Грав цигана, працюючи другим секретарем райкому комсомолу, або Історія життя Василя Пилипенка

15 липня відзначатиме 80-річний ювілей людина, яка протягом багатьох десятиліть уміла суміщати дві, здавалося б, протилежні професії — артиста й чиновника. А коли це «сумісництво» обросло знаннями, враженнями і досвідом, народилася третя професія — письменництво. Тож якщо не всі читачі «Вечірки» знають заслуженого працівника культури України Василя Пилипенка як завідувача сектору культури По-лтавського обкому партії чи директора Полтавського академічного обласного театру ляльок, то його публікації в нашій газеті, напевне, читали. Пригадайте хоча б нарис «Одинокий музикант серед степу» — вражаючу розповідь про людину, яка зачепила за живе багатьох читачів, змусила замислитися про роль кожного в цьому світі й своє особисте ставлення до ближнього…

Василь Пилипенко належить до покоління «дітей війни», тож із дитинства зазнав і голоду, і цькувань як напівсирота, і важкої праці. Але разом із тим і великої любові, яку дарувала своїм дітям його мама — Харитина Іллівна. Батько загинув на фронті, і його портрет Василь Амвросійович вибудовував лише з розповідей мами та рідних. Адже в пожежі згоріли всі родинні фотографії. 

Харитина Іллівна багато й важко працювала, щоб підняти на ноги своїх дітей. Але ж пам’ятаємо, якими податками обкладала держава своїх громадян у 40-х роках минулого століття. Про це Василь Амвросійович писав у своїй книзі «Село моє, для мене ти єдине», яку присвятив мамі. Події відбувалися в селі Веприк Гадяцького району.

«Був у матері ткацький верстат, його власноруч зробив мій батько, коли вони одружилися. Він був відомим у селі столяром. Працювала мама на верстаті легко, майже автоматично натискала на підніжки, снувала човником під мелодійні звуки цівки, пристукувала лядою кожну запущену ниточку. Стук-стук, прибиваючи лядою сантиметр за сантиметром і часто при цьому приспівуючи, народжувалися цілі шматки сирового полотна. Потім воно тривалий час відбілювалося на березі ставка на Бурковщині, й уже біле, як незасмічений сніг, мати з великим задоволенням складала його до скрині.

Та поряд із цим невимовним задоволенням маму дуже турбували непогашені податкові борги, що постійно зростали. Податком тоді обкладалося практично все у господарстві — кожне деревце, димар на даху і багато іншого. Із сільської ради неодноразово надходили нагадування про заборгованість, та платити було нічим.

Одного разу коло нас зупинилася підвода. На подвір’я зайшов Федір Галушка, який працював у сільській раді, а з ним — іще один кремезний чолов’яга. Вони відкрили ворота і закотили на подвір’я воза.

— Харитино, де твоя скриня? — запитав Галушка і без дозволу попрямував до хати. Відкрили ляду скрині та заходилися з тим чоловіком виносити з неї все й складати на воза.

Мати ж бігала навколо них, благала, вмовляла, обіцяла погасити ті борги, та вони ніби й не чули — продовжували вичищати все з тієї скрині. Мати в розпачі бігала між дядьками та возом.

— Нелюди прокляті, це ж усе, що в мене залишилося! У мене ж четверо дітей! — кричала вона, але її не слухали. Тоді мама одним ривком схопила віжки, якими витягувала воду з колодязя, обкрутила ними навколо шиї, бігла за підводою і гукала:

— Тягніть і мене, чорт би вбив вашого батька, тягніть же!

Однак Галушка цвьохнув батіжком, і конячка побігла. Мати ж впала на вулиці. Вона не плакала, а голосила, проклинаючи їх і свою долю. Я ж благав її заспокоїтися, розмотав ті віжки з шиї, і ми пішли додому.

Наступного дня мама напозичала грошей, продала декілька цінних ікон, віднесла борг до сільської ради і перевезла додому той уже переполовинений крам. Я ж при зустрічі з тим Галушкою голосно кричав: «Кожедер іде, кожедер пішов, проклятий кожедер!».

— Харитино, скажи своєму виродку, щоб не називав мене кожедером, бо буде тобі кепсько, — цідив крізь зуби той Галушка».

Та як би не старалася бідна жінка, голод дошкуляв. Одного разу ще зовсім маленький Василько вирішив разом із друзями піти на поле, на якому вже зібрали врожай, і назбирати колосків, щоб мама могла щось спекти. 

«Знайшла мені мама торбинку — то був рукав, відірваний від її старої полотняної сорочки.

— Дивіться ж там, обережно, щоб Ханьо не побачив, — попередила мати.

Ось ми вже й на полі. Збираємо ті колоски, жартуємо. Аж раптом Гриша Пинчук вигукнув: «Хлопці, Ханьо!» І ми, немов шулікою сполохані курчата розбіглися в різні боки. Ханьо мчав на коні прямо на мене, а порівнявшись, ляснув батогом. Плечі мої немов хтось кип’ятком ошпарив, і я впав на землю. Ханьо стрибав на коні навколо мене і ляскав у повітрі тим батогом. Я ж благав його: «Дядьку Ханьо, не бийте, я більше не буду, дядьку Ханьо».

Вдома мати побачила, як через усі виснажені дитячі плечики, ніби п’явка простяглася рожево-червона смуга, що залишив після себе батіг об’їждчика Ханя. Пригортаючи мене до себе, благала:

— Не плач, синку, ось тільки він, паразит, повернеться додому, я його вб’ю цією палкою.

Примітивши, коли сусід повертався додому, мати й справді схопила палицю і побігла до хвіртки Ханя. Та раптом на крильці з’явилася його дружина Настя, широко поставила ноги, руки в боки і як ужгородська неприступна фортеця стала перед матір’ю:

— Харитино, облиш, я з ним сама поговорю. Де ж ти бачила, щоб Харитина та побила Харитона?!

 Мати, немов загіпнотизована зупинилася. Потім розвернулася й, озираючись, попрямувала додому.

Повернувшись із роботи, брат Павло побачив мої плечі й сказав: «Ну, тримайся, прокляте Хавньо!». На ранок Павло таки підстеріг біля конюшні Ханя. Вхопив його за лацкани і крізь зціплені зуби просичав: «Ти, Хавньо! Як ти міг за колосок сироту бити?» І вдарив його кулаком прямо в обличчя. А кулаки в нього були, як опішнянські горщики. «Оце тобі за брата, оце тобі за сироту!» — промовляв Павло. Показово, що ніхто з присутніх не кинувся захищати Ханя і лише один чоловік вигукнув: «Павле, облиш, ти ж його уб’єш!» І Павло зупинився. Після того випадку Ханя кілька днів не бачили на полях. А люди говорили: «Молодець Павло, мабуть, таки добре віддухопелив того Ханя».

Напівголодне дитинство й запопадливість окремих прибічників влади, між тим, не зробили душі Василя Пилипенка черствішою. Він любив і поважав людей, прислухався до мудрих порад старших, підтримував друзів і вчився в усіх. Бо ж у кожної людини своя мудрість. 

Після школи Василь Амвросійович вирішив вступити до Гадяцького технікуму культпрацівників. У той час він самотужки опанував гру на гармошці, й виходило в нього дуже непогано. На вступні іспити до Гадяча за 12 кілометрів вирушив пішки й босоніж із гармошкою за плечима. Надвечір дійшов до навчального закладу й присів неподалік на лавочці відпочити. Аж раптом бачить: іде до нього такий самий босоногий і з гармошкою абітурієнт. Познайомилися. «Конкурентом» на іспитах виявився Микола Плутенко. Згодом він очолив цей технікум, а пізніше — культ-освітнє училище. А друзями чоловіки залишилися на все життя.

Після технікуму Василь Пилипенко навчався в Харківському державному інституті культури, став дипломованим «клубним працівником вищої категорії». Працював художнім керівником агітбригади, методистом у закладах культури Пирятина, очолював сільський клуб. Згодом організаторський талант і працелюбність Василя Амвросійовича помітили в райкомі комсомолу й запропонували молодому фахівцеві спробувати себе у партійній роботі. Він не відмовився, але й з акторським заняттям розпрощатися був не готовий. У сімейному архіві Василя Амвросійовича збереглася пожовтіла вирізка з газети «Ленінська зміна» за 1966 рік. «Читали перехожі афішу. У Будинку культури прем’єра — «Сорочинський ярмарок». Виконавці: прізвища і поруч вказано професії — робітник, перукар, бухгалтер, рахівник. А потім: «Циган» — другий секретар райкому комсомолу В. Пилипенко». Цей рядок афіші особливо зацікавив», — пише автор матеріалу. 

До речі, на ту виставу тоді прийшло багато циган. Справжніх. Уважно дивилися, а потім хвалили актора за прекрасну гру.  Говорили: «Наш!»

Окрім акторства, була й серйозна партійна робота. Так, у 1962 році саме Василь Пилипенко керував будівництвом Будинку культури в Пирятині, у 1979 році — Гоголівської садиби в селищі Гоголеве. У 1960-х — на початку 1970-х років працював першим секретарем Пирятинського райкому комсомолу. Із 1974-го по 1987 рік був завідувачем сектору культури Полтавського обкому партії. У 1988 році як начальник обласного управління кінофікації відроджував кінофікацію в області. Тоді їхній команді вдалося досягти того, що в кожному селі почали крутити «кіно під вишнями». У 90-ті роки очолював Полтавський обласний театр ляльок, і за його керівництва до 200-ліття від дня виходу в світ «Енеїди» Івана Котляревського вперше в світовій практиці здійснили постановку цього твору в ляльковому варіанті. Також театр брав активну участь у фестивальному житті по всьому світу. З 2006-го по 2012 рік працював заступником директора з концертної діяльності По-лтавської обласної філармонії, де організував безпрецедентну акцію «Майстри мистецтв України — трудівникам села». Саме в цей період Василь Амвросійович активно долучився до укладання книги «Полтавській обласній філармонії — 70». Наступними книгами вже на посаді радника заступника голови Полтавської облдержадміністрації були видання «Полтавщина — влада на історичних паралелях», «Що пам’ять береже…» — книга спогадів керівників різного рангу, які розбудовували Полтавщину в другій половині ХХ — на початку ХХІ століття. Остаточно вийшовши на заслужений відпочинок уже після 70 років, Василь Амвросійович узявся за написання власних книжок. Першою була «Село моє, для мене ти єдине». Цю книгу спогадів написав на прохання доньки Наталії та сина Андрія, які давно вмовляли батька викласти на папері свої захоплюючі розповіді. І справді, коли Василь Пилипенко взявся за перо, то світу явився дуже цікавий автор, який уміє підмічати найтонші деталі та колоритно вимальовувати образи людей, з вдячністю згадує вчителів і не тримає зла на ворогів. А ще «пересипає» свої тексти такими влучними «веприківськими» словечками і суржиком, що просто зачитуєшся і насолоджуєшся авторським текстом.

Василь Амвросійович ніколи не боявся розповідати про життя чесно. Як про приємні, так і про важкі моменти. Остання чи, як зараз прийнято говорити, крайня книга автора «Людина та її загадкова спроможність» важка й оптимістична одночасно. Вона складається з маленьких історій людей, котрі змогли здолати відчай і у важкий момент прийняти правильне рішення — на користь життя!

«Чому я взявся писати саме про це? Бо я людина, яка перенесла два інсульти, дві операції на лівій нозі, розтин грудної клітки і шунтування серця, ампутацію правої ноги. Тому знаю, як ніхто інший, що таке нестерпний біль, той, що до скреготу зубів. Але намагаюся бути оптимістом. Адже на земній кулі сотні тисяч людей лягають спати і не прокидаються вранці. А ти розплющуєш очі й бачиш яскраве сонячне світло. Отже, живеш і радієш, що не опинився серед тих, хто не прокинувся», — говорить Василь Пилипенко.

Здається, Василь Амвросійович ніколи не нарікав на долю. Бо багато чого бачив, зумів зробити, спілкувався з цікавими і мудрими людьми, зустрів кохання всього свого життя — прекрасну дружину Ганну Петрівну, а також має чудових дітей і онуків. Іще будує багато планів і насолоджується життям і спілкуванням. Тож многая літа вам, шановний ювіляре Василю Амвросійовичу! На радість вашій родині, друзям і всім, хто вас поважає, дослухається до вашого мудрого слова і щиро сміється від вашого влучного гумору!

Оксана КЛОЧКО

«Вечірня Полтава»

Фото автора