За покликом серця: бразилійка приїхала до Полтави, щоб побачити Батьківщину предків, а знайшла родинне обійстя

Прилетіти з-за океану, аби побачити село, де жив дідусь, — так нещодавно здійснилася мрія бразилійки Софії Кулик. Її пращури виїхали з Полтавщини в 1943 році, а найяскравіший спогад її батька про Україну — це поля пшениці, які гойдаються хвилями, наче море.
Цими днями в Полтаві приймали гостей із далекої Бразилії. Софія Кулик із Сан-Паулу разом із подругою Фачімою приїхали не просто як туристки. Жінки насамперед хотіли відвідати село, в якому жив дід і, можливо, народився батько Софії — Дмитро Кулик. Вона розповіла, що вже давно збиралася в Україну, але поїздка все відкладалася — то через брак часу, то через кошти, то просто через збіг обставин. Софія Кулик хотіла відвідати рідні місця з батьком, який у часи Другої світової війни полишив Україну разом із рідними. Але він пішов із життя на початку 2000-х, так і не побачивши Батьківщини.
Заплутані стежки роду
Ця історія бере початок у минулому столітті — до Жовтневого перевороту. Прабабуся Софії Кулик — Марія Юрченко — походила зі шляхетного заможного роду, який осів чи то на Сході України, чи то в Росії. Пані Софія не знає точного місця. Маріїн коханий був простого роду, тож її батьки й чути не хотіли про шлюб із ним. Коли з’ясувалося, що дівчина при надії, вони здалися й таки справили весілля. Правнучка розповіла, що хоч виходити заміж вагітною для прабабусі було неприпустимо й соромно, але то був єдиний вихід. Потім розпочалася революція, і під час заворушень Марію Юрченко вбили. Її чоловік разом із сином (дідом Софії) Валентином Куликом втекли до села Куземин (тоді ще Полтавської губернії, тепер же це село Охтирського району Сумської області). Там у 1933 році й народився батько Софії — Дмитро Кулик. На жаль, то був не останній переїзд родини. Згідно з політикою Радянського Союзу, заможних селян засилали  до Сибіру, відтак родина Куликів ризикувала лишитися без свого глави. Як згадувала Софія Кулик, дідусь хотів врятувати родину від розкуркулення й тому емігрував у пошуках кращої долі.
Про те, коли він виїздив і, можливо, повертався до села, існують різні свідчення. Але точно відомо, що в 1943 році він певний час працював на залізниці в польському місті Грубешів на кордоні з Волинською областю. Найімовірніше, там він одружився з бабусею Софії Кулик, яка походила з Тернопільщини. Уже з Польщі в 1948 році вони емігрували в Бразилію. Родина опинилася в Сан-Паулу і спочатку планувала їхати далі на південь країни, де проживала українська діаспора. Однак там був досить бідний аграрний регіон. Оскільки батько Софії — Дмитро Кулик — отримав гарну освіту під час життя в Німеччині (на жаль, більше інформації про це немає), йому рекомендували залишитися працювати у великому місті. До того ж згодом він одружився з місцевою жінкою.
Там же, в Сан-Паулу, і народилися їхні доньки — Софія, Катерина й Валентина. Останні двоє сестер не змогли приїхати в Україну, але Софія Кулик ретельно фільмувала всю подорож, аби потім показати рідним, де жив їхній рід.
Як полтавці влаштувалися на чужині
Як з’ясувалося вже під час перебування в селі Куземин, старі люди й досі пам`ятають рід Куликів як людей дуже працьовитих. Якщо про  тернопільських родичів зі сторони бабусі «бразильські українці» більш-менш добре знають, то про їхнє коріння в Куземині свідчень майже не залишилося.
Софія Кулик розповіла, що вони, нащадки, теж працюють не покладаючи рук і за океаном. Вона за освітою фармацевт, має дві роботи — працює у відділі перевірки санітарних норм в муніципалітеті та викладає фармацевтичні дисципліни. Як розповіла жінка, вагомий внесок у розвиток тамтешньої інфраструктури зробив свого часу її батько. Прибувши до Сан-Паулу, він почав працювати на фабриці з виготовлення пасти, яку тримали мігранти з Італії. Там Дмитро Кулик змайстрував пристрій для прискорення виробництва, а пізніше створив перший у Бразилії автоматичний підйомник машин для станцій техобслуговування.
Пані Софія говорить, що найважчими були перші два роки в еміграції: через рік після переїзду в Бразилію помер дідусь, Валентин Кулик. Але згодом стало трошки легше, зокрема в матеріальному плані: завдяки винаходам Дмитра Кулика родина змогла придбати власний будинок. Бразилійка зазначає, що історія родини досить заплутана, і в ній є багато «білих плям», які тепер, через багато років, уже важко відновити. До всього цього додається ще й мовний бар`єр. Адже, хоча дід та батько Софії після еміграції розмовляли між собою українською, мама Софії просила їх звертатися до дітей португальською, аби й самій усе розуміти. Тому маємо надію, що ми не втратили деталей, спілкуючись через перекладача.
Візит на Батьківщину предків
Заокеанські гості запланували подорож в Україну заздалегідь. Улітку вони зв`язалися з керівницею бюро по роботі з португаломовними відвідувачами «Amigo em Kyiv» Оленою Владикою, яка супроводжувала їх, а потім звернулися до викладачки дисциплін туристичного профілю в ПУЕТ Яніни Барибіної, щоб та допомогла їм відвідати місця, пов’язані з родиною. Пані Яніна й зібрала команду, яка влаштувала колоритну подорож до рідного краю «бразильської українки». До неї увійшли власниця агенції креативного туризму «Фейєрверк мрій» Анна Шендрик, екскурсовод історико-культурного заповідника «Більськ» Лариса Охріменко, бібліотекарка із села Куземин Оксана Філатова.
Коли в Полтаві для організації екскурсії вийшли на Яніну Барибіну, вона й сама допитувалася в перекладачки, як її знайшли: «До мене, мабуть, звернулися невипадково, бо у великій туристичній родині України Полтава в багатьох асоціюється зі мною. А мені просто вдалося знайти саме тих небайдужих людей, із якими екскурсія перетворилася на захопливу історію. Хтось шукає інтерактивні екскурсії, а життя саме підносить ось такі сюрпризи, коли турист стає героєм невигаданих історій. Це той випадок, коли міфодизайн не потрібен».
І ось настав день зустрічі. Зранку в центрі міста біля готелю ми побачили двох усміхнених жінок, які одразу привіталися незвичним «Оla!», що португальською означає «привіт». Під час поїздки ми вчили одне одного іще багатьох слів, але найбільше запам’яталося постійне «obrigada», що означає «дякую».
Шлях до Куземина пролягає через історико-культурний заповідник «Більськ» — його також показали гостям. Бразилійки із цікавістю роздивлялися археологічні знахідки, розкопки та історичні пам`ятки Більського городища. Далі вирушили до рідного села родичів бразилійки. Шлях пролягав через скіфські вали, ліси й поля. Здивовані іноземки запитували: «Ми точно їдемо у правильному напрямку?»
Спершу бразилійок  привезли до місцевої сільської ради, де їх зустріла бібліотекарка Оксана Філатова. Коли Софія Кулик уперше ступила на рідну землю, то одразу розчулилася — її емоції видавали і сльози, і посмішка, і радісні слова. Та вона навіть не здогадувалася, що це лише перші кроки на шляху до рідного обійстя, адже, їдучи сюди, вона сподівалася хоча б просто побувати в селі, де жила її родина.
Як родинна хата діждала онуку
Важливий момент: іще до приїзду іноземок ми зв’язалися зі старостою села Олексієм Токарем і попросили  знайти хоч яку-небудь інформацію про цю родину. Та перші вісті були невтішними: Кулики виїхали в 1943 році, а господарчі книги, в яких могла б міститися якась корисна інформація, велися лише з 1944-го. Але за щасливим збігом обставин виявилося, що прабабуся старости села жила по сусідству з родиною на прізвище Кулик. Розповідає Олексій Токар: «У селі раніше було дві заможні сім`ї — Кулики і Дворяни. Останні належать до мого роду, а жили вони по сусідству. У Куземині лишилася хатина, яку по-народному називали «вишивальня». Раніше в ній проживали пани — Кулики. Я знаю цю історію, бо моя прабабця була їхньою сусідкою».
За словами Оксани Філатової, коли Кулики виїхали, хату переписали на колгосп. Після війни там зберігали ткацькі верстати, а потім, аж до «перебудови», там була «вишивальня» — будинок, в якому працювали майстрині. Мабуть, тому будівля й досі збереглася, що за нею слідкували. Крім того, на початку 2000-х  її ще й цеглою обклали, бо новий господар планував зробити тут інкубатор і навіть ковбасний цех, але щось не склалося. Можливо, хатина просто чекала на рідню й усіма силами намагалася «дожити»…
Організатори екскурсії вирішили до приїзду в Куземин нічого не розповідати про цю важливу знахідку і зробити сюрприз для бразилійки. Крім того, до останнього часу було невідомо, чи можна буде зайти до будинку. Тож від сільської ради всі поїхали до пам`ятника, який встановили одному з членів роду Куликів два сини. За переказами, він був громадським діячем і пам`ятник йому везли з Полтави декілька пар волів на трьох зв`язаних підводах. Також кажуть, що під час Другої світової цей пам`ятник навіть пробували викопати німці, але не змогли зрушити.
Бібліотекарка Оксана Філатова розповіла, що це дійсно був заможний рід і всі відгукувалися про Куликів  із теплотою: «Одні називали їх панами, а інші казали, що вони були дуже роботящі. Ось ця частина села називалася Негодівкою  — через те, що землі тут не дуже придатні для землеробства. Але ваш дідусь
зумів і за таких умов створити капітал». Бібліотекарка пролила світло й на хронологію подій, пов'язаних із родиною. Коли прийшла радянська влада, родину розкуркулили. Оксана Філатова підтвердила вже відому інформацію: у тридцятих роках Кулики покинули своє майно й виїхали (на жаль, невідомо, куди саме), а вже за часів Другої світової війни емігрували за кордон. Бібліотекарка говорить, що про це вдалося дізнатися завдяки місцевим стареньким, які на той час були дітьми, однак запам’ятали розповіді батьків, а зараз переповіли їй це. Зокрема допомогла зібрати інформацію сусідка — колишня вчителька Антоніна Бреус. Якраз під час огляду пам`ятника вона з’явилася на подвір’ї навпроти, щоб познайомитися з нащадками Куликів. Старенька запрошувала всіх до себе у двір, запевняючи, що Софія схожа на рід Куликів.
Але далі на гостю з Бразилії  чекало найважливіше — родинний будинок. Усі підійшли до дому, дуже подібного до тих, на які іноземки вже встигли надивитися в селі. Але коли Софії сказали, що це хата її діда, емоції хлинули через край. «Я ніколи не могла уявити, що побачу хату, де мешкав мій дідусь. Мене здивували українці й зокрема ця команда, адже я не сподівалася побачити й половини того, що змогла!», — сказала розчулена Софія, вже дещо отямившись.
Нам усе-таки вдалося потрапити всередину будинку. Там була найколоритніша його частина, адже збереглися старовинні колони, різьблення на вікнах, старі комини. Звідти бразилійка взяла кахлю з ініціалами, яку, наче грудочку рідної землі обіцяла відвезти на могилу батька. А загалом Софія Кулик з великою цікавістю роздивлялася кожен куточок будинку і просто світилася від радості. А коли всі вже виходили з дому, причинила віконниці, неначе справжня господиня. Перед від`їздом жінку на якийсь час залишили наодинці з родинним будинком. Вона стояла, задумливо дивлячись у поле навпроти хати, звідки її рідня мусила вирушити в далеку дорогу…
Іще на початку поїздки ми запитували в пані Софії, що розповідав батько про Україну. Вона відповіла, що найбільше їй запам`яталися розповіді про українські пшеничні поля, які гойдаються хвилями, наче море. Тож і декілька колосків, які залишилися на полі біля будинку, вона взяла із собою.
Трохи виснажені поїздкою та емоціями, ми вирушили до садиби зеленого туризму «Старий хутір» в Опішні. Там бразилійки скуштували національних страв, які їм дуже припали до смаку. Рецептами деяких наїдків вони були особливо здивовані, — наприклад, «качаної каші», яка робиться з пшона, борошна та яйця. Софія Кулик розповіла, що теж готує борщ — майже такий, як спробувала тут, а також уміє ліпити вареники.
А наостанок заокеанських гостей чекало відкриття одного з найважливіших народних промислів — вишивки. І тут був цікавий збіг з родинною оселею бразилійки: домовляючись про цю екскурсію, організатори й не здогадувалися, що знайдеться іще один будинок, де займалися виготовленням вишиванок.
Гостей зустріла етнографиня, майстриня народної творчості Тетяна Черненко. Вона розповіла про етапи вишивання (від насінини до ткацтва), про сакральність та силу української вишивки й показала безліч старовинних сорочок, кожна з яких, за повір’ям, захищала або наділяла людину певною особливістю. Софія Кулик вподобала сорочку травниці, адже вона теж викладає дисципліну про лікарські трави.
Потім гостей знову чекала дорога, цього разу — за океан. Прощання з бразилійками було сердечним і щемливим. За цей день, який, здавалося, був завдовжки з тиждень, усі надзвичайно прониклися цією родинною історією. Та найголовніше, що клубочок цього роду хоч трохи розплутався і онука наших земляків побачила не лише рідну землю, а й знайшла одвічну пристань її рідні — дідівський дім.
Фото автора