Головна мета — упередження, а не очікування

Щорічно другої неділі жовтня в Україні відзначається професійне свято — День працівників Державної санітарно-епідеміологічної служби. Ми в неоплатному боргу перед нашими колегами-попередниками, які вірою і правдою служили своєму народові, пройшовши багато суворих випробувань, завжди чесно і справедливо виконували свої обов’язки, завжди були готові прийти на допомогу людям, оперативно реагували при виникненні різних викликів і, головне, працювали на попередження, а не  очікування санітарно-епідеміологічних ускладнень. Величезна вдячність усім їм, бо вони майже століття працювали задля безпеки нації і сприяли тому, щоб кожна людина жила і працювала в привабливих умовах.
Цього року державній санепідслужбі виповнилося 96 років. Як і все суспільство, ми пройшли складний шлях. Із Полтавщини вийшли не лише «теоретики» профілактичного спрямування земської медицини, а й відомі «практики» санітарної справи. Це стосується насамперед Веніаміна Португалова (1835—1896 рр.), який народився в нашому обласному центрі і працював у Пирятинському повіті, а потім — у Полтаві. Він вважається першим соціал-гігієністом України. А прообразом санітарної служби у 1870 році стала перша санітарна комісія, яку створили в Кобеляцькому повіті, а потім і в інших регіонах губернії та України. Метою цих комісій було розкривати правду перед управою (владою) про справжні причини незадовільного стану здоров’я населення, вживати невідкладних протиепідемічних заходів, так як тоді панували епідемії туберкульозу, дифтерії, холери, натуральної віспи, кору та інших інфекційних хвороб. Але потім комісії були ліквідовані, оскільки стали  невигідними владі. Таке саме трапилося потім і з санепідстанціями. Бо для тих, хто нагорі, важливі лише надприбутки, а не здоров’я людей.
Період революційних подій та громадянської війни в минулому столітті був занадто важким. Лише за один рік із жовтня 1922 року в Полтавській губернії було зареєстровано майже 60 тисяч випадків висипного і зворотного тифів, близько 1,5 тисячі — натуральної віспи, три з половиною тисячі — холери. Панували епідемії туберкульозу та інших інфекцій, а також суцільна антисанітарія. Цей період був занадто небезпечним для життя населення. Невипадково в 1923 році в Україні були створені санітарні органи республіки (санепідстанції, дезстанції, малярійні станції та інші). І лише за перші роки діяльності нової санітарно-епідеміологічної служби вдалося призупинити розгул інфекційної захворюваності й побороти низку проблем щодо дотримання санітарного стану в населених пунктах та на різних об’єктах народного господарства.
Історичні, архівні матеріали свідчать про те, що працювати в санслужбі було занадто важко, так як було вкрай мало лікарів і в більшості випадків її очолювали фельдшери. Але всі вони героїчно працювали в умовах боротьби з різними епідеміями, ризикуючи не лише своїм здоров’ям, а й життям. Ось лише один із фактів. У листі того часу до матері лікар Іван Момотов саме й писав про ту небезпеку, яка чатувала тоді на кожному кроці: «Дорога мамо, захворів на дрібницю. Але так, як на чуму, нічим,  окрім як на чуму, не хворіють, то це, можна вважати, чума… Мені здається, що немає нічого прекраснішого за життя, але, бажаючи зберегти його, я не міг тікати від небезпеки, яка загрожує всім, і, отже, моя смерть буде лише виконанням службового обов’язку… Треба вірити, що все не марно і люди досягнуть хоча і через багато страждань справжнього існування на землі, такого прекрасного, що за одне уявлення про нього можна віддати все, що є особистим, і саме життя…»
Працівники санепідслужби  також страждали під час повальних арештів у країні інтелігенції в 1937 році органами НКВС за безпідставними доносами. Увесь персонал Кременчуцької й Лубенської міжрайонних санепідстанцій — від завідувача до санітарки — був арештований. Відбулися також арешти головного лікаря та інших фахівців Полтавської міської санепідстанції.
На початку створення санітарних органів їхня матеріально-технічна база була незадовільною. Але завдяки тісній співпраці з органами місцевої влади і місцевого самоврядування, загальнодержавній політиці крок за кроком були створені чітка система й міцна матеріально-технічна база, відповідний кадровий потенціал. Профілактичний напрямок став пріоритетним у розвитку охорони здоров’я. Зусилля санепідслужби були спрямовані на профілактику інфекційних та неінфекційних захворювань. Вона супроводжувала людину від народження й до самої смерті, щоденно охороняючи її здоров’я, немов янгол-охоронець. Працівники служби працювали з оптимізмом. На перше місце ставили роботу й пишалися своєю належністю до «класу трудоголіків». Постійно все змінювалося на краще, модернізувалася лабораторна база, а території санепідустанов були перетворені на оазиси квітів, і це приваблювало населення. До санітарного лікаря постійно йшли за порадами. Слово лікаря-гігієніста, епідеміолога постійно звучало в засобах масової інформації. А талановитий помічник епідеміолога Чорнухинської районної санепідстанції Вадим Костенко за 45-річний час службової діяльності опублікував близько тисячі статей у районній та обласній газетах.
Багато закордонних колег заздрили Україні, що маємо унікальних спеціалістів (санітарних лікарів, епідеміологів тощо), яких не знайти в інших країнах світу. Наш досвід запозичили не лише Японія і США, а й інші країни світу. Санепідслужба існувала як державна служба — єдина армія епідеміологів, гігієністів, токсикологів, лаборантів та інших фахівців, на яких покладалося найвідповідальніше завдання — збереження генофонду та навколишнього середовища України. Свого часу головний державний санітарний лікар України навіть входив до складу РНБО, а головний державний санітарний лікар області та міста були також і заступниками  очільників місцевої влади. Так держава піклувалася про санітарну культуру й санітарно-епідеміологічне благополуччя нації.
Важливу роль у забезпеченні санітарно-епідеміологічного благополуччя населення відіграло наукове товариство лікарів-гігієністів, епідеміологів і паразитологів Полтавщини, яке очолював доцент Української медичної стоматологічної академії Анатолій Лагутін, а нині очолює завідувач кафедри гігієни, екології та охорони праці в галузі, доктор медичних наук, професор Олександр Катрушов. За останні 30 років діяльності санепідслужби в її лавах підготовлено 12 кандидатів  і 2 доктори медичних наук, які працюють у різних галузях охорони здоров’я.
А державні протиепідемічні комісії при органах влади, які в різні часи очолювали Борис Чичкало, Петро Шемет та Надія  Мякушко, були робочими органами обласної влади з вирішення тактичних і стратегічних питань санітарно-епідеміологічного благополуччя населення. Але, на жаль, ці комісії, як і санепідстанції також ліквідовані. Це глибока помилка.
Та настав час, коли в попередніх керманичів держави й МОЗ України не вистачило мудрості, коли їхні душі зачерствіли. Свого часу премудрий Соломон писав, що мудрість в порочну душу не входить, а знання, якщо не мати  совісті, здатне погубити душу. Тож дореформувалися. У 2012 році розпочали різке скорочення служби, а потім роздробили її на три частини: одну залишили при МОЗ України, другу — при Мінагрополітики, третю — при Держслужбі України з питань праці, а у 2015 році СЕС ліквідували, принизивши її працівників, звинувативши в корупції. Невже в нас є офшори, маєтки за кордоном, яхти? Це просто безглуздя. Тобто практично ліквідували професію санітарного лікаря. І як наслідок, довго чекати не довелося — грім таки грянув: у 2017—2018 роках настали харчові отруєння, коли на ботулізм захворіли 200 людей і десятки з них померли, а перед цим були смертельні отруєння метиловим спиртом, в Україні виникла епідемія кору, яка ніяк не зупиниться, в рази зросли спалахи гострих кишкових інфекцій, особливо в дитячих закладах, маємо занепад вакцинації населення, розвал календаря профілактичних щеплень, хаос із дотриманням санітарних правил на різних об’єктах, особливо пов’язаних  із харчуванням людини, ліквідовано також такий підрозділ санепідстанцій, як гігієна дітей та підлітків, а це ж діти — майбутнє нашої нації. Зруйновано попереджувальний санітарний нагляд, що призвело до забудови різних об’єктів, де завгодно, допущено й багато інших помилок. Стали звичним й трудові  еміграції лікарів та середніх медичних працівників. Скоро в усіх регіонах зовсім не буде лікаря-епідеміолога чи санітарного лікаря. А як же вести інфекційний контроль? Адже ми живемо в оточенні величезного світу мікробів. Уся наша система охорони здоров’я має подвійну мораль. Її зусилля  спрямовані на лікування, а не на профілактику. Тоді, як СЕС працювали на попередження, а не на очікування епідемічних ускладнень та інших ризиків.
Отже, зрозуміло, що в угоду комерційних інтересів певних кіл, зневаживши безпекою держави, попередні державні діячі, політики, некомпетентні керівники МОЗ України бездумно знищили державну санітарно-епідеміологічну службу країни, ліквідували санітарні норми і правила, попереджувальний санітарний нагляд та профілактику як таку. Профілактика не дає вигоди жодному приватному суб’єкту — це безпосередня функція держави.
Згідно з науковими даними, лише планетарна гігієна, санітарія та екологія  дадуть нам можливість вижити на землі, враховуючи вплив різних факторів, в оточенні яких перебуває людина, особливо загрозливого мікробного світу.
Сьогодні все-таки дивлюся з оптимізмом у майбутнє, а у колег покращується настрій, бо від нових керманичів нашої держави вже звучать слова про необхідність виправити помилки, які допустили попередні «реформатори» системи охорони здоров’я, про запровадження інфекційного контролю в державі, відповідальних підходів до вакцинації населення тощо.
Тож сподіваємося, що слова талановитого хірурга Миколи Пирогова збудуться: «Майбутнє належить медицині профілактичній». Тоді це буде перемога, але нелегкою буде відбудова втраченої профілактичної галузі охорони здоров’я, від підготовки кадрів лікарів, середніх медичних працівників до відновлення матеріально-технічної бази, яка або зовсім зруйнована, або вже передана в інші руки.
Валентин ШАПОВАЛ,
заслужений лікар України, головний санітарний лікар Кременчуцького району (1968—1986 рр.), головний державний санітарний лікар Полтавської
області (1986—2010 рр.), кандидат медичних наук, доцент