Президентський національний аграрний університет… Чому ні?!

Усі ми прагнемо жити в могутній, квітучій країні. Для багатьох взірець такої країни — Сполучені Штати Америки. Але ми забуваємо, що, коли створювалася ця країна, за базову модель було взято Стародавній Рим часів його розквіту з урахуванням помилок (рівня корупції, найманої армії та пріоритету війн у геополітиці над заняттям землеробством), які призвели до його краху. Основна сила римлян полягала в чіткості, системності, коли  кожен громадянин не тільки виховувався в любові до своєї країни та повазі до праці, а й був частиною системи, що формувала основи держави. Тобто кожен був нібито невеликим гвинтиком одного великого механізму, який чітко працює. Вважаю, якщо кожному в Україні на своєму місці вдасться створити такий собі «Рим», загалом ми зможемо створити «Сполучені Штати Америки» — у своїй країні…

Іще поразка в Кримській війні показала науково-технічну відсталість Російської імперії, до якої належала основна частина сучасних українських земель у другій половині ХІХ століття, що змусило її керівництво вдатися до низки радикальних кроків, спрямованих на підвищення якості складових науково-технічного потенціалу, насамперед кадрової. Саме в той час починають активно впроваджуватися різноманітні технічні засоби в усіх сферах виробництва, тобто відбувається його механізація, що в свою чергу потребувало вільної робочої сили та більш високої кваліфікації кадрів. Це, до речі, стало однією з головних обставин відміни кріпацтва, а також впровадження освітньої реформи тощо. Серед інших чинників переосмислення Російською імперією науково-технічної політики потрібно виділити розширення спектра підготовки кадрів для промисловості та сільського господарства на українських землях. Саме в цей час для навчання відчиняють свої двері Харківський практичний технологічний та Київський політехнічний інститути, які орієнтувалися на підготовку насамперед інженерних кадрів для переробної галузі, а вже потім — для машинобудування (його левову частку займало виробництво машин для сільського господарства) та залізниць. Як у Харківському практичному технологічному, так і в Київському політехнічному інституті одну з ключових ролей у підготовці інженерних кадрів відігравали політехнічні музеї. Вважалося, що неможливо створити принципово нові машини чи механізми, не знаючи історичного шляху еволюції думки створення наявних. Надалі до аналогічних заходів вдалися й у вишах сільськогосподарського профілю. Результатом втілення в життя означених заходів стало те, що наприкінці ХІХ століття на українських землях Російської імперії фактично було ліквідовано проблему голоду, пов’язану з неврожайними роками. Закладений упродовж обраних хронологічних меж науково-технічний потенціал української агропромисловості був настільки потужним, що навіть Перша світова та громадянська війни разом із запровадженням «радянської» системи господарювання не змогли підірвати його одразу. Реальну картину науково-технічного розвитку українських земель показали результати завершення Першої світової війни. Але внаслідок революційних подій висновки, зроблені з вказаних результатів, були покладені на ідеологічну основу, що надалі сприяло формуванню «нового громадянина Країни Рад».

Поряд з обіцяним правом володіти землею ідеологи комунізму системно вдалися навчати все і всіх. Бо як будувати світле майбутнє без знань та умінь?! Як наслідок, після різних випробувань — революцій, громадянської війни, репресій і Другої світової війни — в країні сформувався здебільшого унікальний тип громадянина, в якого в пріоритеті не статки, а ідеологічна «підкованість», він бачить власне творче майбутнє через ленінський принцип «демократичного централізму», безальтернативність інших шляхів творчого розвитку, окрім запропонованих «ідеологізованою» більшістю суспільства. Що із цього вийшло? Вже 30 років Україна — незалежна європейська держава де-юре, а де-факто всім разом для повноцінності картини потрібно, як кажуть, засукати рукави! Оскільки за понад сто останніх літ таки вдалося вирішити питання всеосяжної освіченості, тепер потрібно шукати цивілізовані важелі конструктивних змін, завдяки яким наша молодь за будь-яких обставин свої пріоритети в отриманні освіти віддавала б не навчанню за кордоном, а відкриттю можливостей вітчизняної вищої школи. На жаль, на сьогодні маємо протилежну тенденцію… За таких обставин держава намагається робити відповідні кроки. Та вони до кінця не продумані й чомусь мають такий собі «політичний присмак». У цьому ситуація чимось нагадує «абракадабру» з децентралізацією. Маючи на сьогодні досить потужний науково-освітній потенціал, який сформовано великою мірою під час науково-технічної революції (друга половина 1950-х — 1980-ті роки), Україна тим не менш здатна створити по-справжньому потужні сучасні науково-освітні центри надання знань на будь-який смак. Варто тільки застосувати для якісних змін не просто «косметичне перефарбування» у вигляді так званої «інноваційної складової», а комплексний підхід включно з відповідним менеджментом, наповненим ексклюзивним науково-освітнім процесом. Оскільки історично склалося так, що Україна — аграрна держава, це насамперед необхідно використовувати виконавчій та законодавчій гілкам влади як економічний і геополітичний важіль впливу на міжнародній арені, зважаючи насамперед на загальносвітовий дефіцит продуктів харчування. Не варто забувати, що сьогодні майже 50% бюджету країни формує вітчизняне сільське господарство, а не «Нафтогаз України», облгази, обленерго й подібні «цінознущальники» з населення. У зв’язку з цим вважаю до кінця не продуманим крок передачі аграрних вишів у підпорядкування Міністерства освіти та науки України з лона профільного міністерства. Як довів час, від цього здебільшого ніхто не отримав преференції: ані справа як така, ані Україна. Про це свідчить, між іншим, те, що саме аграрні вищі навчальні заклади першими пішли на так звані «європейські об’єднання». На мою думку, за таких обставин проглядається не якийсь державницький підхід, а «прозаїчна» реальність сьогодення, притаманна перехідним періодам в історії, пов’язана з фактом володіння закріплених законом за аграрними вишами досить значної кількості особливо цінних земель, та й ще на додаток неабиякої достатньо потужної матеріально-технічної бази. Переконаний, що найближчим часом на нас очікують нові гучні корупційні скандали та судові процеси, коли ними почнуть, як кажуть, «володарювати»… Щоб запобігти цьому, вважаю за доцільне створення в Україні єдиного Президентського національного аграрного університету, до складу якого увійшли б як філії нині наявні галузеві вищі навчальні заклади І—IV рівнів акредитації. Його доречно було б розмістити на території колишньої Виставки досягнень народного господарства України. При ньому за прикладом тієї ж Угорщини варто було б нарешті відкрити музей сільського господарства України та встановити таки пам’ятник українському хліборобу (як, наприклад, у парламенті Канади), який, самовіддано працюючи багато віків на овіяних легендами українських черноземах, створив славу нашій нації як розумній та працелюбній і головне — мирній у помислах і діях. Замовником та координатором повноцінного функціонування нового закладу має стати Міністерство аграрної політики України, а краще — сільського господарства. Не зайвим було б створення в Україні й спеціалізованої академічної установи з вивчення історії цього напряму в країні, зокрема технологічних та організаційних особливостей функціонування на різних етапах, перемог і провалів. Переконаний, від цього виграє Україна, поліпшивши свій імідж на міжнародній арені, а не так звані «місцеві рішали» чи ділки, які маніпулюють ситуаційними обставинами перехідного періоду. Ринок визначить із часом кількість філій, їхні спеціалізації та контингент студентів разом із викладацьким складом. Економія від такого рішення може досягти близько 30% від теперішнього загального бюджетного фінансування освітньої підготовки в аграрних вишах країни. Крім того, за пропонованих умов по-партнерському зможуть розумно об’єднати свої зусилля на паритетних засадах вітчизняна аграрна освіта та академічна галузева наука. Тим паче, що науково-освітні стандарти невдовзі будуть однаковими для всіх — європейськими. Колись завдяки своїм привезеним книжкам донька Ярослава Мудрого Анна навчила французів висаджувати змішані сади. А тепер ми просто зобов’язані взяти краще від цієї країни в побудові власної системи підготовки фахівців сільського господарства, інтегрованої до набутих власних знань та досвіду, застосовуючи її до специфіки грунтово-кліматичних умов нашої країни. Тим паче, що навіть десь за площею Україна та Франція подібні. У всьому іншому, як доводять реалії часів державності, Україна має розраховувати тільки на власні таланти та їхні можливості! Тому сподіваюся на добру волю через відповідний указ гаранта Конституції України. Дуже не хотілося б думати, що таки правильний неоднозначний жарт: радянська Україна боролася, щоб не було багатих, а незалежна — щоб ще й розумних…

Віктор ВЕРГУНОВ, 

академік НААН України, 

директор ННСГБ НААН