Голодні шляхи

1933-й рік в історію України та й деяких інших місцевостей тодішньої радянської імперії увійшов лютим голодом, який забрав життя мільйонів людей. Фігурує число 8 мільйонів, але воно дуже приблизне, оскільки сталінський режим щосили заперечував цю трагедію, яку він же й створив, і для рятування потерпілих нічого не робив. Але саме того року в країні з усіх газет та радіо, на різних офіційних зібраннях линув лемент  про черговий видатний успіх — завершення будівництва Біломорсько-Балтійського каналу, якому зразу ж дали ім’я Йосипа Сталіна. 

Чи була гостра потреба споруджувати цей водний шлях саме в таку лиху годину, коли країна потерпала від голоду й усі сили та кошти належало б спрямувати на подолання такої біди? Аж ніяк! По каналу нічого було транспортувати. Лише згодом навколо нього почали створювати лісозаготівельні підприємства. Стратегічного оборонного значення він теж не мав. Був мілким і вузьким, по ньому не могли ходити навіть  судна середніх розмірів. Під час радянсько-німецької війни він майже не діяв, більшість його споруд була підірвана мінерами Червоної армії, саме по ньому тривалий час пролягала лінія фронту. Після перемоги канал відбудували, доклавши великих зусиль та коштів, дещо розширили та поглибили. Але нині він ледь функціонує, бо вигідніше стало возити вантажі автомашинами.

Спорудження цього водного шляху пояснюється суто як прояв манії величі радянського диктатора. Намір побудувати канал мав ще Петро І. Потім така ідея приваблювала й усіх інших царів, починаючи з Олександра І, котрі навіть замовляли його проекти. Але їх відлякувала дорожнеча реалізації, потреба у величезній кількості робочих рук, щоб рити русло довжиною 227 кілометрів у скелях та на болотах. От Сталіну й стукнуло в голову продемонструвати, що він могутніший, ніж колишні імператори. Хоч мав таку ж саму «техніку», як і вони: кирки, тачки, лопати, зате скільки завгодно безплатної робочої сили в концентраційних таборах, куди могли запроторити будь-кого за якусь провину чи зовсім без неї. Так, лише за ухваленим 1932 р. «Законом про п’ять колосків» було засуджено 125 тисяч голодних селян, а 5 400 — розстріляно. 

Ось ці маси радянських в’язнів-рабів і були кинуті на будівництво. Кирками продовбували русло, лопатами його рили, тачками возили каміння та землю. 250 тисяч нещасних пройшли через цю виснажливу, голодну й холодну каторгу в 1932—1933 роках. Як підрахувало товариство «Меморіал», 86 тисяч їх позбулися тут життя ради здійснення примхи тирана. 20 червня 1933 р. 

він урочисто проплив по каналу в судні разом зі своїми найближчими  поплічниками. Згодом для уславлення величі його «творіння» сюди були направлені 120 найвідоміших радянських письменників і художників, очолюваних Максимом Горьким. «Грандіозність здійсненого» вони потім прославили у товстелезній книзі обсягом 600 сторінок. Там зокрема описувалося, що на обідніх столах будівників каналу можна було побачити осетрину, шматочки червоної риби, кільця ковбас, «полум’яніла свіжа редиска». Насправді ж «меню» творців каналу — «зеків» — було зовсім жалюгідним: 500-грамова пайка хліба й сяка-така баланда — нерідко з морських водоростей. Сталінський режим потім «щедро» віддячив авторам книги за їхню велетенську брехню: чимало з них були арештовані й розстріляні. 

Принагідно варто додати, що в ті ж 1932—1933 роки інтенсивно відбувалося й будівництво підземного шляху — московського метро. Його станції оздоблювали мармуром, гранітом, мозаїкою. Замовлення виконували 520 своїх заводів, закуповувалося й багато імпортної техніки. Потім у Союзі завжди пишалися, що станції московського метро значно привабливіші, ніж у європейських та американських містах. Звісно ж, ніколи не вказувалося, за рахунок чого досягнута та краса…

1947-й рік. Міста й села європейської частини СРСР лежать у післявоєнних руїнах, населення потерпає від знову створеного вищою владою жорстокого голоду. А у «мудрого батька» Сталіна знову стався напад манії величі. Він звелів  споруджувати залізничний шлях узбережжям Північного Льодовитого океану від станції Чум, що поблизу Воркути, до Обської губи загальною довжиною близько 1 400 кілометрів. Звичайно ж, ухвалюючи таке рішення, «геніальний вождь» ніскільки не зважав на те, що виснажена війною країна не потребує  такого будівництва, що воно обійдеться надто дорого, що траса, де мала пролягти залізниця, була зовсім недосліджена, що в ті місця дуже важко буде доставляти потрібні будівельні матеріали та технічне устаткування. Тиран знову прагнув увічнити себе  гігантською спорудою, іще більш грандіозною, ніж Біломорсько-Балтійський канал. 

Єдине, із чим не виникало проблем, — це робоча сила. У цей регіон із в’язниць ГУЛАГу були спішно направлені маси арештантів. Вздовж майбутньої дороги через 10—15 кілометрів споруджувалися концтабори. За розміром відносно невеликі — на 400—500 осіб. На оточеній дротяною огорожею площі стояли 4—5 бараків та часто ще й кілька землянок, сторожові вежі по кутках, їдальня, баня. За огорожею — казарма для охорони, «шизо» (себто штрафний ізолятор). Щороку з таких таборів ганяли на роботи близько 100 тисяч арештантів. Декотрі з них — то повстанці УПА, а також селяни із Західної України, яких звинувачували в допомозі цим партизанам, «лісові брати» з республік Прибалтики, воїни польської Армії Крайової, яка боролася з комуністами. Та більшість — прості люди, які з голоду змушені були взяти щось у колгоспах чи на підприємствах. 

Природні умови там дуже суворі: зима триває 8—9 місяців, морози сягають 50 градусів. За теплої пори дуже сиро, висотує кров мошкара. «Вертухаї» (караульні) охороною «зеків» не дуже турбувалися. Тікати було нікуди, бо взимку зразу ж замерзнеш у лісотундрі, а влітку втопишся в болоті. Хто ж таки тікав, то пробирався вздовж залізничного насипу, де його швидко ловили. А потім карали: роздягали і прив’язували до дерева чи стовпа, де нещасного до смерті заїдала мошкара.

Майже всі роботи на будівництві виконувалися вручну. Землю та пісок для залізничного насипу копали лопатами, возили тачками, причому здебільшого доводилося працювати чи в болоті, чи у воді. Подібно ж, надриваючись, тягали шпали та рейки. Так було прокладено близько 700 км залізничного полотна, себто близько половини запланованої довжини. А після смерті Сталіна у нового керівництва країни вистачило глузду припинити будівництво. Усе ж таки врахували, що кілометр залізниці коштував 2,3 млн. рублів, що через болотисту місцевість і вічну мерзлоту насип з рейками то провалювався, то розповзався. До того ж виявилося, що по тій залізниці нічого возити. Після припинення будівництва деяку частку з доставлених будматеріалів, паровозів, рейок, механізмів депо відправили в центр країни, але більшість їх так і залишилися на поталу погоді та руйнуванню. 

У 1971 р. авторові цих рядків довелося побувати в тих краях як кореспонденту газети «Комсомолець Полтавщини» у складі студентського будівельного загону «Ювілейний» Полтавського медичного стоматологічного інституту. То в місцевості Пангади Тюменської області (нині селище Медвежьє) бачили ще рештки концентраційного табору. Стовпи, на яких кріпився колючий дріт, ми використовували для своїх багать. Неподалік тягнувся піщаний насип. Здебільшого він уже провалився в болото, хоч деінде іще виднілися рейки, шпали, у багатьох місцях вічна мерзлота перекрутила їх, підняла дибки. Місцеві жителі називають ті рештки «мертвою дорогою». Та приполярна залізниця — яскравий символ безглуздості жорстокого сталінського деспотизму. Вважається, що вона обійшлася СРСР у близько 4 млрд. рублів, які так потрібні були для налагодження нормального життя в країні, населення якої так  потерпало від нестачі продуктів і житла. А ті колосальні кошти пішли прахом. Та найбільш трагічним є те, що примха тирана забрала життя близько 300 тисяч людей, які загинули під час будівництва. Недарма кажуть: кожна шпала «мертвої дороги» — то одне людське життя.

Яке жахіття: скільки люду загублено для здійснення примарних забаганок лютого тирана, котрому було зовсім байдуже до голодних страждань населення країни, якою він правив. Інше  жахіття — що й нині існує багато тих, хто всупереч усім злочинам проти людяності вважає Сталіна мудрим керівником, творцем найсправедливішого в світі суспільного ладу, глибоко шанує його, поклоняється як найдорожчому ідеалу.

Валентин ПОСУХОВ