Акорд радості

Здається, ще недавно ми відчували духовне очищення музикою Людвіга ван Бетховена, і от знову Полтавський академічний симфонічний оркестр, закриваючи свій концертний сезон, занурив нас у глибокий і таємничий світ музики Петра Ілліча Чайковського. Оркестр, чия майстерність слугує високим цілям мистецтва, вкотре виступив інструментом у спілкуванні з композитором, творчість якого стала набуттям усього світу. На таких пам’ятних концертах генії, немов живі постають перед нами зі своїми творами, які давно вже стали «собственностью наших сердец». Постають зі своїми думками, духом, таємницями, щирим бажанням передати нам загальнолюдські переживання. До речі, портрет композитора на сцені підсилив би відчуття його «присутності». Наскільки ж важливо нам почути те, що чув сам Чайковський, пройшовши, як і Бетховен, свою Голгофу, зрозуміти те, що він хотів сказати нам своєю музикою.

Із такої висоти спробуємо дати оцінку заключному акорду нашого оркестру, де були представлені сцени з опери «Евгений Онегин» Петра Чайковського та його масштабна за формою і змістом Четверта симфонія. 

Концерт розпочався без будь-якого словесного вступу. З музики до болю знайомої увертюри до опери, що дало змогу швидко досягнути повного взаєморозуміння в залі. Руки головного диригента оркестру — народного артиста України Віталія Скакуна — натхненно «виліплювали» музичні фрази Петра Чайковського, немов озвучуючи кожне слово «солнца русской поэзии» Олександра Пушкіна. У тиші залу звучало щось ніжне й магічне в унісон зі словами Чайковського, демонструючи, що він шукає «интимную, но сильную драму, основанную на конфликте положений, мною испытанных или виденных, могущих задеть меня за живое». Дійсно, така музика, яку Чайковський писав «с любовью и искренностью», зачіпає за живе вже понад 150 років, зберігаючи в людях на всіх континентах дар любові й розуміння високих глибоких почуттів геніїв.

Поява ведучої концерту Анастасії Горбаньової в красивому білому вбранні змусила на мить пригадати пушкінське «Ужель та самая Татьяна?» Анастасія артистично підійшла до свого тексту. Повідала, що захват Чайковського від віршів Пушкіна дав йому можливість лише за одну безсонну ніч написати основу сценарію майбутньої опери, з невимовною силою покласти на музику все, що в творі «Евгений Онегин» проситься на музику. Можливо, комусь здалося, що можна було б не ілюструвати самих віршів Пушкіна, але, зважаючи на сьогоднішню відносну освіченість, думаю, це було доречно і дало можливість відчути атмосферу ХІХ століття. А хіба ж не цікаво було дізнатися, що Чайковський рішуче відмовився від будь-яких модних зовнішніх ефектів, а бажав «охотнее отдать оперу на сцену консерватории, ибо прелесть пушкинского стиха и сама музыка свое возьмет».

Це, власне, ми й відчули в стилістично стриманому представленні оркестром разом із солістами Харківської філармонії Тетяною і Володимиром Єфімовими ліричних сцен, найбільш улюблених самим композитором. Чи були дотримані під час концерту побажання самого Чайковського для більш успішного втілення в життя його «романа в музыке»? «Мне нужны певцы хорошо промуштрованные, которые будут просто, но хорошо играть. Если ждать идеальных певцов, то придется ждать до будущего века… Костюмы должны быть непременно того времени… Слушатель приходит не только слушать, но и смотреть…»

Наші солісти виявилися цілком достойними побажань автора. Чудові вокальні і зовнішні дані, артистизм дали їм змогу яскраво передати глибину почуттів музично-розмовних діалогів. Щоправда, надмірне навантаження на голос у сцені «письма Татьяны» завадило виконавиці сконцентрувати увагу на краще розспівування віршів Пушкіна, які підкоряють своєю одухотвореністю, і це дещо відволікло нас від мрійливої, у чомусь меланхолійної ще юної Тетяни Ларіної. А от у голосі виконавця шляхетність звучала у кожному реченні. З накалом драматизму і пристрасті провели артисти фінальну сцену опери, зірвавши шквал аплодисментів, а відтак — і визнання публіки. А це вже успіх! Онєгін навіть піддався спокусі виявити воістину італійський темперамент, упавши на коліна в дусі фіналу опери Руджеро Леонкавалло «Паяци». Це вразило глядачів.

Оркестр майстерно провів усю рельєфність мелодійних ліній, поєднавши їх у загальне багатство звучання. Віталій Скакун сповна виправдав побажання Петра Чайковського, аби його музикою в творі «Евгений Онегин» диригував «настоящий вождь оркестра, а музыканты были его друзьями». 

Щодо сценічності, то натяки на театралізацію були. Знайшли столик і диванчик тієї епохи, та навіть гусяче перо. А ось костюми були незмінними — що в домі Ларіних, що через багато років на балу в Петербурзі. То вже був гастрольний варіант. Безпосередньо в Харківській філармонії цього б не допустили.

Звернувся Чайковський і до нащадків: «Те, кто способен искать в опере воспроизведение общечеловеческих чувствований, могут остаться довольны. Она написана искренне. И на эту искренность я возлагаю все мои надежды». Надії автора повністю справджуються і в ХХІ столітті. Тонка, чуттєва участь глядача впродовж усього дійства, бурхливі овації й виклики артистів на сцену стали підтвердженням успіху вічної музики Чайковського, вдячністю автору і виконавцям за подаровану високу естетичну насолоду.

Друге відділення концерту було віддане одному з найбільш значущих творів Чайковського — Четвертій симфонії, у якій, як наголошував сам автор, «заложил чисто психологический характер с думами о смыле жизни». Шкода, що ведучій не була надана можливість хоча б коротко познайомити публіку з композиторським замислом. Мабуть, далося взнаки напруження з приводу того, що музиканти можуть не встигнути на вирішальний поєдинок нашої збірної з футболу (концерт відбувався того дня, коли збірна України грала зі збірною Швеції на чемпіонаті Євро-2020). Анастасія встигла лише коротко повідомити про те, що Чайковський 30 разів відвідував Україну і був нащадком українського козака з Кременчука — стрілецького сотника Федора Чайки, убитого під Полтавою в 1709 році.

Масштабність і складність змісту симфонії не відлякали публіки. Зал залишився повний. Прямуючи до диригентського пульта, Віталій Скакун жестом спрямував увагу на свою зелену папку з партитурою, закликаючи глядача спробувати зрозуміти зашифрований у нотних знаках увесь зміст музики Чайковського. А як би допомогла залу Анастасія «наблизити душу до розуму», почути самого автора, розповівши, що перша частина симфонії відображає життя як «непрерывное чередование тяжелой действительности со скоропроходящими сновидениями и грезами о счастье», друга — це «глубокая скорбь души композитора», а третя, відмінно зіграна оркестром, — «капризные арабески, которые проносятся в воображении», і нарешті четверта — картина святкових веселощів, у якій Чайковський хоче довести нам: «пеняй на себя, если тебе трудно, не говори, что все на свете грустно… Есть простые, но сильные радости.Жить все-таки можно!» 

Оркестр виконав музику, у яку закладений «вселенский катарсис», на одному диханні, її голос звучав невідступно навіть між частинами твору. Зал слухав з неослабною увагою. І це прекрасно!

Урочистий фінал із дзвонами, сповіщаючи про «торжество чистой жизни, света, победы сил добра», став заключним акордом концертного сезону Полтавського академічного симфонічного оркестру. «Сочинять музику — наслаждение», — зізнавався Петро Чайковський. Зізнаймося й ми, що, слухаючи його музику, ми насолоджуємося.

Радує, що оркестр досягає успіху в найзначніших творах, ставлячи перед собою надзавдання в стремлінні захищати ту Музику, про яку сказав чеський композитор Антонін Дворжак: «Музыку, манящую нас к себе и проникающую так глубоко в душу, что ее нельзя забыть». І те, що він уже готовий відкрити свій новий концертний сезон художніми досягненнями «сонячного триптиха українських геніїв» — Валентина Сільвестрова, Євгена Станковича та Мирослава Скорика. А в межах традиційного обласного фестивалю мистецтв «Подаруй собі музику», присвяченого міжнародному Дню музики, 10 жовтня в ПД «Листопад» виступить Національний симфонічний оркестр під орудою нашого видатного земляка  Володимира Сіренка. Під час концерту прозвучать шедеври вже «інтернаціонального тріо» — Дмитра Бортнянського, Ференца Ліста та Антоніна Дворжака. Так музика об’єднує наше призначення примножувати на землі добро, любов, гармонію, людяність. Чи не є це саме тим патріотизмом, що так необхідний нам сьогодні? І не лише у футболі.

Принагідно не можу не пригадати рядків Івана Франка:

«Ні, хто не любить всіх братів,  

Як сонце Боже, всіх зарівно, 

Той щиро полюбить не вмів 

Тебе, коханая Вкраїно!»

Герман ЮРЧЕНКО,

народний артист України, голова Полтавського обласного відділення Національної Всеукраїнської музичної спілки