну.
Зі 175-ти робіт 90 — нові. Зрозуміло, що це далеко не весь доробок Миколи Підгорного. В цю експозицію йому хотілося б додати іще з 20 полотен.
— Уявімо собі суто теоретично, що вам віддали під експозицію й зали художнього музею на першому поверсі. Тоді вам місця вистачило б? — запитую художника.
— Так, — відповідає Микола Підгорний. І за кілька секунд додає: — Хоча через п’ять років, можливо, уже й не вистачило б.
— Тобто ідей у вас іще багато?
— Вони виникають постійно. Навіть зараз, коли ми з вами говоримо, ідеї крутяться в моїй голові. Причому відразу ж обдумую, в якій техніці й форматі втілити їх у життя. Зараз виношую ідею з серією картин маленького формату, яку зможу показати між ювілейними виставками. Можливо, втілю це в життя, якщо не переб’є планів якась більш масштабна задумка.
— А на скільки років наперед маєте плани?
— Ну, років до ста є.
— На ювілейних виставках збираються роботи, яких ви не бачили по кілька років…
— Бувають і такі, яких не бачив років п’ятнадцять або взагалі вважав втраченими.
— Ви сумуєте за своїми роботами?
— Не без того. Але найголовніше на таких виставках те, що маю можливість подивитися на свої роботи у виставковій залі, а не в майстерні. Це дуже важливо. Коли картини розвішені й добре виставлене світло, я оцінюю, що зробив, і розумію, як мені рухатися далі.
Ми переходимо від картини до картини у великій виставковій залі Галереї мистецтв і немов мандруємо епохами й долями.  Ось картина «Новий шлях» у дусі соцреалізму.
—  Це картина-прогноз, — коментує художник, — я писав її з 1985-го по 1987 рік. Тоді було прийнято робити картини у стилі соц-реалізму, які демонстрували б радість праці. А я написав робітників, які докладають чималих зусиль, жили рвуть, але їхній шлях веде в нікуди — рейки заходять у тупик. Десь відчував, що скоро закінчиться ця епоха.
Поруч уже знаменита картина «Один». На ній зображений самотній чоловік, котрий сидить на ліжку, а за вікном — абсолютно байдужий до нього світ. Картина написана в холодних тонах й дуже влучно передає суть. Це полотно створене теж у 1980-х, і, як розповідає Микола Васильович, його не хотіли брати на збірні виставки, тож виставляв лише на персональних.
Є картини-пророцтва сьогоднішніх подій. Їх художник також відчув за кілька років до того, як усе відбулося. Є пейзажі, абстрактні твори й ще багато цікавого. Додалося на виставці й автопортретів. Загалом їх дванадцять. Ось диптих у червоних тонах, як на мене, у плакатному стилі, що нагадує часи Че Гевари. У відповідь на мою оцінку Микола Васильович лише посміхається, бо вважає, що кожен може трактувати художній твір так, як йому хочеться. Він не заперечує… Ось автопортрет у класичному стилі, виконаний просто розкішно. На центральній стіні виставкової зали — великий автопортрет на повний зріст, який теж вражає. А ось новий і найцікавіший — молодий Микола Підгорний зразка 60-х років,  із довгим волоссям і бородою.
— Це автопортрет 1968 року, —  коментує Микола Васильович. — тоді його зробив, а нещодавно переписав. У 1968 році я приніс на виставку два портрети — оцей автопортрет і портрет Куща. На виставкомі автопортрет одразу ж забракували через мій зовнішній вигляд, та й живопис їм такий тоді не подобався, а портрет Куща взяли. Потім ці дві роботи довго валялися у мене в майстерні, а років п’ять тому я їх критично оцінив, портрет Куща знищив, бо мені видалося, що він набагато слабший за це цей автопортрет. А автопортрет осучаснив і вирішив показати.
Крім автопортретів, за останні п’ять років Микола Підгорний написав багато портретів наших сучасників. Переважно це митці й художники, серед яких несподівано виринають загадковий Пікассо й екстравагантний Далі. Це теж був порив душі — просто захотілося написати не лише своїх, а й видатних митців. Таких у доробку Миколи Васильовича небагато — три чи чотири роботи. Але вони яскраві й запам’ятовуються.
— Напевне, ви знаєте, що в Полтаві є такий жарт, а, може, й не зовсім жарт про те, що місцеві художники майже не пишуть портретів через те, що не витримують конкуренції з Підгорним. Ви визнаний майстер-портретист. А чи завжди самому подобаються створені вами портрети? — цікавлюся у художника.
— До кінця задоволеним не буваю. Після того, як напишу чийсь портрет, часто зустрічаюся з цією людиною й думаю: от би ще один написати, бо не все я вклав у перший. Адже в портрет можна вкласти три—чотири емоції, а людина — це ж глиба. Портрет — не кіно, де можна зобразити героя від юності до старості. Фарбами на полотні ти можеш передати тільки те, що розумієш про конкретну людину на певному етапі. Для мене це завжди велика проблема, адже розумію, наскільки кожен із написаних мною персонажів глобальний.
— А чи завжди задоволені результатом люди, зображені на ваших портретах?
— Переважно  так. Було лише кілька інцидентів і, як не дивно, із колегами. Одна художниця довго дивилася на свій портрет, а потім запитала: чому ти, мовляв, не написав мене, коли ми тільки познайомилися й мені було 23 роки? А інший колега, подивившись на свій, сказав: «Тю, який я старий». Відверто кажучи, щонайменше очікував подібної реакції саме від художників.
— У вас є два портрети Івана Мазепи. Розкажіть, як ви їх створювали, адже донині мистецтвознавці сперечаються про те, на яких із відомих портретів гетьмана зображений саме він.
— Спочатку Мазепу я писав на замовлення. Були в нас  два дуже знаменитих, видатних і цікавих  художники  — Анатолій Щербак і Віктор Батурин. Коли вони пішли за межу вічності, наша Спілка художників просто збідніла на інтелект. Так от, свого часу вони у світлі нових подій  дещо переробляли експозицію музею Полтавської битви. Тоді Анатолій Щербак замовив мені написати портрет Івана Мазепи, і в 1992 році я розпочав це робити. Знайшов 7 портретів, які деякі історики й мистецтвознавці вважали  прижиттєвими портретами Мазепи. Зробив слайди з репродукцій усіх цих портретів, потім кожен слайд проектував на папір, повертав їх на 180 градусів і накладав один на один. Помітив, що в усіх семи портретах збігається структура скелета черепа — велика лобна частина, маленьке підборіддя. Окрім того, знайшов опис пастиря, який розповідав, що Мазепа був нижче середнього зросту, дуже непривабливий, мав польські вуса, одягнений нескромно й тримався з достоїнством. А ще він був дуже схожий на одного шведського генерала. Тож знайшов портрет і того шведа, усе зіставив і таким чином зробив свій портрет. Тепер деякі мистецтвознавці пишуть про те, що вважають портрет мого авторства найкращим портретом Івана Мазепи. І я можу в це повірити, бо колись сиджу, вирішивши подивитися кіно про Мазепу. А перед фільмом на весь екран показують мій портрет Мазепи. Далі дізнаюся про те, що в Києві видали величезний двотомний фоліант під назвою «Гетьман», і в другому томі двічі надрукований портрет Мазепи в моєму виконанні  — у низці найвідоміших портретів Івана Мазепи й на титульній сторінці. Усі ці речі були зроблені без мого відома. Я зателефонував редакторові видання і сказав, що розумію, чому в мене не спитали дозволу на друкування моєї роботи, але натомість попросив хоча б вислати мені другий том зазначеного видання. Він із радістю пообіцяв. Але минуло вже десять років, як мені його пересилають…
— Миколо Васильовичу, ви малюєте практично все своє життя. Чи не стомлювалися колись від своєї професії?
— Ні, і не збираюся. Єдине, що помітив, — змінилися люди, яких малюю. Коли раніше саджав когось позувати для портрету, то людина сиділа спокійно хвилин сорок п’ять, потім робили перерву хвилин на п’ятнадцять і продовжували. А зараз уже через десять хвилин модель стомлюється, обличчя «пливе», людина не витримує сидіти непорушно.
— Так і темп життя змінився…
— Звичайно. Раніше домовитися про зустріч — то була ціла справа. Треба було подзвонити людині, застати її вдома. А в багатьох ще й телефона не було, як, наприклад, у мене. Доки Анатолій Кукоба не сказав: «Як так, заслужений художник України, а телефона немає». Тепер усе набагато простіше: швидко вирішив справу по телефону й перейшов до іншої.
— Так і є, нині люди вже й великих текстів не читають — більше пробігають очима по заголовках та ілюстраціях.
— Люди книг не читають — не витримують. Темп життя дуже прискорився, і стиль художників теж змінюється. Чому зараз дуже багато абстрактних робіт? Бо вони пишуться набагато швидше, ніж твори, які робили старі майстри. Якщо раніше художник міг писати картину і двадцять років, то тепер можна й технічною фарбою великими мазками написати картину за лічені години. Багато художників, готуючись до виставки, купують полотна певних форматів, щоб потім вигідно розмістити їх в експозиції. Я про це не думаю. Пишу для себе, навіть не для людей, чиї портрети створюю. Коли працюю над портретом, то ще не знаю, чи покажу готовий результат його «оригіналу».
— Навіть так? Можете й не показати?
— Звичайно. Якщо того, чого я хотів, не вийшло. Ні, робота буде добротною, її навіть хвалитимуть, але якщо мені вона не подобається, то не покажу.
— Більшість художників намагаються показати свої роботи в Києві. У вас, здається, такої амбіції немає, хоча ви, безперечно, людина амбіційна. Чому так? Вам затишно в Полтаві, чи є інша причина?
— У радянські часи й кілька років потому мої роботи виставляли на спільних виставках в інших містах, зокрема Санкт-Петербурзі. Свого часу робота «Наши годы длинные…» була відібрана для демонстрації в московському Манежі й отримала духе схвальні відгуки преси. Щодо Києва, то нині я його не люблю через затори й неадекватну обстановку. Мені не подобається, коли в центрі міста стріляють, кидають гранати тощо. Але головна причина в іншому. Я бачив, що відбувається на виставках колег у Києві. На відкриття наганяють жіночок, які спостерігають за залами на різних поверхах. Художник привезе своїх родичів, можливо, іще прийде якийсь секретар зі Спілки художників. І все. У Києві мистецтво нікого не цікавить. Ні, якби я, звичайно, був якийсь американський художник, байдуже, що б писав і як, то люди прийшли б. Бо це престижно. Тому який сенс? Мені нецікаво переконувати когось у Києві прийти на мою виставку, коли в Полтаві й без запрошення на неї приходять тисячі людей.
Я собі ціну знаю. Знаю, на що здатен, і в цьому стані себе тримаю. Єдине, чого мені не вистачає, так це часу. На другому місці — не вистачає великих коштів, щоб писати масштабні роботи розміром десь чотири на вісім метрів. Морально я до них уже готовий.
Фото Аркадія СЛАВУЦЬКОГО

P. S. Справедливості заради варто зазначити, що цікавість до творчості Миколи Підгорного виявляють не лише полтавці. Спеціально на його виставку приїжджали журналісти кількох провідних київських газет, а також редактор всеукраїнського журналу «Образо-творче мистецтво» Олександр Федорук. А народний художник України Михайло Гуйда, побачивши світлини з відкриття виставки Миколи Підгорного у «Фейсбуці», теж зацікавився й приїхав зі столиці не сам, а з групою колег із Китаю. Відвідали виставку й представники «Ротарі-клубу» з Полтави та Харкова. Були й інші цікаві гості з різних міст і країн. Шкода, що Микола Підгорний не завів «Книги відгуків», вона однозначно була б переповнена компліментами, професійними оцінками й просто щирими побажаннями.
Ювілейна персональна виставка Миколи Підгорного демонструватиметься в Полтавському художньому музеї (Галереї мистецтв) імені Миколи Ярошенка іще майже тиждень. Тож встигніть її побачити. Вона того варта!