«Він був усім нам як батько»: цілих шість років Георгій Халіков ніс службу на передовій разом зі своїм середнім сином

«Знаєте, у мене досі такий душевний стан… Бо іще зовсім недавно розмовляла з цією людиною, а зараз її вже немає на світі», — говорить волонтерка Наталія Костіна. Полтавські волонтери досі не можуть оговтатися від непоправної втрати — загибелі в районі села Гранітне Донецької області внаслідок ворожого обстрілу із застосуванням забороненого Мінськими домовленостями озброєння 51-річного головного сержанта Георгія Халікова. Хоч від того трагічного дня вже минув майже місяць. Анатолій Банний, який увесь час спілкувався з ним, готуючись до чергової поїздки на фронт, надрукував на фотопапері власну світлину, на якій вояк обгорнений оберегом полтавських вишивальниць. 

По суті, прикрив собою двох інших бійців

Наталія Костіна показує мені відеозапис, де пан Георгій теж іще живий. «Це знято під час наших останніх відвідин 93-ї окремої механізованої бригади, — коментує волонтерка. — А загалом ми з Георгієм Халіковим постійно були на зв’язку. Коли останнього разу відправили такі необхідні на фронті речі й гостинці від по-

лтавців «Новою поштою», саме він мав отримати волонтерську допомогу. Але не встиг…  Георгій народився в селищі Березине, що на Одещині, а в останній період свого життя проживав у селі Тищенки, яке нині входить до Шишацької територіальної громади: купив там будинок і збирався повернутися туди після демобілізації. Та, на жаль, не судилося…»

Георгій Халіков перебував на передовій із 2015 року. Завдяки Наталії Костіній вдалося вийти на зв’язок із молодим командиром роти, де служив загиблий, який попросив називати його за позивним «Сокіл». «Це дуже відчутна втрата для підрозділу, — зазначив він. — Головний сержант Георгій Халіков був усім нам як батько. Зазвичай більше часу він проводив зі мною на командно-спостережному пункті. Попри це, завжди навідувався до хлопців на бойові позиції — бувало, що й ночував разом із ними. А ще лишався за старшого, коли хтось із офіцерів їхав у відпустку. Охоче навчав новачків на війні, як правильно облаштувати позиції, вести спостереження за противником. Добре знав тактико-технічні характеристики зброї, міг вести вогонь із будь-якого її виду. Той, хто знав Георгія Халікова, ніколи його не забуде. Аби дати гідну відсіч противнику, наші військові того дня вперше підняли в небо ударний безпілотний літальний апарат «Bayraktar», внаслідок чого було знищено вогневу точку, звідки прилетів снаряд, що обірвав життя нашого старшого побратима. Два хлопці, котрі були поряд із ним, живі-здорові — Георгій, по суті, прикрив їх собою. Одному з них лише зачепило осколком руку — нині його вже виписали зі шпиталю».

Георгій Халіков виріс у багатодітній родині. «Нас у батьків було семеро: три брати й чотири сестри, — розповіла найстарша сестра полеглого — Зоя Шупарська. — Оскільки я на 14 років старша за Жору, він був мені як син (моя донька всього на 

5 років молодша за нього). У нашому рідному селищі Березине минула більша частина життя Георгія, тож ми його тут і поховали. Розлучившись 2005 року з дружиною, він вирішив різко змінити свою долю й перебрався на Полтавщину. У купленому в селі Тищенки будинку зробив чудовий ремонт, подбав про всі необхідні зручності — хотів, аби туди приїжджали діти. Коли не стало його дружини, ми домовилися, що троє синів Георгія залишаться в мене. Хоча він постійно підтримував стосунки з дітьми, навідувався до нас. Закінчивши 9 класів школи, середній син Афанасій поїхав до батька, вступив до Полтавського професійного ліцею транспорту і, отримавши диплом, повернувся. У березні 2015-го йому виповнилося 18 років, а вже десь у жовтні він вирушив на фронт. Добре пам’ятаю, як їздила до військкомату й просила, щоб хлопця туди не відправляли. Сама не могла  відговорити його від такого рішення. Попри все, Афанасій таки добився свого. А невдовзі ми дізналися, що й Георгій там, на передовій». 

«Георгій завжди говорив: «Це моя земля»

«Ми з ним зовсім несхожі характерами — брат мав занадто м’яку, лагідну вдачу. Був дуже близьким із мамою, полюбляв разом з нею чаклувати біля плити — загалом готував їсти краще за мене, навіть пироги пік, — продовжує свою розповідь жінка. — Про те, що із Жорою може трапитися неладне, навіть не спадало на думку. Не було якогось поганого передчуття. Я більше переживала за Афанасія. А щодо Жори чомусь була впевнена, що з ним усе буде гаразд. Та він і сам мене весь час заспокоював: «Усе буде добре». Не знаю, як нам пережити його смерть. Молодшому сину Георгія Максиму всього 17 років, йому іще потрібен батько. Та навіть старший син Олександр, якому 27 років, досі не може отямитися від такого страшного удару. Афанасій плакав за батьком, але він перебуває на війні, бачить там смерть. Діти Жору любили… Селище Березине — багатонаціональне. Скажімо, у нас батько — узбек, а мати — молдаванка. Коли я ходила до 9 класу школи, ми навіть рік прожили в Узбекистані, а потім повернулися назад. Георгій і Афанасій — найбільші патріоти України в нашій родині. Жора завжди говорив: «Це моя земля». 

Мені вдалося поспілкуватися і з 24-річним Афанасієм. Цілих 6 років він ніс службу на передовій разом із батьком. І демобілізуватися не збирається — нещодавно підписав контракт іще на рік. У  військовому з’єднанні знають Халікова-молодшого не лише як вояка, а й як боксера, який виборює призові місця на багатьох змаганнях. «Спершу ми з батьком служили у 58-й окремій мотопіхотній бригаді: він — у 1-й роті, а я — у 2-й. Невдовзі я перевівся до 93-ї окремої механізованої бригади, і батько — слідом за мною: він ніс службу в  піхоті, а я — в артилерії. Багатьох молодих бійців батько навчав бойової підготовки, і неодноразово на цих навчаннях ми були разом. Він був дуже відповідальною людиною, яка добре розумілася на військовій справі, користувався великим авторитетом у своєму підрозділі. Усі часто згадують батька добрим словом. Нещодавно їздив у його роту — забрав батьків бронежилет, усю в крові ремінну плечову систему… Ми з ним часто бачилися — як правило, я приїжджав до Гранітного, до того ж щодня зв’язувалися по телефону, — пригадує син загиблого. — Батька не вистачає. Іноді рука машинально тягнеться до мобільного телефона — хочеться зателефонувати йому й запитати, як у нього справи…»

Ганна ЯРОШЕНКО

«Вечірня Полтава»