Допоможемо поставити лелек на крило?

Відколи у № 28 «Вечірньої  Полтави» від 10 липня прочитала розповідь колеги Ганни Ярошенко про полтавку Людмилу Юкальчук, яка прихистила 19 врятованих собак, 12 котів і навіть лелек, яких підібрала пораненими й вилікувала, не можу не думати про те, як жінці з пенсією, ненабагато більшою за мінімальну, утримувати цю велику родину (не дивуйтеся останньому слову, для пані Людмили й таких людей, як вона чотирилапі підопічні — справді родина). Тож коли я дізналася про те, що мені присудили премію імені Феодосія Рогового, сказала: половину грошей віддам волонтерам для фронту, а другу — Людмилі Юкальчук.
І ось я на цьому дивовижному подвір’ї, де доріжками, посипаними тирсою, бігають песики й котики, яких колись зрадили їхні господарі, відтак  єдиною рідною людиною для них стала Людмила Миколаївна. Вона веде мене до лелек. Забачивши чужу людину, вони гучно заклацали дзьобами (коли птахи високо на дереві, той звук долинає вже слабшим, і ми кажемо: лелеки клекочуть. Але коли вони прямо перед тобою, то диву даєшся, яке дуже те клацання їхніх дзьобів!). Людмила Юкальчук  тим часом винесла з хати миску з дрібненькою рибкою і стала кидати лелекам, називаючи кожного на ймення. Як спритно вони ловили ту рибку!
Прийшли знайомитися зі мною й собачки та деякі котики. Гавкнувши для пристойності, песики бачили, що я не становлю загрози, і затихали. Один лише чорненький стояв на стежці переді мною й не втихав. Дивлюся й нічого не розумію: гавкає та й гавкає, а очі такі лагідні… Тут саме пані Людмила, віднісши порожню миску до хати, знову підійшла до мене. Питаю, чого цей песик із добрими очима ніяк не втихомириться.
— А це він ласки випрошує, — пояснила жінка. — Такий він і є, мій Аркаша… Погладьте його.
Я погладила песика по голівці. Він затих і перетворився на втілену ніжність...
Людмила Миколаївна дала кожному підібраному страждальцеві ім’я, пам’ятає історію кожного. Котиків у неї побільшало. Підкинув хтось двох крихітних чорненьких кошеняток. Хоча б трохи дали їм на материнському молоці підрости…
Невдовзі після нашої першої зустрічі я дізналася таке: до пані Людмили прийшли небайдужі люди й повідомили, що в обласному еколого-натуралістичному центрі учнівської молоді по провулку Госпітальному, 10, у дуже поганих умовах тримають лелеченя. Вона пішла туди, переживаючи, чи віддадуть птаха. Слава Богу, віддали…
Але те, що побачила там, вразило настільки, що від стресу навіть тиск угору стрибнув. Лелеченя сиділо у споруді, де раніше жив єнот, на голій дощаній підлозі, де не лежало ні соломинки, ні гілочки, тож на лапках позасихав послід. Клітка була низькою, лелеці доводилося згинати шию, горбитися — і це в період росту… Біля нього не було води, а годували його… манною кашею з відходів лікарняної їдальні.
Тепер пані Людмила годує Крихітку рибкою, листочками салату з вітамінними добавками для птиці, лелеченя нарешті може поніжитися на сонечку, і зародки пір’я на його шиї швидко перетворюються на повноцінні пір’їни. До речі, позбутися бліх, яких бідолашний в’язень набрався у єнотовій хижці, допомогли нові друзі — дзьобиками повибирали паразитів між пір’їн. Але найперше довелося Крихітку скупати, повідмивати послід, який прицементувався до ніг. І водою відмивала, і кремом змащувала… Людмила Миколаївна стурбована й тим, як ведеться в екоцентрі на Госпітальному провулку страусам. Їх вона, ясна річ, забрати не може, але хоче привернути увагу громадськості до умов їхнього утримання й годівлі.
А тепер — про головне, те, заради чого й пишу цей відгук на чудову, дуже актуальну публікацію «Вечірки». Лелек, яким Людмила Юкальчук залікувала рани, потрібно адаптувати до життя у природних умовах. В Україні є центри реабілітації тварин, але реабілітувати лелек можуть лише в Центрі реабілітації диких тварин Галицького національного природного парку в селі Крилос біля Галича Івано-Франківської області. Пані Людмила вже домовилася, що привезе туди своїх лелек на реабілітацію. Там їх навчать жити на волі, ловити собі поживу в озерцях, на болітцях. Які птахи зможуть літати  — полетять наступного року у вирій, а в кого крило скалічене навіки — зимуватимуть щороку у приміщеннях центру. Везти до Галича лелек треба наприкінці листопада.
А тепер, шановні читачі, уявіть, скільки коштуватиме жінці найняти машину до Галича й назад. Тож допоможімо самовідданій рятівниці лелек, котиків і песиків здійснити цю поїздку! Вона буде рада кожній гривні з рук добрих людей, котрі люблять тих, із ким ми пливемо в одному човні на ім’я Земля…
Номер телефону Людмили  Юкальчук — 099 726 50 67.