Хто ж захистить українські чорноземи?

Нині, як ніколи, гостро стоїть проблема збереження грунтів. Невипадково 17 червня 1994 року була прийнята Конвенція ООН про боротьбу з опустелюванням, до якої Україна приєдналася в 2002 році згідно з відповідним законом. Той день міжнародна спільнота відзначає як Всесвітній день боротьби з опустелюванням та посухами.

У серпні 2002 року учасники Міжнародного конгресу грунтознавців у місті Бангкок (Таїланд) ініціювали відзначення 5 грудня як Всесвітнього дня грунтів. І лише з 2013 року на 68-й Генеральній Асамблеї ООН цю дату було офіційно проголошено Всесвітнім днем грунтів. Чому саме 5 грудня? Саме цього дня в 1883 році всесвітньо відомий вчений-грунтознавець Василь Докучаєв захистив докторську дисертацію на тему «Русский чернозем». Зокрема він зазначив: «Грунт — це четверте царство природи». Варто зазначити, що цьогоріч відначається 175-річчя від дня народження Василя Докучаєва.

День грунтів об’єднує людей у світі для загальної справи — захисту грунтів від виснаження, руйнації, деградації, а також для відтворення їхньої родючості. В Україні грунт є основним національним багатством, що знаходиться під особливою охороною держави. Проте його стан свідчить про необхідність удосконалення державної системи охорони грунтів, посилення контролю і відповідальності за їхнє використання.

На жаль, прийняті свого часу державні закони зі збереження та захисту наших українських грунтів не виконуються. Відтак нещодавно Президент України Володимир Зеленський підписав фактично останній ключовий документ, необхідний для відкриття з 1 липня ринку землі. У ході розгляду в парламенті цього законопроекту надходили тисячі науково обгрунтованих поправок від аграріїв. Однак 28 квітня депутати все ж прийняли його, проігнорувавши заяви науковців, керівників і спеціалістів сільгосппідприємств, фермерів про неготовність за нинішніх умов до відкриття ринку землі, адже досі не створили Земельного банку, не провели чіткої інвентаризації земель, відсутні дешеві кредити для придбання землі селянами, тими, хто живе і працює на землі, та головне — у державі відсутня чітка законодавча база щодо ринку землі.

У вищеназваному законі досить багато різних лазівок для маніпуляцій — від фактичного дозволу знімати і вивозити верхній шар чорнозему до дозволу скуповувати землю іноземцями. Читаєш його і думаєш: чи є здоровий глузд у того, хто вніс таку пропозицію? Тільки фашисти під час Другої світової війни знімали «скальп» із нашого чорнозему і вивозили його родючий шар у Німеччину. Чи знає він, що для утворення одного відсотка гумусу необхідно мінімум 100 років?

За даними полтавської філії державної установи «Інститут охорони грунтів України», вміст гумусу в грунтах Полтавщини нестримно зменшується. Загрозливих масштабів набувають деградаційні процеси, причиною яких є споживацьке використання земель, недооцінка небезпеки та відсутність державної підтримки щодо відновлення родючості грунтів. За повідомленням доктора сільськогосподарських наук, виконавчого директора ТОВ «Інститут прикладної біотехнології» Світлани Корсун, показники деградації грунтів в Україні свідчать про втрату гумусу та поживних речовин на 43% орних площ, переущільнення грунту — на 39%, замулювання та кіркоутворення — на 38%, водну ерозію — на 17%, підкислення та заболочування — на 14%, забруднення радіонуклідами та вітрову ерозію — на 11%, забруднення пестицидами — на 9,3%, забруднення важкими металами — на 8%, засолення — на 4,1%, утворення ярів — на 3%. Загалом процесів деградації значно більше. Вчені визначили такі чинники деградації грунтів: зміна структури посівних площ, спрощення сівозмін, часто перехід на монокультуру, неоптимальне співвідношення земельних угідь (площу ріллі необхідно скорочувати), недосконалість земельної реформи, яка призвела до порушення агротехнологій, дефіцитний баланс основних поживних елементів і органічних речовин, спричинений низькими дозами добрив (особливо органічних), відсутність ефективних механізмів виконання законодавчих актів стосовно охорони земель.

Сьогодні головною темою для обговорень, особливо для аграріїв є ринок землі. Коли вникаєш в її суть, виникає більш важливе запитання: що дасть відкриття ринку землі, коли в тіні під корупційними схемами знаходяться 9—11 мільйонів гектарів землі, де аграрної продукції виробляють на понад півтрильйона гривень, а бюджет щорічно втрачає 70—90 мільярдів гривень, коли з 10 мільйонів гектарів державної землі половина перейшла в приватну власність? А Президент Володимир Зеленський заявив, що за час мораторію окремі політики і бізнесмени вкрали в держави землі площею, як два Кримських півострови.

У законі про децентралізацію землі з’явилася лазівка: власник паю може змінювати призначення землі, виводячи її тим самим із сільгоспобігу, і вже потім можна спокійно продавати, зокрема й іноземцям. Новий власник має право займатися на цій землі аграрним бізнесом — законом це не заборонено. Чи варто говорити про те, що українські фермери, навіть із кредитом під 5—9% річних, будуть неконкурентними порівняно з іноземцями, які можуть одержувати кредитний ресурс під 1—2% річних.

На Полтавщині зокрема та в Україні загалом значні земельні масиви знаходяться в розпорядженні олігархів. Виникає законне питання: то з якими землями ми вийдемо на ринок? Люди досі не розуміють, чого їм боятися більше: що всю землю відберуть олігархи чи що її вивезуть за кордон іноземні компанії?

Основним напрямком у питанні охорони земель і підвищення родючості грунтів мають стати біологічна система землеробства, впровадження сучасних технологій вирощування сільськогосподарських культур, зокрема грунтозахисних, вилучення з інтенсивного обробітку малопродуктивних, ерозійно небезпечних земель, впровадження грунтозахисної, меліоративної та агроландшафтної організації території.

Ми все частіше стикаємося з аномальними природними явищами, проте не замислюємося над тим, що це результат нашого байдужого, а часто злочинного ставлення до навколишнього середовища, непродуманої та егоїстичної господарської діяльності. Одним із таких факторів є надмірна розорюваність земель. Останніми роками така доля спіткала сінокоси і пасовища, луки, левади, що знаходяться в долинах річок, на узбіччях боліт та неподалік лісів.

Зі щемом у серці прочитав публікацію нашого земляка — краєзнавця та природолюба з Новосанжарського району Геннадія Романця — «Чи будуть пустелі на нашій землі, або Хто забезпечить сталий розвиток сільського господарства й територій», в якій він пише: «Ще зовсім недавно улюбленим місцем відпочинку новосанжарців і гостей селища були заплавні приворсклянські луки, що вільготно розкинулися ліворуч дороги, яка веде з Нових Санжар до села Забрідки. Тут і порибалити можна в тихому закутку Ворскли, і помилуватися дикорослими квітами, що квітують від ранньої весни й до осені, і посмакувати запашними ягодами суниць… Немало і лікарських рослин, які заготовляли як місцеві, так і приїжджі цілителі, щоб допомагати людям у боротьбі з різними недугами… Так було вчора. Як писав наш великий земляк Микола Гоголь, «ніколи плуг не проходив по безмежних хвилях диких рослин. Нічого в природі не могло бути краще. Вся поверхня землі поставала зелено-золотим океаном, по якому бризнули мільйони різних квітів...» Пустошителі, розорителі сучасною надпотужною технікою понівечили, порвали по живому цей прекрасний куточок дикої природи, де, за підрахунками активістів громадської організації «Збережемо українські степи», на кожному квадратному метрі можна зустріти близько 120 видів рослин. Така ж біда нещодавно спіткала луки, що знаходяться біля малих річок, струмків, боліт неподалік сіл Судівки, Шпортьків, Назаренок, Великих Солонців та інших. Цим горе-господарям і невтямки, що природні заплавні луки на берегах річок запобігають замулюванню... Недарма в народі кажуть: річка не міліє, де трава в долині. Нині ж там, де росли дикі трави, рідкісні і зникаючі рослини, ведеться інтенсивний обробіток землі. А як щодо святого обов’язку зберегти сучасні природні скарби Полтавщини для майбутніх поколінь?»

На жаль, подібні безчинства безкарно творяться і в інших районах, тепер уже територіальних громадах, в яких керівники не завжди враховують думку селян і, ігноруючи її, розорюють сінокоси, пасовища, лишаючи можливості випасати худобу. Такі прикрі випадки відбуваються в Полтавському, Семенівському, Лубенському та інших районах.

Не так давно під час розмови про спалювання сухої трави й очерету депутат Полтавської обласної ради Володимир Ярошенко повідомив про те, як із палаючого очерету вибігла дика свиня з виводком поросят. Вона не тікала, а стояла злякана на місці, ніби просила захисту в людини. А ще один чоловік, колишній військовий, якимось чином одержав і розорав сінокісну ділянку. І коли Володимир Михайлович запитав його, що ж він робить, той відповів: «Що ти розумієш? Я тут буду добрі врожаї вирощувати». І це він говорить потомственому хліборобу, фермеру, який розуміється на сільському господарстві. А буквально через декілька днів сильний північно-східний вітер підняв пилову бурю на цьому знівеченому масиві.

Микола ОПАРА, 

кандидат сільськогосподарських наук, професор кафедри землеробства і агрохімії імені В. І. Сазанова Полтавського державного аграрного університету, заслужений працівник сільського господарства України, заступник голови з наукової роботи громадської спілки «Полтавське товариство сільського господарства»

(Закінчення 

в наступному номері.)